«Мармулядова пожежа», страта повії на площі і станіславський вампір: історик коментує міфи і легенди про Франківськ (ФОТО)

06 травня 2025 р. 20:00

06 травня 2025 р. 20:00

До дня міста «Галка» підготувала матеріал про історію та міфи Івано-Франківська. У цій частині статті ми розповімо про Франківськ міфічний і містичний. А розібратися у правдоподібності легенд нам допоміг один з авторів книги про історію Івано-Франківська, історик Петро Гаврилишин.

Міфи про заснування Станиславова і правда, що збереглася в документах

***

Серед міських легенд про заснування Станиславова особливо популярною є історія про те, як його засновник, Анджей Потоцький, особисто взяв до рук плуга і виорав межі майбутньої фортеці. Існують схожі легенди про інші європейські міста. Цей образ — символічний, він радше підкреслює значущість моменту заснування, ніж відображає реальні події.

Насправді ж місто виникло як ретельно спланований проєкт. Його архітектором був французький військовий інженер італійського походження Франсуа Корассіні, який служив у польському війську. Саме він розробив план міста за зразком «Міста Сонця» — концепції ідеального міського простору з чітко продуманою структурою. Центром ландшафтної композиції стала ратуша, від якої променями розходилися вулиці.

Одним із давніх дискусійних питань, пов’язаних із історією Станиславова, є походження самої назви міста. Існують дві основні версії: за однією, місто назване на честь Станіслава — сина Анджея Потоцького, який загинув у битві з турками під Віднем 1683 року, коли було зупинено наступ Османської імперії на Європу. За іншою — на честь батька засновника міста, Станіслава Ревери Потоцького, знаного польського воєначальника.

Однак, попри суперечки, існує документальне підтвердження, що вирішує цю дилему. У грамоті, датованій 1663 роком — лише за рік після заснування міста в 1662-му — чітко вказано: Станиславів названий на честь сина Анджея Потоцького. У родині Потоцького було два сини — старший, Станіслав, і молодший, Юзеф. Старший загинув молодим, так і не одружившись і не залишивши нащадків. Після його смерті місто успадкував Юзеф.

Отож, попри романтизовані версії, саме ця історія — з конкретною датою, фактом смерті сина й передачею спадку — є найімовірнішою. Можна сказати, це чи не єдиний міський «міф», який має чітке документальне підтвердження.

Івано-Франківськ — місто відносно молоде, якщо порівнювати його з іншими населеними пунктами регіону. Засноване у другій половині XVII століття, вже після повстання Богдана Хмельницького, воно значно «молодше» від Коломиї, Галича чи Львова. Перша письмова згадка про Коломию датується XIII століттям, а про Львів — 1256 роком. Ще глибше в історію сягає Галич — одне з найдавніших поселень на цих теренах, яке, за різними джерелами, виникло ще у VIII–IX століттях.

Навіть сусідній Тернопіль, заснований у 1540 році, на 122 роки старший за Франківськ. Проте, як не парадоксально, для багатьох відвідувачів він може видаватися «молодшим». Причина в тому, що під час Другої світової війни Тернопіль зазнав масштабних руйнувань — у 1944 році місто штурмували півтора місяця, і понад 90% забудови було знищено. Відтак його фактично відбудовували з нуля: широкі проспекти, просторі тротуари, соціалістична архітектура, величезне озеро — усе це створює образ уже модерного, післявоєнного міста.

На відміну від нього, Івано-Франківську пощастило зберегти свій історичний центр. Під час Першої світової війни місто частково постраждало, але у Другу світову залишилося відносно неушкодженим. Саме завдяки цьому сьогодні Франківськ може похвалитися цілісною архітектурною тканиною, яка приваблює туристів.

“Навіть коли я проводжу екскурсії, — каже Петро Гаврилишин, — часто трапляється, що люди їдуть у Карпати або повертаються з Буковеля — і зупиняються у Франківську. Є що показати. Архітектура дає нам цю додану вартість, говорячи мовою економістів. А раз є що подивитись, то турист піде обідати, купить сувенір, купить квиток. І це вже економіка”.

На відміну від старовинних міст, історія заснування Франківська добре задокументована. І хоча навколо його початків теж є певні легенди, міфології у класичному сенсі — як, наприклад, у випадку з заснуванням Риму — майже немає. Більше того, кожен районний центр Івано-Франківської області, кожне село поблизу — насправді старші за сам обласний центр. Цього року Франківськ святкує лише 363 роки — небагато за історичними мірками, але достатньо, щоби мати що показати й чим пишатися.

Привид Ратуші, страта повії на площі Ринок і ворота, яких більше немає

Існує легенда, що колись у підвалах магістрату була в’язниця, в якій утримували і катували всіляких злочинців. Інколи просто перед ратушею виконували смертні вироки. Наприклад, у 1754 році відрубали голову ватажкові опришків Василеві Баюраку, який до того зазнав страшних тортур.

