Ярослав Вакалюк: «Мені особисто не соромно, за те, що зараз відбувається на Сумщині»

17 червня 2025 р. 17:45

17 червня 2025 р. 17:45

Ярослав Вакалюк – один із тих багатьох іванофранківців, який воює з перших днів від повномасштабного вторгнення. У 2022 році він прийшов у ЗСУ вже підготовлений, мав за плечами два роки служби в АТО.

Він брав участь у Курській операції. Зараз – на Сумщині, де недавно побувала у журналістка  «Галицького кореспондента». Ми поговорили з Ярославом про військову кар’єру, операцію на Курщині, як змінилася війна і чи є шанс у росіян «взяти» Суми.

Ярославе, ти недавно став майором. То це правда, що кар ’ єра у війську зараз у багатьох стрімко росте?

Може в когось і росте, але це не про мене. У 2022 році, коли я прийшов у 80-у окрему десантно-штурмову Галицьку бригаду, я став командиром взводу. Ми зробили перші бойові виїзди і мене одразу призначили командиром батареї. На цій посаді я пробув три роки. І лише недавно, став начальником відділення безпілотних систем.

Ти підписав контракт?

Ні, я – мобілізований.

Зазвичай лише контрактники кар ’ єрно ростуть?

В ідеальному світі мали б рости компетентні люди. А в нашому, неідеальному світі, кадрові військові вважають, що рости мають лише кадрові. Але питання в тому, що вони ще й результату хочуть, а для цього не достатньо лише кадрових. Як на мене, компетентних людей, взагалі, бракує в ЗСУ, кадрові вони чи ні. Бо компетентні люди це дефіцит, у принципі.

Проте, коли ще й приймається рішення обмежити ріст некадрових військових, то в результаті стикаєшся з проблемою, де взяти компетентних, так беруть й інших. Принаймні я хочу вірити у те, що я – трохи компетентний.

В невоєнний час військові можуть бути на одній посаді 5-10 років. Щоб вони «виросли» має звільнитися зверху місце. А зараз ріст йде не через те, що зверху звільняється місце, а за рахунок того, що нарощується ЗСУ і посад стає більше.

Але ти одразу потрапив на офіцерську посаду?

Я прийшов у ЗСУ після військової кафедри, таких людей у війську називають «піджаками». Адже військова кафедра – це місце, куди йшли люди, з вищою освітою, щоб уникнути армії. Не хотів йти на службу, то йшов на кафедру. І так ти ставав уже не рядовим.

Це якось допомагає?

Мені – ні. Але треба розказати свою історію з початку. У 2017 році я потрапив під призов. Тодішній президент України Петро Порошенко оголосив призов на строкову службу офіцерів запасу, якраз отаких «піджаків». Я тоді добре знався із керівництвом «Азова» і вони мене забрали до себе.

Але в «Азові» правила інші. Їм було байдуже, що я – офіцер, сказали, що я буду мінометником. Так, я міг тоді попроситися у штаб, проте я прийняв максимально правильне рішення: піти у лінійний батальйон.

Я знав, що для більшості азовців йти служити, навіть у 2015 році, було уже надто пізно. Бо поставало питання, чому ти не прийшов у 2014-му? А тут я прийшов аж у 2017-му. Йти працювати в штаб, не маючи жодного авторитету серед бійців, я просто не міг. Тож, я обнулив лічильник і працював, як всі.

Це було максимально правильне рішення. Я тоді включався у будь-яку роботу. Коли казали, що треба двох людей, на якесь не дуже хороше завдання, то я одразу погоджувався. На будь-яку «гнилуху». І як показав час, я робив правильно, бо згодом треба було ще 10 людей, на ще складнішу роботу, а я вже її уникав, бо був на іншому завданні.

Приклад наведу. Людина зараз може піти добровольцем у ЗСУ, скоріше за все, буде йти через Рекрутинг, звернеться у різні бригади, заповнить анкети і бригади будуть, між собою, конкурувати за неї. Скоріше за все, вона потрапить на хороше місце.

Натомість, якщо людина буде максимально ухилятися, то з ймовірністю 99%, вона опиниться у найгіршому підрозділі. Бо люди, які потрапляють під мобілізацію, дуже часто потрапляють у піхотні підрозділи. А це важке місце.

Хіба цей аргумент зараз працює?

Так, звісно. От я тобі розкажу про пілотів безпілотних систем, бо це моя пряма робота. Так, це важка робота, але втрат значно менше, ніж у піхоті. Якщо людина зараз включається і йде в ЗСУ, то в неї більше шансів вирішувати свою долю, бо потім станеться так, що хтось інший буде вирішувати її долю за неї.

Скільки часу ти пробув у «Азові»? І чому у 2022 році ти не повернувся в їхню структуру?

