Майже три роки в полоні: після повернення ветеран Євген Еккерт знайшов у Франківську дім і кохання

18 травня 2025 р. 21:49

18 травня 2025 р. 21:49

Протягом 913 днів у ворожому полоні Євген Еккерт пройшов 12 колоній. У день звільнення, коли мамі показали його фото, та відповіла, що помилилися, бо це не її син. Не впізнала. Схуднув на 25 кг і без зубів – 22-річний хлопець вже не був схожий на себе. Відтоді минуло дев’ять місяців. Євген багато сміється і жартує, встиг полюбити Івано-Франківськ, як рідну Херсонщину. А ще закохався в місцеву дівчину, з першого погляду, в свій перший день приїзду до Франківська, пише Галицький кореспондент .

Спочатку Євген відмовився від інтерв’ю. Пояснив, що не готовий знову занурюватися в спогади про полон. Але через тиждень передумав, бо «кожна історія звідти має бути почута тут».

«Його нога гепнула мене в груди і притиснула до стіни. Бурят ненависно просичав: «Чого я взуваю китайські кросівки, а ти – американські? Чого Росія роками спонсорує Україну зерном? Чого я їм ковбасу лише на свято, а ти – кожен день? Чого моя мама все життя платила податки, щоб ти добре жив?». Поки він це лепетав, я осягнув всю глибину їхнього невігластва і тупості.

«Хто дав вам право так жити?» – фраза, яка часто звучала під час допитів, при чому в різних колоніях. Люди там живуть, як у кам’яному віці. Живуть, щоб вижити. І я маю на увазі не лише українських полонених, а й звичайних росіян. Я бував у таких страшних, занедбаних колоніях, де, напевно, й щурі не хочуть жити. Камери – як у фільмах про концтабори. Всі робочі приміщення смердючі, розвалені, обдерті, вкриті пліснявою. Навіть у кабінетах начальників. І вони там працюють роками, хтось – усе життя».

Вони – не люди

Коли почалася повномасштабна війна, Євген саме проходив строкову службу в Чонгарі, на пункті пропуску. Строковики тоді прийняли перший бій. Еккерт одразу потрапив у полон. Через кілька тижнів опинився у російській колонії.

Там перша «прийомка» і обов’язковий ритуал – із зав’язаними очима і зв’язаними руками, з низько опущеною головою, йдеш у напрямку, який тобі наказали, і при цьому тебе з обох боків лупцюють кийками, руками і ногами. В кожній наступній колонії Євген знову і знову проходив таку «прийомку».

Далі дають затягану чорну робу і женуть митися. Поки миєшся, теж лупцюють. В очі їм дивитися не можна.

Система тортур, яку організували росіяни, має чітку структуру, яка вдосконалювалася не один рік. Там практикують різне: побиття, електрошокер, підвішування, випалювання татуювань, удушення, імітація розстрілу тощо. Євген запам’ятав імена і прізвища всіх російських покидьків, які знущалися над полоненими. Каже, такі люди не мають права розмножуватися і жити на землі.

«Майже в кожній колонії, де я був, протягом усього дня, а це приблизно 16 годин, нам не дозволяли ні сідати, ні лежати – тільки стояти. Ноги болять, німіють. Це такий популярний вид тортур, –  розповідає ветеран. – Походити теж нема як – камера невеличка, а людей багато. Іноді примушували стояти напівзігнутим – це взагалі жах. Якщо знесилений впав, мусиш швидко підводитися – інакше залетять до камери і будуть бити».

Якось Євген тиждень відбув в одиночній камері – через німецьке прізвище і татуювання на тілі.

«Найгірше, коли під час допиту лупцюють палицями, катують шокерами, тіло здригається від струму, німіє, ти падаєш, знову підіймаєшся… А навколо, в тому ж кабінеті, стоять різні люди і просто дивляться, як кіно. Байдужим, порожнім поглядом. Навіть жінки. Ти для них – ніхто і ніщо, – ділиться Еккерт. – Розумієте, там нелюди, вони – не люди».

Одна з цілей тортур – примусити підписати зізнання в злочинах, яких не скоювали.

«Хтось зізнається і отримує десятки років у російській тюрмі, комусь узагалі «впаяли» довічне, – розповідає Євген. – Іншим – нічого. Кому як «пощастить».

За весь час у неволі Еккерту лише один раз довелося зустріти більш-менш адекватного інспектора. В ДНР. Той відверто казав: «Я давно розумію, що ми в страшній і глибокій ямі. Вороття нема. І втікати теж нема куди».

У всіх колоніях були дуже погані умови. Десь бранці навіть мусили обходитися без води. Часом не милися по кілька тижнів. Заводилися воші. Раз на день давали горня чаю на кількох людей. Якщо з крана й текла вода, то іржава й смердюча – ні випити, ні вмитися. Годували так, аби не вмер. Переважно засохлим хлібом і кашами, в тарілці могли траплятися хробаки, волосся. В так званому супі була тільки вода і шматками порубана капуста. Варений буряк вважався делікатесом.

«Іноді до нас у камеру не заглядали добу-дві – ніби нас взагалі не існує. Байдуже, живі ми там чи вже мертві…» – говорить боєць.

Організм не витримував: випадало волосся, лущилася шкіра, мордувала виразка шлунку, боліли синці від постійних ударів. Часом не було сили, аби просто підвестися.

Якось Євгена так сильно били під час допиту, що він двічі знепритомнів. Хлопця обливали холодною водою, приводили до тями і далі лупили. Тоді він подумав, що це кінець – не виживе.

