Рани треба лікувати вчасно: як франківський психіатр на війні рятує голови

31 березня 2025 р. 16:01

31 березня 2025 р. 16:01

Він знає що робити, аби на війні хлопці «не згоріли», чому їм не поможуть ніякі таблетки поки не наведуть лад у голові, що буває з військовими після тривалих боїв і чому сама лише психотерапія на фронті не допомагає.

Після двох років служби у бойовій бригаді франківський психіатр Анатолій Гаргаун не впевнений хто більше травмований: бійці чи суспільство, куди вони вертаються, пише Галицький кореспондент .

Франківський медик каже, що психіатру на війні легше давати собі раду, ніж іншим воїнам. Але коли він у відпустці, на «цивілці», все одно трохи «накриває». Чоловік саме приїхав на два тижні додому. До сина на день народження, малому шість років. Якось заявив татові: «Коли виросту, то поїду на війну замість тебе, а ти тим часом побудеш удома зі мною».

«Ми всі там опинимося»

51-річний психіатр, психотерапевт Анатолій Гаргаун свого часу завідував відділенням в обласній психоневрологічній лікарні №3, нині Прикарпатський обласний клінічний центр психічного здоров’я. Був одним із перших в Івано-Франківську, хто опанував також напрямок психотерапії, згодом очолив обласний осередок психотерапевтів. Мав приватну практику, працював зокрема і з алкозалежними.

У перші дні вторгнення, коли формували бригади тероборони в Івано-Франківську, Анатолій консультував і оглядав як психіатр, надавав першу психологічну допомогу.

«Ви ж пам’ятаєте який тоді був наплив людей? Треба було добре дивитися, кому можна видавати зброю, – розповідає медик. – З десяток людей я не допустив. На всіх звалилося шалене навантаження. Там днювали і ночували. Здавали нерви. Проявлявся так званий воєнний психоз – небезпечний реактивний стан, коли після тривалого перебування в шумі, напрузі і без сну починаються параноя, страхи, людина бачить уявних ворогів. Таке лікується добою сну. Все це треба було вчасно помітити і корегувати, аби ніхто не наробив біди, тим паче маючи на руках зброю».

Під час вишколу психіатр давав бійцям характеристики, аби командири розуміли, куди скеровувати кожного, а також готував до першого бою.

Рішення про військову службу Анатолій прийняв у 2023 році. На той момент більшість із його оточення вже воювали. Лікар подумав: настав і його час – нема чого чекати, бо ж «все одно рано чи пізно ми всі там опинимося».

«Моя зовнішня мотивація, як і в більшості, була очевидна – не хочу, щоб син почувався другосортним у власній країні, яку топтатиме російський чобіт, – каже психіатр. – Але є ще внутрішні мотиви, які не кожен здатен визнати чи навіть усвідомити. У мене, мабуть, це було бажання належати саме до сміливців, а не до тих, що лишилися вдома».

Франківець каже, що психіатрів у війську гостро бракує. Його не раз кликали на роботу в тилових шпиталях, але медик обрав службу в бойовій бригаді, бо там потреба найбільша. В кожному батальйоні, а це від 500 до 1000 людей, є лише один психолог. В одній бригаді, яка складається з кількох батальйонів, працює група контролю бойового стресу лише з трьох-п’яти фахівців, які виявляють гострі стани і допомагають. Та окрім проблеми з мізерною кількістю психіатрів і психотерапевтів, часто виникають питання ще й до рівня їхньої кваліфікації.

«Навіть мені, як фахівцю з 20-річним стажем, довелося вивчати і пристосовуватися до особливостей, що відбуваються з людьми безпосередньо на війні, – пояснює Гаргаун. – Я швидко адаптувався, оскільки маю достатню базу. А уявіть психолога, який досі працював, наприклад, у школі?».

Лікар приєднався до медичної роти 42-ї окремої механізованої бригади, яка виконувала завдання на Лиманському напрямку, в Часовому Яру, наразі – на Харківщині.

