“Ми передивляємося відео, на яких він є, щоб хоча б на мить побачити його та почути голос”: сестра полоненого Віталія “Птічки” розповіла про брата (ФОТО)

11 травня 2025 р. 14:39

11 травня 2025 р. 14:39

Віталій “Птічка” за кілька місяців до повномасштабного вторгнення за власним бажанням поїхав на ротацію в Донецьку область, хоча міг залишатися у Запоріжжі. З перших днів великої війни у складі військової служби правопорядку “Сармат” боронив Маріуполь. Якось він написав повідомлення сестрі: “Тут пекло! Вони знищують усе! Вбивають цивільних людей і дітей”. Рідні сподівалися на деблокаду чи евакуацію із “Азовсталі”, проте “Птічка” без кількох тижнів три роки у російському полоні.

Про це пише “Галка” з посиланням на “СВОЇ CITY”.

Старша сестра Марія розповіла про Віталія — від дитинства, рішення служити до оборони Маріуполя і полону.

На гроші з колядок купила брату іграшку та одяг

Марія старша за Віталія на 9 років, військовополоненому зараз 26. Змалечку вона хотіла брата або сестру. І мрія збулася. Дівчина була безмежно щаслива.

“Пам’ятаю, що мама з братиком довго були в лікарні і я з нетерпінням чекала, коли зможу його побачити. Того року на Різдво я наколядувала трохи грошей і витратила їх усі на подарунки для братика: купила різні брязкальця, а ще шапочку і розпашонку. Ми з братом були дружні, хоча інколи, як всі брати і сестри, сварилися. Оскільки я старша, то завжди опікувалася ним, була для Віталіка нянькою. Всюди брала його з собою, а коли він пішов до школи, допомагала з уроками, разом вчили вірші”.

Закінчивши школу, Марія вступила до університету й переїхала з рідного села до Івано-Франківська. Влітку працювала, тому дуже сумувала за братом. Коли не могла приїхати додому, мама іноді привозила Віталія до сестри. Бувало, що хлопець залишався у Марії на кілька днів, і вони разом гуляли містом, їли морозиво тощо.

Згодом Марія вийшла заміж, а через майже два роки народився син. Віталію тоді було 13 років, і він став для сестри справжнім помічником. Ще через рік Марія народила доньку.

“Брат часто залишався у мене, а іноді навіть прогулював школу, аби допомогти з малюками. Я завжди могла на нього покластися, бо діти його дуже любили, а він чудово з ними ладнав. Це була неоціненна допомога, адже вийти погуляти з двома маленькими дітьми — той ще квест. Мої діти — Артем і Вероніка — сприймають Віталія швидше як старшого брата, ніж як дядька. Вони практично виросли з ним. Він дуже їх любить. Навіть коли приїжджав у відпустку з армії чи з Запоріжжя, завжди проводив з племінниками багато часу”.

Тільки через місяць дізналася, що брат пішов до війська

У 2019 році Віталія призвали на строкову службу в Яворові на Львівщині. Прослуживши шість місяців, він підписав контракт із ЗСУ і поїхав до Запоріжжя, де базувалася його частина — служив за контрактом у другому спецпідрозділі Військової служби правопорядку “Сармат”. Хлопець хотів потрапити до 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади, але стан здоров’я не дозволив. Та це не зупинило його.

“Про те, що він підписав контракт, ми нічого не знали. Якось натякав мені, що думає про це, бо багато його товаришів підписали контракт і залишилися в армії. Я дуже просила його не робити цього, адже з 2014 року тривала війна, і я не хотіла бачити його у війську. Віталік завжди був для мене майбутнім кухарем, бо дуже любив і вмів готувати. До того ж не хотіла, щоб мама хвилювалася, бо вона дуже важко все це сприймала. Але брат мене не послухав, підписав контракт і нікому про це не сказав. Його відправили до Запоріжжя, а він ще понад місяць приховував це від мене, поки я сама не здогадалася і не розкусила його. Чому він не поділився зі мною одразу — не знаю.

Адже тоді ми стали ще ближчими, говорили щодня по кілька разів на день. Віталік завжди дзвонив мені. Його улюблена фраза: “Привіт, Муся! Що робиш?”. І так по кілька разів на день. Він навіть по голосу розумів, у якому я настрої. Я з ним могла поділитися всім, вилити душу. Його улюблений вислів: “Життя бентежне”. Мені дуже не вистачає брата, наших розмов, я так сумую за ним”.