«Поки вони завдавали ударів, я згадував дитинство. Літо. Вихідний день. Мама, тато і я йдемо їсти морозиво. Я в тата на шиї – найщасливіший у світі, – розповідає ветеран. – Я подумав: якщо зараз помру, нехай останнім, що бачитиму, будуть саме ці світлі спогади, а не облуплені брудні стіни і пики російських катів».

Просто треба вижити

Євген не дозволяв собі пригнічуватися, бо розумів – буде біда, сам себе з’їсть зсередини. Він постійно в голові повторював одне й те ж: «Тобі просто треба вижити і витримати. Бо вдома чекають».

Два з половиною роки Еккерт не знав нічогісінько про свою родину: де зараз батьки, сестра, брат, бабуся, що роблять, чи живі вони. Щодня засинав і прокидався, думаючи про них – так всередині ставало хоч трохи тепліше.

У декотрих колоніях боєць мав можливість читати. До прикладу, в бараці ДНР була велика бібліотека. На сто людей видавали десять книг. За весь час неволі Євген прочитав близько 140 книг. Здебільшого художню літературу.

«Звісно, вони давали і про Леніна, Сталіна, Горбачова, але хто би це читав», – усміхається Еккерт.

Занурюватися у фантазійний світ стало його віддушиною. Часто заплющував очі і уявляв дерева, квіти, птахів, траву – все, що давно не бачив. Місяцями жив без денного світла, сонця і свіжого повітря – лише тусклі лампи і пліснявий сморід.

«Хлопцям у полоні різного хотілося: халви, цукерок, порибалити, сісти за кермо… – пригадує ветеран. – Я ж мріяв про спокій. Просто бути на своїй землі, просто сидіти в парку на лавці, дихати на повні груди, слухати українську мову і спів пташок, бачити українські прапори на вулицях».

За час неволі боєць запам’ятав з десяток мобільних номерів і до сотні імен та прізвищ родичів інших полонених. Коли вернувся додому, днями і ночами всіх шукав, писав, обдзвонював, аби повідомити, що їхні воїни живі-здорові. Люди дякували, плакали, благословили, виливали душу в повідомленнях.

«Синочку, дякую тобі за звісточку. Мені це, як ковток свіжого повітря. В мене онкологія після теракту в Оленівці. Дуже хочеться дочекатися синочка. Чіпаюся за життя заради нього»…

У полоні Еккерт знайшов ліпших друзів – Антона і Дениса. Вони – більше, ніж побратими. Разом хлопці пройшли жахіття російської неволі. Разом повернулися додому. Євгена і Антона обміняли одночасно, а через кілька тижнів і Денис вже був в Україні.

«Коли дізнався, що його теж обміняли, ми з Антоном якраз їхали у таксі. Кричали всі: я, Антон і таксист, – сміється ветеран. – Водій навідріз відмовився брати з нас гроші. Ми одразу ж помчали зустрічати друга. Кажуть, справжні чоловіки не плачуть. Плачуть. Ми троє плакали».

«Я вдома»

Євген запевняє, що після полону швидко оклигав, не мав депресії і стресових розладів: «Чого мені депресувати? Пекло закінчилося. Я вдома. Я щаслива людина».

Коли приїхав на першу зустріч з батьками, подарував мамі 51 бордову троянду, сережки і ланцюжок. Купив найдорожчі троянди, які знайшов. Татові – годинник. Його батько – людина дуже стримана, не емоційна, але коли побачив сина, то на радощах аж поцілував у щоку, вперше в житті. Зараз вони з татом – кращі друзі, працюють на одній роботі, щодня разом.

В Еккерта багато планів. Поки доробляє ремонт у помешканні. Далі хоче отримати водійські права. Мріє відкрити барбершоп.

«У полоні я стриг усіх хлопців. Тобто практику вже маю, – сміється ветеран. – Якщо серйозно, то мені справді цікава ця справа. Побачимо, як складеться».

Для Євгена Франківськ виявився дуже комфортним містом – ніби додому вернувся. Тим паче батьки також тут оселилися. Родинний будинок на Херсонщині досі в окупації, обкрадений і зруйнований.

«У Франківську гарно, спокійно, затишно… Всюди чути українську мову, – говорить ветеран. – Під час обміну, перетнувши російський кордон, у моїй голові самознищилася російська мова. Якщо десь-колись і проскакує якесь слово суржиком, то моя дівчина одразу поправляє. Я спершу трохи дратувався через ці зауваження, але насправді дуже вдячний їй».

У свій перший день в Івано-Франківську Євген познайомився з дівчиною. Побачив у магазині і не зміг змовчати. Каже, це було кохання з першого погляду.

Аби не зламатися зсередини

Протягом інтерв’ю Євген кілька разів повторював, наскільки важливо, аби люди долучалися до вуличних акцій на підтримку полонених. Бо це неймовірно цінно. Найбільше для хлопців, які досі в неволі. Вони все знають і відчувають.

«Знаєте, що найгірше для них? – говорить ветеран. – Почуватися забутими. Два з половиною роки кожного дня мені втовкмачували, що в Україні про мене всі забули, я нікому більше не потрібен і ніхто ніколи мене не обміняє. Бували дні, коли психіка не витримувала тиску і закрадався зрадницький сумнів: а якщо дійсно забули? Це дуже небезпечно, бо може статися найстрашніше – можна зламатися зсередини».

Наталя МОСТОВА

Івано-Франківські