«Якщо на Лиманському напрямку були більше стрілецькі бої, то далі почалася війна дронів. Не знаю що страшніше. Воно все страшне, – каже Анатолій. – Стрілецькі бої більш зрозумілі і прогнозовані, однак інтенсивність величезна. Коли ж воюють дрони, то менше прямих зіткнень, але нема ні секунди безпеки, фактично ніде не існує безпечного місця. Постійна напруга, постійно треба ховатися і очікувати того, кому не можеш дати здачі. Психологічно це дуже складно».

Хтось приходить, когось приводять

Гаргаун у зоні бойових дій допомагає бійцям не лише давати собі раду з психологічними станами, йому також доводиться зашивати рани, знімати шви, розкривати абсцеси, діставати осколки, асистувати в операційній. Попри це немає такого дня, аби не прийняв кількох «психіатричних» пацієнтів. Одні самі приходять, інших приводять.

Коли бригада тільки зайшла в зону бойових дій, у хлопців найчастіше проявлялися гострі реакції на стрес. Хтось міг ні з того, ні з сього заплакати, інший забивався в куток, дехто починав істерити і відмовлявся зрушити з місця, інший не міг спати, в бійця могли так сильно труситися руки, що він ставав абсолютно небоєздатним, багато хто дуже агресував.

Десь через пів року в зоні бойових дій реакції змінилися – вже переважали депресивні і тривожні стани, агресія, образа і опортуністична поведінка. А через рік у бригаді чітко відчувалися тотальна втома і виснаження.

Майже у всіх бійців на фоні психічної напруги почали «вилазити» різні проблеми з організмом: високий артеріальний тиск, тахікардія, задуха, запаморочення, біль у ділянці серця, синдром подразненого кишківника, нейродермія тощо. Середній пульс у бригаді, де служить франківець, – 96 ударів на хвилину, тоді як максимальна норма – до 90.

Як пояснює психіатр, так-сяк пережитий стрес чи психологічна травма нікуди не зникає, через деякий час все одно дає про себе знати через тіло. Людина може адаптуватися до будь-чого, з усім дасть собі раду – з психотерапевтом чи без нього. Це як у випадку з раною. Вона все одно загоїться рано чи пізно, але якщо її не полікувати вчасно, то залишаться такі складні рубці, які навіть можуть обмежувати рухи всього тіла. Те саме і з психічними станами.

«Якщо розуміти ці особливості, то бійцю не доведеться безрезультатно ганяти від лікаря до лікаря, які тільки полегшуватимуть симптоми замість того, аби усунути причину, – продовжує фахівець. – Лише таблетки для зниження тиску часто взагалі не вирішують проблему, бо спершу військовому треба попрацювати з психотерапевтом і навести лад у голові».

Часом вояки симулюють болячки, аби лише не виходити на бойове завдання. Тоді в інших починають здавати нерви, адже хтось відповідно мусить це робити без перепочинку, бо просто нема кому більше йти.

«За такими симуляціями стоїть звичайний людський страх, втома – це зрозуміло, – пояснює психіатр. – Але ідеалізувати воїна – теж неправильно. Люди всюди є різні. Якщо ти до армії був гівнюком, то і на фронті ним залишишся швидше за все. Не треба думати, що кожен військовий мусить мати надпотужний інтелект, високий рівень толерантності і гостре відчуття справедливості».

Хоча трапляється й інша крайність – хлопці бездумно рвуться на позиції, будучи без сну і відпочинку: «У мене все добре. Просто дайте якусь таблетку і я завтра знову туди, я повинен».

«Недавно ми ледве змусили одного бійця лягти в лазарет, – розповідає лікар. – Місяць перебував на позиції. Ще трохи і хлопець би «згорів». Сам ротний відправив його лікуватися – інакше просто втратив би класного бійця. Якщо вчасно не зупинити такого відчайдуха, він потім може просто випасти в осад на дуже довгий час».

Хто більше травмований

Психіатр на війні допомагає бійцям, звісно ж, не самими розмовами – на це просто немає часу, адже психотерапія діє повільно. Оскільки потрібно якомога швидше повернути військовому боєздатність, важливою частиною допомоги стає медикаментозна терапія, наприклад, антидепресанти. Окрім цього, лікар шукає ті ресурсні стани, які допоможуть воїну впоратися тут і зараз. У кожного вони свої: займатися спортом, готувати їжу, молитися, писати вірші, вовтузитися з тваринами, майструвати, порпатися в городі тощо.