Суд виніс йому вирок: «Повинен бути катом випроваджений на площу смерті, який має відрубати йому обидві руки сокирою по лікті. Після того має бути відрубана голова. Врешті, з метою здержання інших від такого життя–четвертувати.

Окремі частини тіла повинні бути розвішані на шибениці в полі, при шляху, а пізніше закопані в землю. Тільки голова повинна довше висіти». З того моменту ратуші почало фатально не щастити.

Вже незабаром австрійці виженуть із неї магістрат. Потім вітер зірве зі шпиля фігуру архангела Михаїла. А ще ратуша горітиме у «мармулядовій пожежі», потерпатиме від залпів австрійської артилерії та здригатиметься від гітлерівської вибухівки. Її доводилося відновлювати чотири рази. Існує повір’я, що саме в такий спосіб страчений гуцул-ватажок мститься своїм катам.

Петро Гаврилишин зазначає, що у багатьох містах, де діяло Магдебургське право, Ратуша пройшла через кілька етапів відновлення — часто вже на третій чи четвертій версії. Івано-Франківська ж Ратуша — це вже її четверта версія. За його словами, цей процес перебудов не стався одномоментно, а тривав протягом віків.

“Відновлення Ратуші — це довгий і складний процес, що був пов’язаний із багатьма історичними змінами, але, на жаль, не завжди вдавалось зберегти початковий вигляд”, — зазначає Гаврилишин.

Проте він наголошує, що немає прямого зв’язку між стратою Баюрака і подіями, які стосуються Ратуші. Це радше міф, створений для того, щоб зробити історію більш захоплюючою.

Історик погоджується, що у ті роки на площі Ринок справді відбувалися публічні страти.

А також згадує про так звані «чорні книги» — судові книги, що зберігалися в архіві Ратуші. Ці книги містили важливу інформацію про події того часу.

На жаль, ці архіви були втрачені під час Другої світової війни. Коли до міста підступали німці в 1941 році, архіви евакуювали на схід України. Ешелон, у якому вони транспортувалися, був розбомблений, і документи загубились в районі Луганської області.

Залишилися лише спогади тих, хто мав доступ до цих книг — від працівників місцевого музею, які передали цю інформацію наступним поколінням дослідників.

Зокрема, багаторічний директор краєзнавчого музею Михайло Паньків розповідав цікаві подробиці з історії міста. Він зазначав, що у першій чверті XVIII ст. на площі Ринок перед Ратушею відбулася одна з публічних страт. Вона стосувалася жінки, яка займалася проституцією хоча на той час ще не існувало конкретної статті, що передбачала смертну кару за це. Жінка була відома в місті тим, що її неодноразово виганяли зі Станіслава за те, що «зваблювала» синів поважних осіб. За ці вчинки вирішили «взятися за неї», звинувативши у відьмарстві. Її стратили на площі Ринок.

Цей випадок, який ми знаємо з історичних джерел, далеко не єдиний. Петро Гаврилишин каже, що на площі Ринок страчували й інших злочинців, але інформація про ці події не збереглася. Основний архів міського Магістрату було втрачено, а те, що ми маємо сьогодні в Державному архіві Івано-Франківської області, найдавніше датоване лише з середини XIX ст. Для того, щоб отримати більше інформації про події стародавнього Станиславова, доводиться шукати матеріали в архівах Львова, Кракова, Варшави та інших міст.

І коли мова заходить про площу Ринок, не можна не згадати про ворота з левом в підвалі торгового центру «Галереї Н» — символічну реконструкцію. Внаслідок будівельних робіт їхні рештки були знищені, і сьогодні їх оригінальні елементи вже не збереглися.

Що цікаво, на цьому місці колись була фортеця, що мала кілька різних воріт, і одні з них розташовувались саме на Галицькій вулиці — так звані Галицькі ворота. Вони давно зникли, а те, що ми бачимо сьогодні, є своєрідним маркетинговим ходом, штучно відтвореною версією цих воріт. Звісно, це не оригінальна споруда, а лише її символічний відгук.

Вогонь, що спалив місто, і вода, що залила вулиці: як Станиславів пережив «мармулядову пожежу», втрату євреїв і народження озера

28 вересня 1868 року у Станіславі спалахнула руйнівна пожежа, яка спалила все місто, а в історичних джерелах отримала назву «мармулядової».

Ця історія добре відома краєзнавцям і любителям міських легенд — про неї не раз писали в книжках, присвячених історії Івано-Франківська. Мова про велику пожежу, що сталася в часи Австро-Угорщини. За спогадами, усе почалося з побутової ситуації: на вулиці Шевченка одна з мешканок варила мармуляду у великому казані просто неба, на відкритому вогні.

