Франківський волонтер-сопілкар Андрій Радчук: “Кожна гривня важлива, бо ми – молодь, яка відбудовуватиме Україну” (ФОТО)

03 березня 2025 р. 20:20

03 березня 2025 р. 20:20

В Івано-Франківську чи не щодня поблизу скверу ім. Міцкевича можна зустріти юного музиканта з сопілкою. Андрій Радчук, 15-річний школяр та талановитий сопілкар, вже третій рік поспіль збирає кошти для ЗСУ, виконуючи українські мелодії. За час своєї волонтерської діяльності хлопець зібрав понад 200 тисяч гривень, які пішли на потреби військових.

Галка поспілкувалася з Андрієм про його шлях у музиці та волонтерстві.

Від музики до волонтерства

— Андрію, розкажи, з чого і коли почався твій волонтерський шлях?

— Почалося все з мого друга на початку повномасштабного вторгнення. Він приїхав з Броварів через окупацію і мав із собою невелику колонку. Якось іду я з музичної школи і бачу, як він виступає на вулиці. Я його знав, підійшов і кажу: “Нічого собі, я не знав, що ти так виходиш на вулиці грати”. Запропонував йому: “Давай щось створимо разом”.

Це був лютий 2023-го. Спершу ми просто робили репетиції, про волонтерство навіть не говорили. Наш перший пробний виступ був біля “Бджілки” на Гранд-базарі. А потім я кажу: “Слухай, вже рік йде війна. Може, давай будемо допомагати ЗСУ?”. Він погодився спробувати.

— Що тебе надихнуло збирати кошти для військових?

— По-перше, в мене тато і дідусь військові. Тато був учасником бойових дій ще до повномасштабного вторгнення. У мене багато знайомих, які воюють. Я просто відчув, що мені і хлопцям на фронті це потрібно.

— Пам’ятаєш свій перший збір?

— Перший збір був на суму 2 тисячі гривень для волонтера Володимира Глизнера, який служив у 10-й гірсько-штурмовій бригаді. По стану здоров’я його звільнили, бо в нього багато осколків у тілі, і він почав волонтерити. Він служив з моєю бабусею і моїм татом колись. Я знав, що це перевірена людина, в якої завжди відкритий збір, якій завжди потрібна допомога.

Наступний збір був на суму 5800 гривень для військової частини мого тата, для закупівлі зварювального обладнання. Потім знову для Володимира Глизнера — 5 тисяч гривень.

Шлях музиканта

— А як ти навчився грати на сопілці і чому обрав саме цей інструмент?

— В родині в мене взагалі нікого немає з музикантів. Мама працює в філармонії, але не як музикант, а як начальник відділу кадрів. Я змалку ходив на всі концерти, і мені це сподобалось. З п’яти років почав навчатися музики, бо коли мене прослухали, то сказали, що в мене добрий слух і ритм. Зазвичай у музичну школу беруть з шести років, але мене взяли раніше.

А чому сопілка? Чесно, навіть не думав — вона просто сподобалась мені. Зараз я граю і на кларнеті також, займаюсь ним уже шостий рік. На сопілці граю вже 10 років. Цього року вступаю до коледжу Січинського на духовий відділ.

— Як саме проходять твої вуличні концерти?

— Щойно закінчується школа, якщо немає занять у музичній школі або інших справ, я одразу йду на вулиці Франківська. Бо більше нема чого робити, ніж допомагати військовим. Виходжу і завжди починаю свої концерти з гімну України. Зараз граю навпроти сцени на площі Міцкевича. Просто стаю і граю. Даю людям настрій і допомагаю військовим.

— Скільки зазвичай триває твій концерт?

— Мінімум півтори години. Якщо літо, то довше. Я навіть грав при мінус п’яти на морозі, бо знав, заради чого працюю.

— Які твої улюблені мелодії для виконання?

— У моєму репертуарі багато пісень. Після гімну та хвилини мовчання зазвичай граю “Біля тополі”, бо це також пісня про загиблих воїнів. Деякі люди навіть зупиняються, кидають гроші й кажуть: “Дякую, в мене брат загинув”. Потім виконую “Стефанію” Kalush Orchestra, “Я піду в далекі гори”, “Червону руту”, “Порічку”, “Жоржини”, “Гуцулку Ксеню”. Репертуар великий, але тільки українські пісні. Я навіть не беру ні англійські, нічого — тільки українські.

