“Мама, не переживай, все буде добре”: Антоніна шукає і чекає сина з фронту додому

09 травня 2025 р. 20:28

09 травня 2025 р. 20:28

За офіційними даними понад 300 мешканців Івано-Франківська зникли безвісти на фронті. Серед них Сергій. Цих захисників і захисниць чекають дома рідні і друзі. Серед них мама Сергія – Антоніна.

Останній раз він зателефонував 23 серпня 2024 року:
— Мамо, не переживай. У нас завдання, через кілька днів прийде SMS від мене, що все добре.

Але SMS прийшло не від Сергія. 4 вересня Антоніна отримала повідомлення: “Ваш син зник безвісти”. Відтоді про нього нічого невідомо.

“Мама, не переживай, все буде добре”

Антоніна розповідає, що син з дитинства мав слабке здоров’я: часті хвороби, болі в суглобах, нирках. Доводилось працювати багато на ліки.

Коли почалася війна, Сергій мав довідку про непридатність до служби. Але одного дня його зупинили, вручили повістку. Потім — ще одна повістка, потім навчання, і врешті — передова у складі 79 окремої десантно-штурмової Таврійської бригади.

У червні минулого року Сергій розпочав бойові навчання. На перше завдання він вирушить 23 серпня. Перед відправленням він заспокоїть матір: “Мама, не переживай, все буде добре. Ми йдемо на завдання. Нас іде двоє”. Пообіцяє, що за два-три дні надійде SMS-повідомлення, яке підтвердить, що все гаразд.

Однак очікуване повідомлення так і не надійшло. Минуло три дні – тиша, чотири дні – жодних новин. Вже почався вересень, але жодної інформації від Сергія не було.

В той час Антоніна ще була в Іспанії. В ніч зникнення жінка майже не спала. О 4:30 вже ходила по хаті, а коли зайшла на кухню, через протяг впала штора. Вона виглядала у вікно, намагаючись зрозуміти, чи вже світло надворі. Потім казатиме, що їй таки не посвітлішало…

Більше пів року без відповіді

Жінка склала заяви до ООН і Червоного Хреста. Проте ще залишалося багато заяв, які треба було оформлювати й подавати далі. Паралельно вона намагалася самостійно з’ясувати обставини, телефонувала в 79-ту бригаду, але безрезультатно: ніхто не відповідав. Їй був потрібен акт розслідування щодо зникнення сина, але навіть через кілька місяців цей акт так і не надали. Проте відповідь, яку почула, була короткою: “На них налетів дрон. І все. Але чи живий, чи не живий – невідомо”. Вона розповідає, що щоразу відправляла людей до військової частини з проханням дізнатися бодай щось, проте жодних новин так і не отримала. Особливо її обурювало те, що військових нібито постійно відправляли на небезпечні завдання без належної підготовки, а після чергових втрат нові солдати йшли на ті ж самі позиції.

У Координаційному штабі вона вимагала допомоги, просила представників штабу телефонувати в бригаду замість неї, бо сама не могла добитися зв’язку. Їй радили дзвонити на гарячу лінію, але, за її словами, ті дзвінки завершувалися лише прослуховуванням музики по 5-10 хвилин. Коли зрештою їй дали контакт певного Сергія, той повідомив, що не займається цим питанням, і переадресував на інший номер. Людина з іншого номера пообіцяла передзвонити через годину-дві, але дзвінка так і не було.

Пошуки не дали результату. 11 березня вона випадково побачила у телеграм-чаті фотографію чоловіка, дуже схожого на її сина Сергія. На знімку була лише бічна проєкція, і виглядало так, ніби він мертвий. Вона негайно пішла в Координаційний штаб, що в Івано-Франківську, яка зробила копію фото і передала його в поліцію для перевірки.

Жінка звернулася і до ТЦК, де їй також порадили йти в поліцію. Слідчого на місці не було, вона зателефонувала пізніше і домовилася про розмову. Однак той пояснив, що дуже зайнятий і не може зустрітися. По телефону він слухав історію, але заявив, що нічого не зрозумів і нічим не може допомогти. Пояснив, що якщо буде обмін, то ДНК її сина вже в базі, і на цьому розмова завершилася.

Жінка показала фото кільком знайомим, зокрема подрузі, яка теж погодилася, що схожість велика. Її мучила плутанина: син зник на Покровському напрямку, а фото з’явилося нібито з Курського напрямку. Це здавалося їй дивним і нелогічним.

Її намагалися втішити словами: “Не хорони завчасно”. Вона згадує, що якщо фото зроблене у вересні, то мала би бути літня форма. А на фото була вже весняна куртка.

Вже пізніше прийшов документ, у якому повідомляли, що син був солдатом-навідником аеромобільного взводу, завдання виконував у районі Костянтинівки.

