«Хрестик маєш? Давай»: як франківський капелан працював з бійцями на гарячому напрямку

22 червня 2025 р. 19:51

22 червня 2025 р. 19:51

Спершу франківець Михайло Бігун був далекобійником за кордоном, потім пішов батьковими стопами – вивчився на священника. Коли почалося повномасштабне вторгнення, став капеланом. Працював з бійцями на Покровському напрямку – об’їздив чимало підрозділів. Багато говорив з воїнами про Бога, смерть і життя. А ще багато мовчали разом. Каже, у тому мовчанні було найбільше віри.

«Це пекло має завершитися на мені»

Коли Михайло Бігун разом з іншими капеланами їхав на гарячий напрямок, довго думав як поводитися з військовими і що саме говоритиме. Це було влітку. Дуже спекотно. Бійці поверталися з позицій виснажені, часто з втратами. Капелан розумів: найперше треба дати їм спокій – помитися, виспатися, подзвонити додому. Бо ж по кілька тижнів без зв’язку.

«Були хлопці, які уникали нас. Хтось казав прямо: «Не хочу розмовляти». І це нормально. Але більшість все ж мали запитання. Найчастіше – про Бога. І про війну», – розповідає Михайло.

Розмови часто починалися з простого: чай, кава. Потім – знайомство.

Капелан казав, хто він і чому приїхав. Дякував бійцям за те, що роблять на передовій. А далі  ділився історіями зі Святого Письма, які допомагають зрозуміти, що війна і віра не суперечать одна одній.

Одна з таких – про грецького святого Паїсія Святогорця. Колишній військовий, що після служби пішов у монастир. Люди запитували його: як ти пережив жахи війни?

Паїсій відповідав: «Якби я не знав, що останнє слово за Богом, то давно б зійшов з розуму від жорстокості цього світу».

Коли капелан розповідав це бійцям, вони мовчали. Але кожен кивав. А потім починали ділитися своїм. 58-річний чолов’яга щойно вернувся з позицій, зморений, червоний від високого тиску. Говорив повільно, тихо. Очі вперті в одну точку десь попереду. Розповідав, як на них сунули москалі. Потім замовк. Витер сльози: «Все зроблю, аби моєму синові не довелося теж сюди йти. Це пекло має завершитися на мені».

«Не вбий»

Одне з найчастіших запитань до Михайла – про заповідь «Не вбий». Як бути з нею на війні? Він пояснював: у староєврейській «не вбий» – це «разах». Слово має кілька значень. У контексті заповідей — ненанесення насильницької смерті з метою загарбництва, знущання тощо. Але захист народу, життя і свободи – не гріх. Це відповідальність.

Інший боєць згадував перші дні повномасштабного вторгнення. Каже, саме тоді зрозумів, що Бог є. І що Він – за Україну.

«Їхня група знищувала цілі російські колони. Дивом. Без шансів, але з перемогою. Не завдяки чомусь, а всупереч усьому», – додає капелан.

Найсильніше враження в священника залишила історія 20-річного десантника. Контрактник, пішов добровольцем. Познайомилися на пункті психологічної підтримки. Його група саме повернулася з позицій, вихід був надзвичайно важким. Далеко не кожен воїн після такого хоче ділитися пережитим. Той хлопчина захотів.

Розповідав, як люто по них працювали дрони, міномети. Постійне відчуття, що кожен наступний приліт – твій. Потім росіяни почали труїти газом. Їх було четверо. Протигазів – три. Один точно мав загинути. Але раптом виявилось, що попередня група залишила серед речей один протигаз. Вижили всі. Далі росіяни «поливали» їх вогнем. Все навколо зайнялося. І раптом серед спекотного дня пішов дощ. Сильний, хоч і короткий – не довший десяти хвилин. Однак його вистачило, аби повністю загасити пожежу.

Коли бійці вернулися з позицій, одразу пішли до капелана: «Хрестик маєш? Давай. А іконки? Теж давай. Може, ще вервиця є? Беремо».

Інший боєць згадував, як прямісінько на їхню автівку летів дрон. Але саме в цей момент машина в’їхала в яму, задерлась – і дрон влучив не в лобове, а в металеву трубу. Воїни зробили фото і потім показували всім. Вижили. І навіть змогли виїхати назад.

Декотрі хлопці показували капеланам свій молитовник. А хтось вперше в житті взяв його до рук. Капелани презентували всім охочим Біблії і молитовники. Одні брали для себе. Інші казали, що їм не треба, але беруть, аби подарувати побратимам.

«Помолися ти за нас»

Найбільше запитань ставили бійці, які називали себе атеїстами. Хоча насправді, як потім виявлялося, вони просто мали внутрішній конфлікт із Богом. Хтось під час спільної зустрічі навмисне голосно бурмотів: «Якби Бог був, цього всього жаху би не сталося». Капелан відразу реагував і всі разом обговорювали це.

Довелося почути багато цікавих діалогів. «Ти віриш у Бога?» – «Так». – «А я не вірю. Тому помолися ти за нас».

«Пам’ятаю, ми приїхали в один підрозділ, – ділиться капелан. – Військові посідали за стіл. Втомлені, виснажені, але слухають. Дуже скоро мій монолог перетворився на розмову. Говорили, дискутували, сміялися, мовчали. Наприкінці, коли прощалися, підійшли кілька бійців, які стверджували, що не вірять у Бога, обійняли і сказали: «Приїжджай до нас ще». І пішли».

Наталя МОСТОВА

Івано-Франківські