За словами медика, не можна «ловити» всіх ветеранів і пхати до психотерапевта чи на реабілітацію. Це так не працює. Боєць має сам зробити цей вибір.

Найпершими дзвіночками, що військовому необхідна консультація психотерапевта, є порушення сну, апатія, депресія, особливо, коли настрій гірший саме вранці, тривожність і дратівливість, які заважають нормально жити.

Також не можна стверджувати, що з війни всі приходять травмовані.

«Не впевнений хто більше травмований: бійці чи суспільство, куди вони вертаються, – каже лікар. – Інакше бачення військових треба не лікувати, а брати до уваги. Адаптувати вояків і суспільство одне до одного, толерувати. Це звичайний процес загоєння».

Під час реабілітаційних програм важливо, аби був супровід кваліфікованого психотерапевта.

«Давайте змоделюємо ситуацію, – каже лікар. – На реабілітації під час відпочинку чи в процесі якихось активностей до бійця підходить психотерапевт і ненав’язливо, акуратно запитує: «Я помітив, що ви завжди стоїте ліворуч. Просто цікаво: чому так?». Боєць, звісно, над цим ніколи на міркував, але знає відповідь – бо в правій руці звик тримати пістолет, наприклад. Тоді психотерапевт так само делікатно продовжує: «А ви спробуйте стати праворуч. Просто спробуйте». І знаєте, ось така мінімальна, начебто незначна, інтервенція, може мати колосально позитивний ефект для того бійця».

Все одно зачіпає

Анатолій Гаргаун каже, що війна його мало змінила. Хіба що почав лаятися багато. Взагалі перестав вживати алкоголь, навіть у відпустці – боїться, що можуть раптово викликати і доведеться виїжджати на завдання. Тому лікар весь час напоготові.

«Коли приїжджав кілька місяців тому до Франківська, то не бачив аж так багато автівок «Тесла», як цього разу. Може, здалося. А ми тим часом на передовій дрони рахуємо, – усміхається лікар. – В жодному разі не маю претензій до того, хто і що собі купує. Я все розумію, я адекватна людина. Це просто якесь таке підсвідоме некероване відчуття, ніби тут, в тилу, забувають про війну, і мене це коробить».

Як психіатр Анатолій вміє відстежувати внутрішні переживання і відсікати деструктив, але як бійцю йому все ж складно взагалі не реагувати. Каже, коли щойно з фронту, світ сприймається трохи по-іншому, барв стає не так багато, бачиш більше чорного і білого. І зрештою боєць має право реагувати по-своєму, якщо це не виходить за межі закону.

«Того тижня в області бачив автопробіг в памʼять про полеглих воїнів, – продовжує медик. – Понад півтори сотні автівок пів години проїжджали мимо, всі в прапорах і сигналячи. А я стояв і думав: якби мене «задвохсотило», то я, мабуть, хотів би, щоб заради памʼяті про мене спалили не тону бензину, а всі маєтки того дядька, який вже майже два роки постачає в ЗСУ, конкретно в мою бригаду, навіть не спред, не маргарин, а якийсь комбіжир під маркуванням масла. В армії годують чудово, жалітися нема на що, але все одно є схеми, на яких хтось добре заробляє».

Лікар розповідає про побратима, який зараз вдома оклигує після важкого поранення. Щоразу, коли зідзвонюються і Анатолій запитує, як там Франківськ, ветеран відповідає так само: «Я не знаю. Стараюся поменше виходити з хати. Не можу на те все дивитися. Не можу ходити по центру. Здається, що для людей нема війни».

«Він, звісно ж, розуміє, що люди мають жити своє життя, ходити на роботу, усміхатися, відпочивати, і це нормально, – каже Гаргаун. – Але все одно багато речей зачіпають. Мимоволі. Коли хлопці вертаються з відпустки, то аж видихають: «Нарешті назад. З мене стало». На війні їм морально легше».

Наталя МОСТОВА

Івано-Франківські