Не просто знімки: франківка понад десять років фотографує військові пари

14 червня 2025 р. 15:16

14 червня 2025 р. 15:16

Франківська фотографиня Оксана Чемеринська вже понад десять років зупиняє почуття в кадрі. З 2013 року працює у різних нішах, однак улюблена – кохання: знимкування весіль, love story, освідчень.

Оксана живе за кордоном, але часто приїжджає до рідного Івано-Франківська.

«Обожнюю це місто і людей, які тут живуть. Люблю свою країну», – каже фотографиня.

З початку війни часто долучається до благодійних проєктів, зокрема й фотосесій, пише Галицький кореспондент .

Радість і біль

Попри розмаїття зйомок, левову частку її портфоліо становлять саме військові пари.

«Час зараз такий, – говорить фотографиня. – Лише протягом останнього тижня знимкувала вісім таких пар. А за десять років – це сотні, близько тисячі. Це не просто фото – це миті, які іноді стають останніми перед новим виїздом на фронт».

Каже, ці зйомки – особливі. Тут не лише про технічну роботу. Це про емпатію, тишу і довіру. Це історії, де радість часто переплітається з болем. Деякі фотосесії Оксана пам’ятає досі до найменших деталей.

«Весілля. Невеличкий ресторан. За святковим столом багато побратимів нареченого, – розповідає франківка. – Хтось попросив хлопців принести з автівки пляшки з водою. Коли вони вийшли надвір, в закладі щось сильно грюкнуло. Всі військові машинально полягали на асфальт. Решта гостей були шоковані. Ніхто не розумів що робити. Це був жахаючий момент, який став нагадуванням про війну навіть у найщасливіший день».

Часто фотосесії стають емоційно насиченими не лише для пари, а й для самої фотографині. Буває, плаче просто під час зйомки. І від захоплення, і від глибоких сенсів.

Оксана згадує недавній «важкий» розпис. Весілля переносили разів чотири – чоловіка не відпускали зі служби. Пара – мрія фотографів, між ними неймовірні ендорфіни відчувалися. Обоє так довго чекали і весілля, і тієї фотосесії. Батько нареченого свого часу підірвався на міні, пережив дуже складне поранення. Коли виголошував тост, тримаючи келих дрижачою рукою, то сказав, як важливо берегти одне одного.

«Начебто звичайні слова, таке часто бажають, але від нього це звучало по-особливому. З таким сумом і глибиною. Дуже чуттєво, життєво. До мурашок. Плакали всі», – ділиться Оксана.

Кожне весілля військових, яке доводилося фотографувати франківці, закінчувалося тим самим – вигуками «Слава Україні!».

Особливий код

Оксана каже, що військові пари мають свою неповторну енергетику, особливий емоційний код. Це одразу помітно. Часто свій військовий досвід вони виказують поглядом. В їхніх очах багато суму, часом – порожнеча. Можуть поводитися неспокійно. По десять разів підходять дивитися у вікно. Рухи – скуті. Ніби весь важкий досвід осів напругою в тілі. Усміхаються стримано. Вони начебто тут, перед об’єктивом, але насправді десь дуже далеко.

Військові рідко одразу відкриваються. З ними потрібно більше часу, більше терпіння і, звісно, відчуття. Їх важко розговорити, довше доводиться шукати підхід. Особливо до тих, які вже багато надивилися в житті. Частенько проскакує військовий чорний гумор у розмовах між собою.

«Хоча під час недавньої фотосесії я б навіть не здогадалася, що чоловік – військовий, якби під час перерви не почула його розмови про окопи», – усміхаючись, згадує Оксана.

Перед камерою часто не знають як поводитися, ніяковіють, запитують, куди покласти руку, як стати…

«Хоча ніяковіють не лише військові, – каже фотографиня. – Я завжди кажу, аби просто були собою – ці кадри найліпші вдаються».

Та попри певну напруженість, бійці – найдисциплінованіші серед усіх, кого доводилося фотографувати. Дослухаються до прохань фотографа. Терплять, якщо навіть дуже сильно натерло взуття. Для них важливо дотримуватися чіткого таймінгу.

Про війну говорять рідко, здебільшого — мовчать. І фотографуватися у формі тепер погоджуються нечасто. Хоча ще донедавна навіть дівчата кітелі вдягали.

«А ще на повідомлення замість «так» завжди відповідають плюсиками. Я спершу не розуміла, що ті плюси означають», – сміється фотографиня.

Іноді перед камерою – ті, хто має важкі поранення чи ампутації. І тоді Оксані, зізнається, буває трохи складно, розгублюється, не знає як поводитися. Мимоволі намагається допомогти підтягнути крісло чи щось подати. Але вона швидко згадує: ці чоловіки можуть усе самі. Це не про фізичну допомогу – це про повагу.

«Нам дуже треба»

З багатьма парами після зйомок Оксана підтримує зв’язок, стає для них сімейним фотографом. Підлаштовується під їхні відпустки зі служби.

Як правило, телефонують з такими словами: «Оксанко, привіт. Я є. Але приїхав тільки на тиждень. Нам дуже треба. Ну, ти ж розумієш, правда?».

Вона розуміє. Намагається не переносити такі зйомки, втискає в графік, бо їм дійсно дуже треба.

«Недавно мусила все-таки перенести фотосесію, тому що надворі страшенно дощило – як мене гризла совість», – ділиться франківка.

З кожною такою парою Оксана проживає їхній шлях: забрали його, відправили, шукають екіпірування, збирають на дрони, відпустили на кілька днів додому, фотографуються, проводжають назад, зідзвонюються, не відповідає, переживають, моляться, знову на зв’язку…

Франківка каже, фотосесії військових пар дуже важливі і для неї самої. Оксана вчиться в них цінувати моменти, дорожити тим, що маєш. Багато разів вона бачила, як одразу після зйомки чоловік вирушав на фронт. І кожен кадр — це про тут і зараз.

«Щирість і відданість – саме так я б описала ці фотосесії, – каже фотографиня. – Звісно, це є не лише у військових пар, але саме в них відчувається по-особливому. Щоразу, коли завершується така зйомка, у мене те саме відчуття – хочу ще».

Наталя МОСТОВА

Івано-Франківські