“Я зрозумів, що від мене залежить чиєсь життя”: історія Святослава Феденька – донора крові з Прикарпаття (ФОТО)

03 квітня 2025 р. 10:35

03 квітня 2025 р. 10:35

В Україні щодня потрібні літри крові, аби рятувати поранених на фронті, пацієнтів після операцій та людей із тяжкими хворобами. Донорами стають студенти, волонтери, військові — кожен із них має свою історію, мотивацію і розуміння, чому це важливо. У цьому матеріалі “Галка” розповіла історію Святослава Феденька – донора крові з Івано-Франківщини.

Святославу 36. Він працює в ІТ і вже шостий рік здає кров. Має відзнаку «Почесного донора». Його перша донація була навесні 2019 року.

“Побачив оголошення в якомусь медіа. Фундація регіональних ініціатив проводила акцію. Було страшно — я ж не знав, куди йти, що робити. Але прийшов — і полегшало: волонтери все пояснили, довкола багато людей, тож відчуття самотності й страху минули. Тоді й здав кров уперше”.

Святослав пішов без запису — просто взяв паспорт і прийшов. Згодом дізнався про Donor.ua – автоматизовану систему рекрутингу та управління донорами крові, розроблену з метою популяризації донорського руху в Україні. Каже, що найскладніше — наважитись.

“Хотілося зробити щось корисне. Давно думав про це, але потрібен був поштовх. Після першої донації страх зник. Потім лікарі попросили не здавати кров, а сфокусуватися на тромбоцитах — у мене їх високий рівень. Це довша процедура — близько півтори години — але її можна проходити частіше. Мене занесли в базу. Бували ситуації, коли телефонували: “Через пів години можете приїхати? Дуже терміново.” Зазвичай тромбоцити потрібні онкохворим чи пацієнтам на складних операціях. Їх не можна заморозити — переливати треба того ж дня”.

Довгу процедуру тромбоцитоферезу описує так:

“Лежиш, дивишся телевізор, можна поспілкуватися з лікарями чи іншими донорами. За стільки років усі знайомі: обговорюємо, хто де був, у кого який настрій. Це вже як зустріч із друзями”.

У рекордний для себе рік він мав 15 донацій. Донорів тромбоцитів мало, тож чоловік шкодує, що фізично не завжди вдається донатити.

“Іноді телефонують батьки хворих дітей: “Ми заплатимо, тільки приїдьте.” Я грошей ніколи не брав. Але й морально це нелегко: буває, здаєш кров для реципієнта кілька разів, але він не завжди одужує. Треба прийняти, що твоя допомога не завжди рятує. Спершу після донацій було відчуття героїзму. Зараз це рутина — робиш, бо можеш. Якщо перейматись кожним випадком, емоційно вигориш. Мотивація має йти зсередини”.

До донації Святослав спеціально не готується — просто намагається жити здоровим способом: п’є багато води, не курить, не вживає алкоголю. Каже, що перед здачею крові важливо не їсти жирного чи молочного, не їсти бананів — вони згущують кров.

“Звучить нудно, але так треба. Ще бажано виспатись. Та зараз, якщо чесно, хто висипається? Перед процедурою все одно беруть аналіз крові — якщо щось не так, не допустять”.

“У 2024-му наші донори взяли третє місце в Donor.ua у рейтингу здачі крові. Це було дуже неочікувано й водночас приємно. Ми не гналися за нагородами чи визнанням — просто регулярно здавали кров, бо розуміли, наскільки це важливо. А потім дізналися, що нашу активність помітили на загальноукраїнському рівні”.

Святослав каже, що це досягнення стало чудовою мотивацією для всієї команди й показало, що навіть невелика спільнота може зробити великий внесок.

“Для нас це було як підтвердження того, що наші зусилля недаремні. Коли люди бачать результат, це заряджає ще більше. У нашій команді багато молоді — студенти, волонтери — і їм важливо відчувати, що їхній вклад цінний. Це не просто про статистику, а про життя, які ми допомогли врятувати”.

Відзнаку “Почесного донора”, якою аолодіє Святослав, можна отримати після 40 донацій крові або 60 — плазми чи тромбоцитів. Він каже, що раніше змішані донації не враховували, тепер — перераховують за коефіцієнтом. Сума компенсації — близько 47 гривень, він зазвичай кидає її у скриньку для ЗСУ.

Історії ще чотирьох донорів з Івано-Франківщини читайте у матеріалі.

Івано-Франківські