Християнська етика, нецензурна лексика та одностатеві шлюби: розмова з франківським священником та вчителем Андрієм Жуком (ФОТО)

20 травня 2025 р. 21:49

20 травня 2025 р. 21:49

Отець Андрій Жук поєднує служіння в Церкві з викладанням у школі й коледжі. Цьогоріч він здобув титул одного з кращих вчителів Івано-Франківська. Священник відповів « Галці » на питання, які вже давно актуальні і дискусійні: для чого школярам християнська етика, чи обов’язково хрестити дитину і для чого ходити до церкви, чи можна займатися шиттям в неділю та чому матюкатися – таки гріх.

Між священством і викладанням

Священник Івано-Франківської архієпархії УГКЦ Андрій Жук служить у мікрорайоні Пасічна — в каплиці преподобної Йосафати Гордашевської, яка належить до парафії великомученика Дмитрія. Його служіння не обмежується лише Церквою — воно тісно переплетене з освітою, адже отець Андрій викладає основи християнської етики та історію в ліцеї №23 імені Романа Гурика. Окрім того, навчає суспільствознавчим дисциплінам у медичному фаховому коледжі.

Окрім того він дистанційно читає лекції у Чортківськійдяківсько-катехитичній академії імені Григорія Хомишина(Тернопільська область), а також працює у Дяківсько-реґентському інституті при Університетісв.Івана Золотоустого. Саме там, каже, відбувається формування дяків-регентів — тих, хто своїм співом супроводжує Літургії в храмах.

Отець Андрій має дві вищі освіти. Богословську здобув у Івано-Франківській академії Івана Золотоустого та Духовній семінарії, де отримав відповідну формаційну підготовку для свячень. А паралельно навчався в тодішньому Прикарпатському (тепер Карпатському) університеті імені Василя Стефаника — на факультеті історії, політології та міжнародних відносин. Там здобув ступінь магістра історії.

Хотів бути лікарем, але обрав служіння церкві та викладання дітям

Священство не було єдиною мрією дитинства отця Андрія. У старших класах він задумувався про медицину — бажав стати лікарем.

“Але Господь вдало «пожартував»: моя дружина — лікар. І тепер я відчуваю всі аспекти лікарської роботи вдома”, — з усмішкою каже він.

Бажання вчити дітей з’явилося змалку. З роками воно лише зміцнювалося.

“Мені часто говорили, що я маю педагогічний дар — можу просто пояснити, і люди це запам’ятовують. Я зрозумів: якщо Господь дав цей талант, я не маю права його занедбати. Бо потім Він спитає: як ти його використав?”.

Перший досвід в освітньому середовищі прийшов ще у студентські роки. Його обрали головою студентського самоврядування. Організація заходів, конференцій, культурних акцій — усе це стало частиною щоденної реальності. Звідти й почалася освітянська стежина.

У 2021 році він став експертом Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти — перевіряв заклади, які претендували на акредитацію.

“Ми мали визначати, чи може заклад видавати державні дипломи, чи відповідає критеріям. Це було серйозно й відповідально”.

Школа з’явилася в його житті у 2022 році. Отець Андрій розпочав роботу у 23-му ліцеї з посади педагога-організатора.

“Це важлива, але недооцінена роль. Людина, яка не проводить уроків, але відповідає за всі виховні процеси в закладі”.

Згодом почав викладати християнську етику й історію. А з січня 2024 року долучився до викладацької команди Івано-Франківського медичного фахового коледжу.

“Попри труднощі викладацької діяльності — я на своєму місці”.

«Бути людиною з великої букви»: навіщо школярам християнська етика

На думку отця Андрія, предмет основи християнської етики має особливе значення для формування моральної свідомості учнів. У суспільстві ставлення до нього різне — від схвалення до байдужості чи критики, проте його цінність, за словами вчителя, — у тому, що він формує людину з великої літери.

“Це не катехизація і не проповідь. Ми не агітуємо за релігію, ми просто вчимо дітей бути добрими людьми. Християнські засади — це універсальні моральні орієнтири, які не втрачають актуальності”, — каже вчитель.

На уроках учні не лише вивчають Заповіді з Біблії, а й вчаться порівнювати релігійні й етичні підходи, розуміти зв’язок між духовними і юридичними законами. Наприклад, у 8 класі — про гріхи й відповідальність за злочини, у 10-му — про любов, вірність і подружні стосунки, а в 11-му — про релігійне розмаїття світу.