Я підписав контракт на два роки і у 2020 році мене звільнили з кріпацтва.

А в 2022 році не було куди вертатися. За день до початку повномасштабки, з «Азова» прийшло тривожне повідомлення, ми всі все зрозуміли і зідзвонилися, щоб обговорити план дій. Домовилися їхати до Львова у 80-ту бригаду. Зібралися тоді біля КПП, бо не так просто було тоді туди пробитися.

Ті, хто зміг долучитися до 80-ки, то більшість і служить там зараз. А частина з нас тоді поїхала в Київ. Згодом вони потрапили у 3-тю окрему штурмову бригаду. Її тоді не існувало, вони називалися «ССО Азов».

Я довгий час потім аналізував, чому я не долучився до «Азову», спершу казав, що я би не встиг доїхати у Маріуполь. Проте, якщо взяти дати і події, то я б все ж таки встиг. Якщо бути відвертим, то я просто налякався.

Ти – публічна людина, тебе в Івано-Франківську добре знають, проте зараз я бачу від тебе нуль активності у соцмережах. З чим це пов’язано?

Після звільнення з «Азову» у 2020 році я повернувся в Івано-Франківськ через бізнесову історію – відкрив «Ветерано піцу». У мене бізнес був не звичайний, бо я трохи експлуатував своє ветеранство, намагався на цьому побудувати маркетингову стратегію. Як наслідок, мені було легше працювати із медіа, бо сприймалося це, не як чистий бізнес. І так, мене в місті знали через це.

Зараз я справді випав з інформаційного поля. По-перше часу нема. По-друге, те в чому я компетентний, я не маю права писати у соцмережах. Наприклад, писати про бойові дії на фронті, я не буду, бо це закрита інформація.

На яких напрямках ти працював за ці роки?

Коли почалася повномасштабка, ми стояли у Миколаївській області, обороняли Вознесенськ. Почали рухатися в бік Херсона, туди не дійшли, брали участь у боях в Миколаївській області. Потім нас перевели в Дніпропетровську область, воювали біля Кривого року. Згодом нас забрали на Донбас. Були бої за Святогірськ, Сєвєродонецьк і Рубіжне. Потім знову – Святогірськ. Далі – напрямок Соледара. Потім ми брали участь у звільнення Харківської області. Зайшли в Серебрянське лісництво, звідти – на Бахмут. Там були найдовше, десь півтора року. І вже майже рік ми на напрямку Сумщина-Курщина.

Коли ти дізнався про цю Курську операцію? На скільки днів раніше, ніж усі ми?

Думаю, десь за тиждень.

Багато таких було, як ти?

Достатньо. Ходили чутки, що ми щось замишляємо і коли мені сказали, що ми переїжджаємо у Сумську область, то я відкрив карту, глянув і в мене було одне питання: Бєлгородська чи Курська? Вже в дорозі на Сумщину, нам скинули плани.

Пам’ятаєш, що ти тоді відчував?

Відчуття були круті. Все плюс-мінус працювало. Так, перші наші кроки одразу пішли не за планом, нам «нарізали» інші задачі, але нам все одно вдалося їх чітко відпрацювати. Вже в перший день передові підрозділи глибоко просунулися на територію противника, далі ми зайшли і почали стрімко просуватися.

Зараз відкотилися назад. Як думаєш, чому?

В них армія більша, кількість фізичної сили – теж. Мені особисто не соромно за те, що зараз відбувається. Адже я бачу, які сили і засоби застосовує ворог. Їх стримати просто так неможливо і тому ми відходимо.

Радянські фільми чи комп’ютерні фільми можуть створювати враження, що якась точка може стримувати навали мільйонів. Але на війні це не так працює. Таких точок не буває. Коли противник залучає велику кількість людей, він так чи інакше продавлює оборону. Тому наше завдання їх знищувати, чим більше їх помре, тим краще. Так, противник зміг відновити втрачену територію і просунутися на нашу, але питання в ціні, яку він платить. Якби ми готові були платити таку ціну, то і в нас ситуація була б іншою.

Особисто я досить боляче сприймала критику Курської операції, бо я розумію, що цивільні люди не мають права її коментувати, адже вони її взагалі не розуміють. Як сприймав це ти?

Завжди будуть ті, які критикуватимуть. Кожного дня ми приймаємо десятки, а то й сотні рішень. Коли ми приймаємо одне, то розуміємо, що могли би зробити 10 інших. І це б привело до інших результатів. Проте чисто статистично ми не можемо приймати ідеальні рішення.

Найкраще це можна проілюструвати проблемою вагонетки. Їде поїзд, на колії зв’язані чотири людини, в тебе є можливість перемикнути стрілку і пустити його по іншій колії, де лежить лише одна людина. Чи варто перемикати? Що б ти не вирішив, знайдеться той, хто буде критикувати. Там твоя бездіяльність, бо ти нічого не робиш, а тут – твоя безпосередня діяльність.