Недавно був на концерті Степана Гіги, навіть з ним відео зняв. Зараз у моєму репертуарі є його дві пісні — “Золото Карпат” і нова пісня “Смереки”.

— Розкажи про свою участь у недільних концертах біля Ратуші.

— Кожної неділі я беру участь в проєкті “Ми об’єднані любов’ю”, в межах якого організовують масштабний концерт біля Ратуші. Концерт відбувається з 12:00 по 17:00. Я там завжди розпочинаю. І вони, до речі, з кожного виступу мені теж допомагають на мої збори.

— А чи граєш ти “На шапку”?

— Людмила Лінник завжди на ярмарки кличе, і “На шапку”. Але ж зараз нема цих концертів. Вони тільки, коли тепла пора. Був момент, що музиканти скасували виступ і вона мені дзвонить: “Андрій, прийди будь ласка, бо треба замінити”, я зразу лечу, помагаю.

Навчання, підтримка та плани на майбутнє

— Як тобі вдається поєднувати навчання і волонтерство?

— Школа закінчується — і якщо немає музичної чи якихось справ, то зразу після уроків їду на свою локацію, щоб ніхто не зайняв моє місце. Зараз у нас дистанційне навчання через карантин, тому проблем з цим немає.

— Як у школі ставляться до твого волонтерства?

— Мій ліцей завжди публікує інформацію про те, що я передав кошти на допомогу військовим. Вони пишаються мною, що їхній учень допомагає. Директор завжди радий, коли мені потрібно піти на якийсь волонтерський захід, виступати — він без проблем дає звільнення.

— Чи важко було налагодити комунікацію з волонтерами та військовими, яким ти допомагаєш?

— Ні, таких проблем не було. Я спілкуюсь з військовими, яким допомагаю. Вони шлють мені відеоподяки, дзвонять, пишуть під постами: “Молодець, дякую за допомогу”. З Орестом Чепілем з 47-ї бригади спілкуємося дуже часто.

— Як перехожі реагують на твої виступи?

— По-різному. Бувають і такі, що кажуть: “Ти нам заважаєш”, “Ти тут кожен день”. Мене це ображає, коли кажуть, що я тут щодня, тому що я мушу бути, бо кожного разу в мене відкритий збір. Я мушу виходити, бо зараз люди дуже мало кидають на банки, і тільки таким способом я можу збирати кошти.

— Розкажи про свої виступи в реабілітаційних центрах.

— Станіслав Онищук, директор першого добровольчого шпиталю “Брасс”, побачив мене, як я грав на Стометрівці, і запропонував приїхати до них. Спочатку ми поїхали туди з другом.

Виступили для хлопців без рук, без ніг, на колясках… Але вони сприймали це дуже добре, казали: “Дякуємо, що завітали”. Потім я поїхав сам, перед колядою. Хлопці завжди оновлюються, і їм дуже сподобалось. Я ще привіз їм українські брелоки, які робить мій дядько — такі маленькі подарунки.

Третій раз ми були з колядою з Хором “Осанна”. Взяли трембіту — я ще й на трембіті граю. Хлопцям дуже сподобалось.

— Які твої відчуття від цих поїздок?

— Я бачу, що хоч трохи підіймаю хлопцям бойовий дух, бо їм це потрібно. Хлопці дякують, я хлопцям дякую. З кожним вітаюсь за руку, дякую за службу. Завжди питаю, з якої вони бригади, як їх звати.

— Які твої плани на майбутнє щодо волонтерства?

— Зараз відкрив збір на 50 тисяч гривень — це найпотужніший мій збір. Раніше я максимально відкривав до 20 тисяч, але зараз, оскільки скоро вступаю в коледж, не думаю, що буде можливість так активно волонтерити. Банки буду відкривати, може, хтось щось буде кидати. Планую до літа закрити цей збір і, можливо, передати кошти волонтерам в Київ.

— Що б ти порадив іншим підліткам, які теж хочуть допомагати?

— Якщо бачите таких, як я, що виступають на підтримку ЗСУ — завжди донатьте, бо кожна гривня важлива в кожному зборі. Якщо ви цих людей добре знаєте, то тим більше маєте допомагати.

Бо ми — молодь, ми потім будемо відбудовувати Україну. Ми маємо робити все можливе, щоб ця війна закінчилась. Тому допомагайте, бо без нашої підтримки Україна не вистоїть.”

Андрій Радчук

Івано-Франківські