“Дуже боляче чути, коли цей предмет скасовують або ігнорують. Та я вдячний батькам, які обирають цей урок для своїх дітей. Бо навіть якщо дитина не слухає уважно, — вона все одно чує. А значить, щось із того уроку піде з нею далі”, — переконаний педагог.

«Чому Бог забрав тата?»: як у час війни діти ставляться до віри

Отець Андрій каже: у сучасному світі віра часто є єдиною опорою, особливо для дітей, які переживають війну, втрати, тривогу.

“Діти дуже різні. Але в кожного з них є щось своє, особливе. Вони шукають відповіді — що таке добро, що таке зло, чому є війна, чому гинуть люди, де Бог? І навіть ті, хто не має чіткого релігійного виховання, все одно вірять. Вони кажуть: «Я не знаю Бога, але я вірю, що є якась сила, яка керує світом»”, — пояснює він.

Священник наголошує: релігійність і віра — речі не тотожні. Віра — це глибоке особистісне переживання, а релігія — більше про обряд, про форму. Водночас і те, й інше формується насамперед у родині.

“Можна перекладати відповідальність на школу, садок, державу. Але перш за все — це сім’я. Якщо в родині є молитва, є храм, є приклад — дитина це візьме з собою далі. Якщо цього не було — ми не можемо від них багато вимагати”, — каже він.

Чимало його учнів — це діти з родин внутрішньо переміщених осіб. Вони ставлять багато запитань, вони вразливі, але водночас дуже чуйні. І навіть у стресі шукають надії.

“Під час повітряних тривог, коли ми йдемо в укриття, діти дивляться в очі — і питають: коли це закінчиться? Я кажу: будемо молитись, будемо просити — і Господь допоможе. І вони в це вірять. У їхній вірі є простота, яка надихає”, — ділиться отець Андрій.

Проте, зізнається, бувають і важкі розмови. Наприклад, із дітьми, які втратили батьків на війні. У них з’являються сумніви, біль, гнів, нерозуміння.

“Такі діти приходять і кажуть: «Чому Бог забрав тата?» А я кажу: я не розумію тебе повністю. Я не можу зрозуміти. Але я з тобою. Я просто поруч. Іноді просто стоїмо разом, мовчимо. Бо інколи більше не треба. З часом приходить прийняття. І віра повертається. Вона проходить випробування, але не зникає”, — говорить він.

Раз на тиждень у ліцеї проходить ранкова Божественна Літургія. У каплиці перед початком навчального дня збирається приблизно 20 людей — учні, вчителі, працівники, хто має бажання.

“Ніхто не змушує. Це справа вибору. Але ця молитва дає сили. Це наша відповідь на темряву навколо”, — підсумовує отець Андрій.

«Ніхто не змушує батьків»: чи варто хрестити дитину при народженні, або ж краще зачекати?

«Чи обов’язково хрестити дитину, якщо у Біблії зазначається, що віра це добровільно? Чи, можливо, дозволити їй в більш свідомому віці вже обирати собі свій шлях?» – це питання, яке час від часу ставлять собі сучасні батьки. Аргументи прості: віра — справа особиста, вона формується із досвідом і вибором. А отже, чи не краще дозволити дитині самостійно обрати свій духовний шлях, коли виросте?

Отець Андрій відповідає на це так:

“Ісус Христос прийняв хрещення у 30 років — це правда. Але в традиції Церкви є рекомендація хрестити дітей у ранньому віці. І це не про обов’язок, а про дар Божої благодаті, яку отримує немовля. Ніхто не змушує батьків. Але ми, як Церква, не хочемо позбавляти дитину захисту Божої присутності”.

Священник пояснює: через хрещення дитина звільняється від первородного гріха — того, що за християнським вченням прийшов у світ ще від часів Адама і Єви. А разом із хрещенням немовля приймає ще одне таїнство — Миропомазання, яке відкриває дію Святого Духа.

“Хрещення — це як доступ до всієї повноти християнського життя. Без нього неможливо приймати Причастя, сповідь, шлюб. Часто люди говорять: ми дамо дитині право обирати. Але, перепрошую, а якщо вона виросте й скаже: «Я хотів бути хрещеним з дитинства», а ми в неї це право забрали?”, — каже отець Андрій.

Він наводить приклад із філософії:

“Є поняття апріорі — те, що не залежить від нашого досвіду. Як національність. Людина народжується в українській родині — і автоматично вважається українцем. Так само й віра: ми не обираємо, в якій родині народитись. Але можемо обрати, ким бути згодом. І так, кожен має свободу змінити своє ставлення, знайти інший шлях. Але позбавляти дитину духовної опори з самого початку — чи справедливо це?”.

