Покласти біль у кишеню: як мама загиблого прикарпатського бійця пережила три роки після втрати

23 лютого 2025 р. 18:54

23 лютого 2025 р. 18:54

Він був одним із перших прикарпатців, які загинули під час повномасштабного вторгнення. 19-річного строковика Романа Дубінського з Лисця розстріляли 26 лютого. Мамі знадобилося більше року, щоб знову виходити з дому, почати усміхатися і вбирати не лише чорний одяг. Недавно вона купила червону тканину, аби пошити собі костюм, але досі не наважується, пише Галицький кореспондент.

Хотів багато досягти

«То мій красень, – Анна Роздільська показує світлини сина. – Усміхається. І тут усміхнений. Він постійно усміхався. Вранці прокидався, і вже сміявся».

Коли жінку запитували про сина, їй завжди від гордості аж дух перехоплювало. Не такий, як усі. Креативний. Яскравий. Всюди його повно. Всіх любив. Багато жартував і говорив. З будь-ким міг домовитися. Відстоював своє. Вмів поставити компрометуючі запитання. Робив оригамі і малював. Любив котів, автомобілі і червоні кросівки.

У 2021 році здобув фах майстра з діагностики та налагодження електронного устаткування автомобілів. Працював у цій сфері, любив свою роботу, добре тямив у ній. Вчив іноземні мови. Хотів у житті багато всього досягти, побачити і спробувати.

Питання йти не чи не йти на строкову службу в армію Роман навіть не обговорював удома. Прадід хлопця був упівцем, тому в родині постійно звучали теми української незалежності і свободи, свідомого вибору політиків. З другого класу Роман був пластуном – відтоді став дуже самостійним і рішучим. Знав як оплатити комунальні послуги чи попіклуватися, якщо хтось вдома захворів. У 14 років захотів поїхати з мамою на місяць в Польщу на роботу – лохину збирати. На зароблені гроші купив собі велосипед. Тепер на тому ровері мама їздить.

Хотілося молитися

Востаннє Анна бачила сина 6 жовтня 2021 року о 6-й ранку – коли проводжала до Києва. Коли почалося повномасштабне вторгнення, Роман саме проходив «строчку» при Національному університеті оборони України імені Івана Черняховського. Він писав або телефонував кожні чотири години – вони так домовилися. Дуже коротко, але важливо: «У мене все добре».

26 лютого о 4-й ранку хлопця не стало. Тієї ночі і мама, і бабуся спали так міцно, як ніколи. Ніби після снодійного.

«Пам’ятаю, напередодні увечері мені так сильно хотілося молитися, просто впасти на коліна і молитися, – згадує Анна. – Вдосвіта прокинулася від дзенькоту. На Ромчиковому ліжку на подушці завжди спав його улюблений котик Муркусь. Рівно о 4-й ранку кіт вдарив лапою по синових металевих медалях, які висіли поруч на стіні. Я відігнала і заснула. Через годину той самий дзенькіт – Муркусь знову дістався до медалей. Я ще раз насварила на нього. О 6-й ранку кіт вкотре підійшов до медалей і цього разу почав бити по них раз за разом, не зупиняючись. Я зиркнула на годинник, тоді в телефон, а від сина за всю ніч жодного повідомлення».

Мало не здуріли

Два тижні Анна чекала поки тіло доставлять додому. Через плутанину і хаос в країні ніяк не могли знайти в якому морзі перебуває тіло. Мамі допомогли азовці, пластуни і журналісти. Хлопця поховали лише 10 березня.

«Знаєте, як мені вдалося не здуріти протягом тих двох тижнів? – розповідає жінка. – Я поставила собі ціль – повернути дитину і поховати. А потім, я думала, прийду додому, вмру і мене одразу коло нього теж закопають. Після похорону з’явилася нова маленька ціль – через рік поставити йому пам’ятник. Не такий, як у всіх. Без хреста, світлий, з великою фотографією. Далі народилася ще одна ціль – аби сина посмертно нагородили за мужність. Так я і жила».

Анна захотіла, аби на пам’ятнику викарбували слова, які вона написала Роману в останньому повідомленні: «Кожна мить з думкою про тебе».

На сороковий день після трагедії мама зробила собі татуювання на руці – ромашка і напис «Герої не вмирають». Так вона його завжди називала – «мій Ромашка».

Згодом на іншій руці з’явилося ще одне татуювання. Це був кіт – за синовим ескізом. Він мріяв одного дня відкрити тату-салон, встиг створити багато ескізів. Дуже хотів зробити собі татуювання, але мама забороняла, зрештою домовилися – коли вернеться з армії, то обоє зроблять собі однакові тату.

«Син вернувся, але його мрію довелося здійснити мені самій», – опускає очі жінка.

Коли Роман ішов в армію, наказував своєму коту Муркусю, аби той дочекався – дуже любив пухнастика. Маркусь чекав довго. А влітку 2022-го зник. Вийшов з хати і не вернувся. Мама обходила всіх сусідів, городи, навіть у каналізаційну трубу заглядала.