Після навчання в Запоріжжі Віталія відправили на ротацію в Донецьку область. Так розпочався його шлях у війську. Марія пам’ятає, коли брат вкотре був на Донеччині, купив племінниці самокат і передав поштою. Бо Вероніка якось у телефонній розмові з дядьком обмовилася, що хоче самокат.

“На ротаціях бував часто, тому додому приїздив рідко — здебільшого на великі свята. Якось він приїхав на Великдень до мене, і ми з ним до ранку пекли сирники, крутили голубці та багато-багато говорили. Я досі з особливим теплом згадую це.

Крайній його приїзд був у листопаді 2021 року, коли помер мій свекор. Він миттю примчав із Запоріжжя, щоб провести його й підтримати нас. За цей вчинок я була братові дуже вдячна. Віталік побув кілька днів і повернувся в частину. Пригадую, я тоді дуже не хотіла його так швидко відпускати, наче щось відчувала. Діти часто згадують ці дні, коли брат був востаннє вдома, бо він тоді з ними багато гуляв парком, вони пили какао і їли вафлі-гофра”.

Тут пекло! Вони знищують все! Вбивають цивільних, дітей

Наприкінці грудня 2021 року Віталій сказав рідним, що збирається на ротацію на Донеччину. Хоча міг ще залишитися, та його завжди тягнуло туди. Марія просила брата не їхати, бо новини були тривожні, всі говорили про можливий наступ росії. Але він вирішив їхати. Куди саме — не казав, тільки сказав, що в Донецьку область, щоб сестра не хвилювалася.

“У лютому 2022 року ситуація ставала все напруженішою. Я запитала його, що думає про можливу війну. Брат спокійно відповів: “Цілком реально”. 23 лютого ввечері ми довго говорили телефоном. У мене цілий день було якесь погане передчуття, було дуже важко на душі. Я розплакалася й зізналася, що дуже за нього переживаю. Брат мене заспокоював і казав, що все буде добре. А зранку ми всі прокинулися від вибухів. Перше, що я зробила — почала дзвонити брату. Він довго не брав слухавку, а потім передзвонив. Я розплакалася, а він якийсь був спокійний, навіть жартував, намагався мене підбадьорити. Казав: “Ми прорвемося і дамо москалям п…..”. Просив нас завжди йти в укриття та реагувати на тривоги. Дуже за нас хвилювався. Він не хотів мені казати, де саме він, у якому місті, але моєму чоловікові зізнався, що знаходиться в Маріуполі. Тоді я просто остаточно втратила спокій, бо розуміла, що там справжнє пекло. Кожна година здавалася вічністю. Ми з мамою, дітьми та рідними просто падали на коліна і молилися, щоб він вижив, щоб вижили наші хлопці і цивільні люди”.

Віталій намагався телефонувати або писав смс, в якій був тільки “+”. Вся рідня з нетерпінням чекала цього плюсика. Кожного разу, коли його питали, як він, завжди відповідав — все добре. Ніколи не скаржився, не хотів, щоб рідні за нього хвилювалися. Тільки єдиний раз написав сестрі смс: “Тут пекло! Вони знищують все! Вбивають цивільних людей і дітей”.

Говорив з племінниками, майже плакав, давав настанови і прощався…

Коли зник звʼязок, Віталій телефонував чи писав дедалі рідше. Марія згадує, від невідомості сходили з розуму, майже не спали, молилися і моніторили новини. Телефон не випускала з рук навіть уві сні, щоб не пропустити дзвінок.

“П’ятого квітня у мами був день народження, але він так і не подзвонив, і не написав. Ми довго нічого про Віталіка не знали, було дуже страшно, гнали подалі всі недобрі думки. А сьомого квітня у мене день народження, о дванадцятій ночі у брата з’явився зв’язок, він написав, що з ним все добре, привітав мене. Ми тоді довго листувалися, говорив з племінниками. І ніби з нами прощався, давав настанови на майбутнє. Я намагалася його підбадьорити, щоб не падав духом. І казала йому: “Де б ти не був, навіть якщо ти не матимеш з нами звʼязку, знай, я завжди з тобою всім серцем, думками, молитвами. Ти тільки виживи!”.

Потім ще був дзвінок з 14 на 15 квітня. Віталій приховував своє хвилювання, але Марія відчула його. У розмові з племінниками він майже плакав, говорив, як сильно всіх любить, щоб берегли себе і за потреби їхали за кордон. Наприкінці попрощався з усіма. Вже згодом Марія дізналася, що цієї ночі наші військові проривалися через річку Кальміус з Правого берега Маріуполя до “Азовсталі”. Тоді загинуло багато хлопців.