Священник зазначає, що Церква приймає до хрещення і дорослих, які з різних причин не були охрещені в дитинстві. Але це завжди супроводжується періодом підготовки, вивчення віри, свідомого рішення.

“Я не знаю випадків, щоби люди свідомо зрікалися християнства. Можливо, десь таке є, але в моєму досвіді не зустрічалися. Навпаки, християнське виховання, привите змалку, допомагає людині пройти випробування. А якщо й зійде з дороги — то має куди повертатися”, — каже отець Андрій.

«Християнин має поважати гідність кожної людини»: про толерантність до інших релігій

Як ставитися до людей іншої віри або до тих, хто не сповідує жодної? Це питання звучить особливо гостро в суспільстві, де релігія для частини людей стає причиною відмежування чи навіть конфлікту. Але християнство говорить про зовсім інший шлях — шлях толерантності.

“У цьому питанні важливо розуміти слово “толерантність” у його справжньому, позитивному сенсі. Бо коли ми кажемо “толерантність до гріха” — це неправильно. Але коли ми говоримо про повагу до гідності іншої людини, навіть якщо вона іншої релігії або має інші погляди — це справжня християнська позиція”, — пояснює отецьАндрій.

Священник наголошує: щирий християнин не повинен зневажати іншу віру чи переконання.

“У моєму житті є знайомі, які не вірять у Бога. Вони знають, що я священник, знають мої принципи. Але ми нормально спілкуємося. Тому що як люди — вони добрі. І в цьому суть: не судити, не відкидати, а приймати”, — додає він.

Це, каже отець Андрій, також частина християнського покликання — приймати інших такими, якими вони є, не нав’язуючи, але свідчачи свою віру життям.

“Господь Ісус прийшов у світ не до обраних, а до всіх. Він сказав: “Прийдіть до Мене всі струджені й обтяжені…” Не було жодного поділу. І ми не маємо права когось виключати зі своєї любові — тільки тому, що він інакше вірить чи не вірить узагалі”, — резюмує священник.

Католицька церква не визнає одностатеві шлюби: «Сім’я — це союз чоловіка і жінки»

Позиція Католицької Церкви в питанні одностатевих союзів залишається незмінною: шлюб можливий лише між чоловіком і жінкою.

“Католицька Церква, до якої належу і я, ставиться категорично проти одностатевих шлюбів. Це — чітка доктрина, яка є непорушною”, — говорить він.

Священник посилається на Біблійне вчення:

“У Старому Завіті сказано: “Чоловіком і жінкою створив їх”, і “Плодіться й наповнюйте землю”. Від цього Церква не відходить. Вінчання можливе лише між чоловіком і жінкою, які добровільно погоджуються на спільне життя”.

Він додає, що поодинокі випадки, які можуть з’являтися в соцмережах або публічному просторі, не мають нічого спільного з канонічним вінчанням.

“Я бачив, що колись ширилася інформація про якусь пару, яка десь “повінчалася”, — можливо, навіть в Україні. Але це не вінчання. Це, швидше за все, цивільна ініціатива, яка не має жодного зв’язку з Таїнством шлюбу”.

Позицію Церкви священник називає не приватною думкою, а офіційним вченням, яке залишається сталою догмою.

“Моя відповідь — чітка. Католицька церква, і в Україні, і в усьому світі, проти укладення одностатевих шлюбів. Усе інше — це вже відхилення від церковного вчення. А його тлумаченням займаються компетентні церковні інституції. Ми ж, священники, виконуємо те, що вже проголошено Церквою”, — наголошує він.

«Замало просто мати Бога в серці»: чому християнам важливо ходити до церкви

Чимало людей, які вважають себе віруючими, обирають жити без відвідування храму — моляться вдома, дотримуються моральних принципів, але уникають церковної спільноти. Проте така практика, за словами отця Андрія, не відповідає суті християнської віри.

“Є така поширена фраза: “Я маю Бога в серці, мені не потрібно ходити до церкви”. І це, звичайно, добре — мати Бога в серці. Але цього недостатньо. Кожен християнин покликаний бути частиною церковної спільноти, приходити до храму принаймні в неділю і у великі церковні свята”, — пояснює священник.

На його думку, духовне життя без спільноти — це як самотність без любові. Церква — не лише місце молитви, але й простір єдності, де кожен може бути потрібним іншим і сам відчути підтримку.

“У самоті — щастя менше. Христос теж створив спільноту — з апостолами, з учнями. І ми маємо наслідувати Його. Храм — це місце, де ми не просто молимось, а відчуваємо себе частиною Тіла Христового”, — каже отець Андрій.