Дув сильний вітер, іскри розлетілися, підхоплені повітрям, і цього було достатньо, щоб розпочалася велика пожежа. Тоді значна частина міської забудови була дерев’яною, тож полум’я стрімко перекидалося з будинку на будинок . Вогонь не щадив нічого — згоріло майже все місто, включно з тодішньою Ратушею, яка теж була дерев’яною.

Та саме ця трагедія, каже історик, відкрила нові можливості для Станиславова. Пожежа звільнила простір у центрі міста, що дало змогу зводити нові кам’яниці вже за іншими архітектурними стандартами. Так почалося формування того історичного центру, який ми бачимо сьогодні. Основна хвиля будівництва припала на останню третину ХІХ століття — добу Австро-Угорщини. Згодом, у міжвоєнні роки, коли місто опинилося в складі Польщі, архітектура збагачувалась новими будівлями. Разом вони стали основою сучасного образу середмістя Івано-Франківська.

Попри масштабну «мармулядову пожежу», що знищила значну частину Станиславова, деякі будівлі все ж уціліли й збереглися до сьогодні. Як зауважує Петро Гаврилишин, це — радше винятки, які можна перелічити на пальцях. Серед них — палац Ромашкана в міському парку, а також окремі кам’яниці, зокрема одна на Вічевому майдані. Проте найстарішою будівлею Івано-Франківська безперечно залишається Колегіата — римо-католицький парафіяльний костел, нині Музей мистецтв Прикарпаття.

Будівництво цього римо-католицького храму розпочалося ще одночасно з закладанням фортеці — на замовлення Анджея Потоцького. Споруду завершили у 1703 році. Вона функціонувала як релігійна установа понад дві з половиною сотні років, аж до 1958-го, коли її зачинили. У приміщенні встиг розміститися геологічний музей, а з 1980-х тут відкрили художній музей — у статусі якого будівля діє донині.

Пожежа охопила тоді фактично все місто. І це стало точкою відліку нової епохи відбудови. Її провадив бургомістр Ігнацій Камінський — людина цікавої біографії, яка свого часу брала участь у січневому повстанні 1863–1864 років у підросійській частині Польщі. Саме Камінський звертався до Відня по фінансову підтримку, і домігся державних субсидій на відновлення Станиславова. Хоча згодом навколо розподілу цих коштів вибухнув скандал — закиди в корупції, які нині важко однозначно трактувати, — загалом постать Ігнація Камінського залишилася в історії міста радше в позитивному світлі.

Про демографію перед і після Другої світової війни

Станиславів 1930-х років — це місто зовсім іншого демографічного обличчя, ніж є зараз. Як розповідає Петро Гаврилишин, згідно з переписом населення від 9 грудня 1931 року, в місті мешкало 60 256 осіб. Склад був багатонаціональний: 41,4% становили євреї, 37,2% — поляки, і лише 18,6% — українці. Ці дані свідчать, що Станиславів того часу був переважно єврейсько-польським містом.

Докорінно усе змінила Друга світова війна. Саме в цей період відбулося масове винищення єврейського населення. Причому, як наголошує історик, у Станиславові більшість євреїв загинули не в концтаборах, а були страчені на місці. Залишками тих страшних подій є два єврейські цвинтарі. Один із них, старіший, колись займав ділянку, де нині розташований кінотеатр «Космос». Другий, новіший, заснований у 1920-х роках, знаходиться за Міським озером. Сьогодні ця територія впорядкована, обгороджена, перетворена на меморіальний простір — хоча поховання там вже не проводяться.

Щодо Міського озера, то воно, як відомо — штучне. Його створили у 1950-х роках. До того часу на цій території була звичайна міська вулиця з приватними садибами. Людей звідти переселили примусово, а приватні будинки знесли.

Метою створення водойми було формування зони відпочинку для містян. У післявоєнний час, коли радянська влада активно розбудовувала інфраструктуру, це озеро стало частиною проєкту з благоустрою та рекреації.

Станіславський вампір – міф чи маркетинг?

Існує легенда, що після того, як цвинтар позаду теперішнього готелю “Надія” у 1970-х роках закрили, у місті нібито почали знаходити трупи з дивними укусами на шиї. Тоді місцеві почали ширити чутки про існуючу «могилу вампіра» .

Петро Гаврилишин, як історик та дослідник міського минулого, називає історію про «Станіславського вампіра» не інакше як вигадкою.

“Я спеціально глибоко не вивчав цю тему. Втім, для мене — це “ахінея”. Я брав участь у написанні наукової монографії про військові поховання Івано-Франківська, ми перелопатили масу інформації і н і з чим подібним, зрештою, не стикалися”, — пояснює він.

За його словами, така легенда — радше вдалий маркетинговий хід, який привертає увагу до міста, але не має під собою реальних історичних підстав. У цьому випадку — це радше елемент міської міфотворчості, ніж історичний факт.

Івано-Франківські