На акціях не даємо суспільство забути про військовополонених

16 травня рідні Віталія дізналися, що відбувається так звана евакуація перших поранених із “Азовсталі”. А вже з 17 на 18 травня від командира “Птічки” дізналися про вихід у “почесний полон” і подальший виїзд у Оленівську колонію. Були обіцянки, що оборонців Маріуполя обміняють протягом 3-4 місяців, що будуть гарні умови і нормальне ставлення.

“Я тоді дякувала Богу, що нарешті смертельна небезпека минула і сподівалася, що умови в полоні у них будуть більш поблажливіші і дійсно їх обміняють вже скоро. Через кілька днів мені зателефонували з “Червоного Хреста” і підтвердили, що брат виходив з “Азовсталі” та заповнив анкету при виході у полон. Сказали, чекайте на дзвінок від брата, у нього буде така можливість. Але, на жаль, і до сьогодні я жодного разу не чула його голос. Минув ще якийсь час після дзвінка і на одному з російських телеграм-каналів я знайшла фото брата, він дуже змінився — втомлений, але його погляд мене заспокоїв, бо він був незламним. Потім сталося масове вбивство в Оленівці. Я тоді ще не знала, що брата вивезли, тому страшенно переживала, щоб він не опинився в “бараку 200”. Ввечері нам повідомили, що Віталіка з цієї колонії вивезли ще у червні. Тоді я зрозуміла, що в полоні він щодня перебуває у смертельній небезпеці і що росіянам віри немає, бо ніякий це не почесний полон”.

З першого дня полону Марія почала робити все, аби брата швидше визволили: писала заяви в різні інстанції, їздила до Києва в Координаційний штаб з питань військовополонених тощо.

“У нас, в Івано-Франківську, з дівчатами, рідними військовополонених, проводимо акції на підтримку тих, хто перебуває у ворожих застінках, і тих, хто зник безвісти. Спочатку нас було дуже мало, але з кожною акцією до нас приєднувались люди.

Зараз на акціях можна побачити рідних не тільки Маріупольського гарнізону, а й інших підрозділів і небайдужих людей, в яких нікого немає в полоні, але вони приходять нас підтримати. Це дуже цінно для нас. На мою думку, акції треба проводити перш за все, аби не дати забути світу, суспільству, що наші герої досі в полоні. Також коли повертаються хлопці і бачать, що за них весь час боролись, це надає їм сили. І для нас, рідних, це важливо, адже бачимо, що ми зі своєю бідою не самі, нас багато, і ми робимо все для їхнього повернення. Бо просто сидіти і чекати в цій невідомості важко”.

Віталій “Птічка” в полоні з 18 травня 2022-го, скоро вже три роки. За цей час з другого спецпідрозділу військової служби правопорядку “Сармат” звільнили тільки двох людей. Ще дев’ять бійців залишаються у полоні. Марія написала безліч листів братові, але не знає, чи отримав він хоча б один.

“У жовтні 2024 року в одному з телеграм-каналів опублікували відео, на якому брат з іншими хлопцями в колонії, де їх утримують. Але його опублікували аж через рік після зйомки. Це відео — єдине, що у нас є. Мама його переглядає по кілька разів на день. І я теж, щоб хоча б на мить побачити брата, почути його голос”.

Вероніка і Артем на всі свята загадують одне бажання — щоб повернувся їхній дядько

Кожного разу, коли відбувається обмін, Артем і Вероніка з нетерпінням чекають на гарні новини. Та коли дізнаються, що його знову немає серед визволених, то дуже засмучуються.

“Серце розривається від болю, коли вони мене питають, чи є Віталік в обміні. Особливо близький зв’язок у нього з сином. Артем дуже переживає за дядька, а коли його немає в списках на обмін — плаче так, що самій неможливо стримати сліз.

Віталік дітям часто сниться. Ми можемо годинами сидіти з дітьми й згадувати його, що вони разом витворяли, переглядаємо спільні фото та відео. На всі свята, на свої дні народження діти загадують одне єдине бажання — щоб Віталіка повернули. Це наша спільна мрія. Хіба ж так має бути? Хіба про таке мають мріяти діти? Але, на жаль, така наша страшна реальність. Я ніколи не думала, що можна так гостро відчувати безсилля… Жити з усім необхідним і знати, що твій рідний брат — у полоні, без права на свободу, без теплого одягу, без звичайної їжі… Це не просто біль — це крик душі. Кожен мій день — із думкою про нього. Я їм — а в горлі стоїть ком. Сміюся — а всередині лише тривога й сором перед тим, що я тут, а він — там. І що я не можу нічого змінити… Це нестерпно. Але я тримаюся. Бо він тримається. І я вірю — він повернеться”.

Івано-Франківські