Священник також наголошує: саме в храмі можливо отримати святі Тайни — сповідь, Причастя, Таїнство шлюбу і інше.

“Молитися вдома — це добре. Але є речі, яких не замінити. Наприклад, Святе Причастя — це жива присутність Бога під видами хліба й вина. І цього не отримаєш самотньо вдома. Господь каже: «Прийміть і їжте, це є Тіло Моє”, — додає він.

Щоб пояснити потребу участі в Літургії, Андрій використовує наукову метафору:

“Поверхня земної кулі, науковцями доказано, складається із 70% води. 30% це є суша. Тобто, ми, і навіть, саме повітря, дощ, пара і так далі, це є вода. Але для того, щоб зробити ковток води, ми мусимо підійти до крану і відкрити його, щоб потекла вода. Або підійти до криниці, зачерпнути і напитися. Чому ми не можемо вийти на вулицю, якщо тут всюди вода, і просто подихати нею, а мусимо підійти і набрати тої води? Так само і з храмом Божим. Ми приходимо до храму, щоб зробити ковток тої духовної води, яка є тільки в храмі”.

Про порушення однієї з заповідей Божих: «Не взивай імʼя Господа твого намарно»

Вимовляння Божого імені без потреби — один із найпоширеніших і найменш усвідомлених гріхів. Люди часто повторюють «Боже» чи «Господи» автоматично — не задумуючись, що цим порушують одну з десяти заповідей: «Не взивай імені Господа Бога твого намарно».

Отець Андрій каже, що у давнину ім’я Боже вважалося настільки святим, що грішна людина взагалі не мала права вимовляти його вголос. А сьогодні — «це стало словом-паразитом».

“Коли ми бездумно повторюємо «Господи» або «Боже», ми ображаємо самого Творця. Це серйозний гріх. І хоча виправити себе непросто — це можливо. Головне — усвідомити, що ми говоримо, і навчитись контролювати свої слова”, — каже священник.

Він вважає, що основна причина такого вживання — автоматизм, брак словникового запасу і відсутність внутрішньої дисципліни.

“Якщо людина не може стриматися — я жартома кажу: кусайся за язик. Бо ми ж контролюємо мову, коли виступаємо на сцені чи говоримо з кимось важливим? Значить, можемо стриматися і тут. День, другий, і звичка почне зникати. Причина — не в слові, а в нашій ліні думати над тим, що ми говоримо”, — наголошує отець Андрій.

Водночас, він зазначає, що є ситуації, коли звернення до Бога в емоційному пориві — не є гріхом. Наприклад, під час великого горя, паніки чи розпачу. У таких випадках людина може кликати Бога несвідомо — це не марне вживання, а крик душі.

“На похоронах, особливо воїнів, я не раз чув, як рідні вигукують “Господи, за що?” — і це не гріх. Це глибокий біль. А гріх — коли ми це слово вживаємо в побуті просто так, бо нема чого сказати”, — резюмує отець Андрій.

Священник радить дисциплінувати себе, шукати альтернативні вислови й головне — пам’ятати, що Боже ім’я — не звичайне слово. Це — святе.

Чи гріх стригти й вишивати в неділю?

Чому не можна в неділю стригти чи вишивати? Адже з одного боку — це творча праця, а з іншого — друга Божа заповідь про святкування дня Господнього.

Отець Андрій пояснює, що християнське ставлення до неділі має базуватися не на фанатизмі, а на здоровому глузді.

“Сьомий день — це день, коли Господь відпочивав. І ми, як християни, маємо виявити до цього повагу: відвідати богослужіння і утриматися від надмірної праці — як фізичної, так і розумової”, — каже він.

За словами священника, не кожне рукоділля в неділю є гріхом. Якщо людина, наприклад, пришила ґудзик, зашила штани чи навіть підстриглася — але зробила це з необхідності, не відкладаючи цю справу свідомо на неділю, то це не вважається важким гріхом.

“Має значення не лише дія, а й намір. Якщо ви весь тиждень мали час підстригтись чи попрати, але відкладали, а в неділю вирішили це зробити, бо маєте час — це вже маніпуляція. Ми ніби кажемо: весь тиждень був мій, а в неділю використаю Божий день для своїх справ”, — пояснює отець Андрій.

Те саме стосується вишивання. Якщо це ваша щоденна робота — наприклад, ви працюєте в ательє — і спеціально берете роботу додому на неділю, щоб підзаробити, то це гріх. Якщо ж зашити щось потрібно терміново — наприклад, підлатати одяг — це не вважається порушенням заповіді.