Тепер уяви собі, що це війна і ти постійно перемикаєш оцю стрілку. І в тебе не дві колії, а десятки. Все одно буде негативний результат.

Чи вдасться втримати Суми?

Питання, чи вони готові таку ціну заплатити. Фізичної сили в них більше. Тож, якщо будуть закидати шапками, то їм вдаватиметься віджимати території.

На війні є така штука, яка називається «ініціатива». Чому я завжди казав, що Курська операція, це хороша операція, бо це момент, коли ми перехопили ініціативу. Противник наступав у напрямку Покровська, ми реагували на цей наступ, але ініціатива була на стороні ворога. І тут ми прориваємо їх оборону, заходимо глибоко на їх територію, так, в нас продовжує сипатися Покровськ, але противник мусить міняти плани, щоб рятувати свою репутацію, територію і перекидає сили сюди, врешті.

Вони тут залучили величезні сили як людські, так і техніку. Це неймовірна кількість КАБів. Вони майже зрівняли свої населені пункти із землею. А тепер уяви, що ці КАБи могли піти на Покровськ. Якщо подивитися Суджу, то вона дуже сильно зруйнована, і це не ми робили, це вони її руйнували своїми КАБами. А вони ж цього не планували, це ми їм нав’язали. Тому, я за те, щоб ми, ще на якусь територію зайшли. Умовно кажу, не факт, що ми це зробимо.

Це, як гра у шахи. Коли один іншому ставить шах, то другий не має можливості наступати, він весь час втікає. Лиш у нас зараз шахова партія складніша. І клітинок та фігур значно більше. Плюс, давай не забувати, що ми граємо не 16 проти 16, а сили у нас не рівні від початку. Їх значно більше, як було, так і є. Проте, навіть у нерівних умовах, нам вдалося наз’язувати свої правила гри.

Як змінилася війна за ці 3,5 років?

Війна міняється щотижня. Якщо дивитися розрив 3,5 роки, то змінилося все. Починаючи з того, що в 2022 році можна було на машині заїхати на «нуль», то зараз, якщо у 2-кілометрову зону заїдеш, то тобі пощастить.

Фактор БПЛА призводить до того, що є широка смуга вздовж лінії фронту, де транспорт не може фактично ходити, бо знищують. Я дуже сподіваюся, що світ усе це аналізує, бо сумно, якщо ні.

Бачив відео, де американський солдат на фоні танка розказує, що на дрони йому байдуже. Я дивився і думав: чувак, не треба так недооцінювати. Єдина надія, що це простий солдат, який далекий від аналітики, а люди на вищих посадах, все ж розуміють, що ж насправді робиться.

Є щось новеньке, після використання оптоволокна?

Багато різного. Зазвичай технології запозичуємо один в одного. Ми щось придумали, то вони в нас запозичують і навпаки. Неважливо, хто вигадав. Якщо подивитися історію, як БПЛА розвивалися, то в нас були моменти, коли на якихось конференціях піднімали питання застосовувати оптоволокно, але наші інженери і волонтери казали, що це не буде ефективно. Так буває, що дивишся і думаєш: хрінь, а противник побачив у цьому перспективу і почав робити. Оптовокно – це одна з гучних історій, є менш гучні.

Не всі новинки вистрілюють, проте все одно слід вивчати технології. Якщо підрозділ не вкладається в щось нове, то він рухається назад. Бо час такий. Ми постійно тестуємо нові технології. Все, що може знищувати противника, ми тестуємо, впроваджуємо, використовуємо, в цьому суть цієї війни.

От, наприклад, ситуація, яка була недавно в Росії з літаками. На полі бою використали технології, які ніхто не використовував раніше. І питання, не лише, як вони стояли у трейлерах, а й в інших технологіях, які були використані.

А як змінився за цей час ти?

Ніяк. Я просто дуже втомлений і все на світі ненавиджу.

Вдома коли був?

На початку червня минулого року. Я постійно планую відпустку, але не відходить. В мене декілька подій сталося, через що доводилося переносити. Спершу Курська операція, відпустки заборонили, потім дозволили і я почав хлопців відправляти. Далі на мене поклали додаткові обов’язки, я не міг, а тепер я перейшов на нову посаду, і знову не виходить.

Скажи, що тобі не дає зійти із розуму?

Не питай мене, що мені не дає зійти з розуму. Я сходжу з розуму, як і всі інші. Але тішить те, що всі інші теж сходять з розуму, ми всі приблизно в однаковому становищі, тому божевілля непомітне.

Розмовляла Тетяна Соболик

Івано-Франківські