«Не дочекався бідолаха», – каже жінка.

Вдома в шафі є окремий простір для речей Ромчика – все, що він найдужче любив: руде пальто, кілька курток, рожеві шорти, книги. Решта синових речей Анна пороздавала його друзям – на пам’ять.

«Коли Роман загинув, я себе страшно картала, що випрала всі його речі після того, як син пішов в армію. Адже тепер від них вже ніколи не відчую його запаху», – ділиться мама.

Ромчикова грушка, яку він колись посадив біля хати, досі щедро родить солодкі плоди. Недавно мама долучилася до акції «Жити без тебе», де кожна родина загиблого бійця посадила саджанець дуба в горщик, доглядатиме за ним вдома, а навесні всі разом висадять дубовий гай – в пам’ять про героїв. Кожне дерево в гаю буде іменне – назване на честь полеглого воїна.

Уже нічого не страшно

Анна каже, що час не лікує, рани стають рубцями, але від того болять ще дужче. Минуло рівно три роки, а вона досі щодня просинається і засинає з думками про сина. Хоч і намагається постійно бути в русі: працює кравчинею, займається фітнесом, їздить на велосипеді, але біль нікуди не минає.

«Немає ліків від цього», – говорить жінка.

Протягом року після загибелі сина вона жила, ніби примара: з дому не виходила – тільки на цвинтар, цілими днями плакала, не хотіла ні з ким спілкуватися. Дуже посивіла. Додалося багато кілограмів, хоча майже нічого не їла. Брат Анни не міг дивитися, як вона страждає і не дає собі допомогти, він просто виходив з хати і від відчаю плакав, як мала дитина.

У той страшний період і маму, і бабусю врятували друзі родини. Вони просто приходили і робили хатні справи, готували їжу, прибирали, мили Анні волосся і обличчя, були поруч вночі.

«Найдужче ми з мамою боялися лишатися самі вночі, – каже жінка. – Нам здавалося, що до ранку зійдемо з розуму. Вдень ми майже не говорили одна з одною – бракувало сил. Але нас рятувала гра в слова. Кожен бере сім випадкових кубиків з літерою і складає всі можливі слова. Мовчки. Монотонно. До речі, ми її досі граємо майже щодня».

Роман вперше приснився мамі аж через дев’ять місяців після загибелі. Якраз на задушні дні в листопаді. Хлопець грав на барабанах, а потім підвівся і пішов геть. Анна догнала, хотіла обійняти, але він зупинив і сказав: «Мам, відпусти мене нарешті». І вийшов за двері.

Через рік після похорону жінка зробила собі третє татуювання – червоний мак і чорний тризуб. Саме через рік вона почала потрохи вертатися до життя. Каже, завдяки хорошому психотерапевту, який знайшов правильні слова і з першого разу вдало підібрав антидепресанти.

«То був початок весни, випав сніг, того дня я навіть сфотографувала цвіт вишні під снігом. Це було так символічно для мене: ще ніби зима, але вже потрохи заглядає весна, – пригадує Анна. – Після чергової істерики я нарешті зважилася на візит до психотерапевта. Пам’ятаю, як йшла до нього, а люди навколо страшенно дратували, бо вони ходили такі усміхнені, радісні… Готова була їх всіх просто взяти і роздерти, аби вони перестали тішитися життю».

Після першої таблетки жінка вперше за багато місяців нормально виспалася. А через кілька тижнів в Анни почала змінюватися навіть ходьба. Це вже не була сутула жінка з опущеною головою і натягнутим капюшоном. Вона вирівнялась, підійняла підборіддя. Почала менше плакати і добре спати, нарешті без снів. Завершила курси крою і шиття, знайшла роботу в кравецькій майстерні. Потрохи почала вдягати не лише чорне вбрання. Пів року тому купила три метри червоної тканини, аби пошити костюм, але поки не наважується. Дозволяє собі сміятися, сходити в кіно, театр чи до кав’ярні.

«Раніше, коли мене кудись запрошували, відмовлялася. Мені здавалося, що тоді зраджу сина, адже, коли він був живий, ми разом завжди ходили в кіно і театр», – розповідає Анна.

До улюбленого малювання жінка досі не може повернутися. Відколи Романа не стало, не торкалася пензля – не хоче і все. Зате зайнялася спортом. Відчула, що саме спорт допоможе забрати зайву деструктивну енергію. Під час першого заняття фітнесом Анна розплакалася. Ні з того ні з сього почали душити сльози. Вийшла у вбиральню, добряче виплакалась і продовжила стрибати в залі. Каже, не знає що це було, але стало легше.

Жінка ділиться, що таку важку втрату неможливо пережити, з нею просто треба навчитися жити – прийняти долю і слухати себе, не намагатися викинути свій біль, натомість покласти його в кишеню.

«Знаєте, я в житті вже нічого не боюся, – каже Анна. – Нічогісінько. Найжахливіше, що може бути, вже сталося. Хіба ще щось може злякати більше, ніж поховати власну дитину?».

Наталя МОСТОВА

Івано-Франківські