Вона також дізналася, що разом із сином тоді зникло ще двоє хлопців, їхня дата зникнення також збігалася — 3 вересня у Костянтинівці. Жінка зв’язалася із сестрою одного з них, яка проживала в Італії. Та казала, що нікому не вірить і не визнає смерть брата.

У пам’ять про загиблих дівчата зробили прапор із іменами всієї бригади – 45 чи 46 чоловік. Родини об’єдналися у Viber-групу, яка налічує понад 1300 учасників. Жінки їздять на акції.

Антоніна зізнавалася, що попри все теж не вірить у загибель сина. Вона пережила вже одну трагедію — смерть доньки у 2001 році, залишилася без матері й брата. Сергій був її єдиною опорою у старості.

“Мені 68 років. Хто мене буде доглядати? Кому я потрібна?” — казала вона. Розповідала, що має завершити термінові справи: здати квартиру в Іспанії, переоформити документи. У поліції їй сказали: “Їдьте, бо це буде нескоро”, — і на цьому все припинилося.

Жінка досі не отримала жодних нових звісток.

Звернення до лікарень, пошук по гарячих лініях і спроби зв’язку з частиною результатів не дали. Телефон сина був заблокований, доступу до особистих речей не було. Ключі від квартири він передав комусь із військових, щоб випустити кота перед відправленням на фронт. Згодом цей кіт залишився у квартирі, а жінка каже, що він здичавів – її тепер майже не впізнає.

Попри численні звернення, вона досі не змогла отримати статус учасника бойових дій для сина, що блокує доступ до деяких виплат.

“Одні отримали, інші ні. Кажуть: вам того не потрібно, ви не будете мати виплат. Але ж це абсурд! Я знаю, що він повернеться. Ці гроші для нього, аби він міг почати нове життя”, – каже вона.

Жінка бачить певну закономірність: ті родини, які живуть ближче до Миколаївської області, де базується бригада, легше добиваються потрібних рішень.

До Координаційного штабу Антоніна зверталася не раз, але від відвідин масових зустрічей за якийсь період утрималася – не хотіла сидіти серед десятків інших жінок, що плачуть. “Мені вистачає свого болю”, – пояснює вона.

Окрім цього, паралельно жінка займалася й іншими справами – судовими процесами щодо власності та виписуванням померлих родичів із квартири. Вона зізнається: такі турботи допомагали триматися бодай у якомусь ритмі життя, хоча емоційний тягар залишається нестерпним.

“Це чого ж я пробуджуся 3:30, 4:30 кожного ранку. Якраз з першої ночі зникнення сина. Я зриваюся на рівні ноги, як і тоді. В мене першим ділом Сергійко. Я до телефону дзвонити. Я і на Signal дзвоню, і на Viber дзвоню, і просто так дзвоню. Нуль. Нема”.

Спогади й боротьба за минуле

Поки тривали пошуки та бюрократична боротьба, жінка поверталася думками до місця, яке називала “родовим гніздом”. Це стара хата, де пройшло її дитинство і юність, де жила не одне покоління її родини. Після років занедбаності хата перетворилася на руїну: викрадені батареї, розбиті меблі, а всередині – повна розруха.

Вона згадує, як разом із знайомим ходила оглядати будинок, знімала фото, щоб показати рідним. “Ми всі виросли там, три покоління, а ще до того жили діди з бабами. Це справді наше родове гніздо”, – каже жінка.

Розповідаючи про своє минуле, жінка згадує ще одну унікальну частину родинної історії — цирк. Її дід мав власний цирк, який діяв під час війни, гастролював по селах Прикарпаття й навіть створив карусель у міському парку.

“Ця каруселька – це була ідея мого діда. Німці потім конфіскували її, навіть офіційний документ був німецькою мовою”, – розповідає вона.

У родині циркові традиції підтримували мама та її брати: мати була повітряною гімнасткою, молодший брат теж виступав у повітрі, а ще один брат був фокусником.

Цей творчий спадок не згас – жінка й досі знаходить розраду в мистецтві, зокрема, у малюванні. Веселий характер і гумор залишилися невіддільною частиною її особистості, попри всі життєві удари. Саме завдяки цьому вона вміє навіть у важкі моменти згадати щось кумедне з минулого — чи то робота на фабриці, чи пригоди в ресторанах з подругами.

“Сідаю малювати, коли можу. Це допомагає мені трохи заспокоїтися, хоч телевізор у кімнаті не вмикаю – не можу. Залишається планшет і фарби. Я намагаюся бути серед людей, не сидіти вдома на самоті. А коли темніє – повертаюся додому й тримаю себе в руках, наскільки це можливо”, – додає вона.

Більше пів року Антоніна живе між стінами, де в кожній речі лишився слід Сергія. Ділиться, що в кімнату його не може зайти. Все чекає власника. А коли емоції беруть гору, жінка стишує голос і каже майже крізь сльози:

“Все. Досить. Я більше не можу говорити…”.

Івано-Франківські