“Ви маєте піти до церкви, побути з родиною, відпочити тілом і душею. Якщо якась справа цьому не заважає, вона допустима. Але якщо вона вас втягує, забирає увагу і перетворює неділю на черговий “робочий день” — це вже порушення”, — додає священник.

Головне, каже він, — не формально дотримуватись списку дозволених і заборонених справ, а жити з розумінням, що неділя — це день, коли варто зупинитися і подякувати Богові за тиждень, який минув.

Брудне слово – брудна душа: чому матюкатися це гріх?

Отець Андрій каже, що матюки, перш за все, — це нецензурна лексика, яка, насправді, дуже шкодить людині. І говорити про те, що вона нікому не завдає зла, — це хибна думка. Чому? Бо слово має величезну силу. Словом можна зцілити, але можна і вбити. Деколи від одного сказаного речення можна плакати більше, ніж коли тебе хтось вдарить.

Коли ми вживаємо лайку, ми робимо це не просто емоційно — ми вже дозволяємо собі певний духовний безлад. Бо, наголошує священник, наші уста створені не для того, щоб говорити нечисте, а для того, щоб благословляти. Так каже апостол Яків: християнин покликаний словом благословляти, а не проклинати. А матюки — це, по суті, форма прокляття. І це вже порушення другої Божої заповіді. Бо хоч вона і звучить: «Не взивай намарно Імені Господнього», її зміст значно ширший. Вона також про чистоту нашої мови і про те, чим ми наповнюємо наші уста.

Отець Андрій підкреслює, що матюки завжди несуть у собі агресію, навіть якщо ми цього не помічаємо. Зазвичай вони виринають з нашого роздратування, болю, напруги. А будь-яка агресія залишає слід — у нас самих і в інших. Навіть якщо ми нікого не вдарили, навіть якщо це просто слово — воно вже забруднює. Воно засмічує душу, впливає на емоційний стан інших. І правда в тому, що нікому від цього не стає краще. Ні тому, хто сказав, ні тому, хто почув.

Священник пояснює, що  матюки — це мова сатани. Якщо вже говорити категорично, то диявол дуже тішиться, коли ми говоримо погане. Бо Бог дав нам уста, щоб ми ними молилися, дякували, підтримували. А ми замість того — знецінюємо дар мови.

І ще одне: лайка — це звичка. Дуже часто людина навіть не помічає, як кожне друге слово у неї матюк. Але інші це помічають. І для багатьох це — сигнал, що з душею не все гаразд. І що людині треба очищення — і духовного, і мовного. Тим паче, що діти, молодь чують ці слова — і сприймають це як норму. І ця звичка множиться.

Звісно, є моменти, коли слово зривається ненавмисно. Вдарився, перелякався, хтось “підрізав” на дорозі — і вихопилося. Якщо це неусвідомлений, неволевий вчинок, то це не тяжкий гріх. Бо гріх — це свідомий і добровільний вибір.

Це як з думками. Думка — це ще не гріх. Але якщо ти її приймаєш, зрощуєш у собі, плекаєш — тоді вона переростає у вчинок. Так і з матюками: якщо це стає звичкою — це вже проблема.

Бо одне слово може викликати образу. Образа — гнів. Гнів — злість, заздрість, бажання помсти. І все починається з одного брудного слова, яке ми не встигли зупинити.

Отець Андрій наголошує на тому, що зі словами треба бути уважним. Бо слово — це не просто звук, це духовна сила, яка або будує, або руйнує. І вибір, що говорити завжди залишається за нами.

«Передусім – це велика відповідальність»: отцяАндрія Жука визнали одним з кращих освітян міста

16 квітня 2025 року Андрій Жук став одним з 10 лауреатів Премії міського голови в галузі освіти .

16 квітня 2025 року отець Андрій Жук увійшов до десятки найкращих освітян Івано-Франківська — став лауреатом Премії міського голови в галузі освіти. Для нього ця відзнака — не слава, а передусім зобов’язання.

“Це не про «корону» на голові. Це — велика ласка Божа і воля добрих людей. І передусім — це відповідальність”, — пояснює він.

Андрій переконаний: кожен вчитель, який проводить хоча б один урок, заслуговує на похвалу. Тому перемога у конкурсі серед 43 претендентів — це радше стимул, ніж визнання.

“Я вже не маю права знехтувати цією довірою. Якщо не триматиму рівень, то просто зневажу тих, хто голосував: своїх учнів, своїх колег. А я не маю на це права”, — каже він.

Івано-Франківські