“Те, чого не навчать батьки, може навчити казка”, – розмова з письменницею Роксоляною Дебенко (ФОТО)

27 червня 2025 р. 21:58

27 червня 2025 р. 21:58

Іванофранківка Роксоляна Дебенко – авторка книги «Різдвяні казки», спеціалістка з нейрографіки та викладачка казкотерапії. Жінка знайшла своє покликання в дорослому віці, стала керівником гуртка «Об’єднання творчих сердець» та допомагає іншим навчитись розуміти себе через написання казок та малюнків.

У розмові з “ Галкою ” Роксоляна розповіла про початок своєї творчості після 50-ти, мрії та перешкоди на творчому шляху.

– Розкажіть про себе: чим займаєтесь в житті зараз ?

– Освіта у мене технічна, але я завжди хотіла працювати з дітьми. Я 3 роки навіть вела катехитичну школу при церкві, однак це не стосувалось релігії, ми з дітками робили своїми руками різні поробки. Ця робота приносила мені багато задоволення. Загалом, я завжди хотіла малювати, художня школа була моєю мрією, однак, на жаль, мій батько вирішив по-іншому та сказав, що в мені недостатньо таланту для цього. Я була змушена ходити в музичну школу, адже це начебто більше знадобиться в моєму житті, ніж вміння щось там малювати. Батько сказав, що я принаймні зможу співати колискові своїм дітям. Це доволі сильно вдарило по моїй самооцінці і майже 50 років я старалась не робити те, що хочу, а робила те, що мені казали і все. Але в один момент життя мене наче викинуло на узбіччя, бо діти мої виросли, а з чоловіком я розлучилась, і з того часу я почала цей світ шлях в пошуках себе. Почала з йоги, мені дуже сподобалось, мене затягнули на ретрит і я зрозуміла, що це моє. Це були перші кроки назустріч собі. Зараз я пишу дитячі казочки, багато малюю та допомагаю іншим це робити також.

– Ви почали займатись творчістю поступово, чи це було спонтанне рішення?

– Творчість моя спонтанна, але водночас вона завжди була в моєму житті. Ще в дитинстві я любила казки, які мені читав тато і дідусь. В цих казках треба було постійно щось робити і воювати. Я шукала себе ну дуже активно, закінчила курси по нейрографіці. Я зразу хотіла ділитись з людьми своїм знаннями, але виходило не одразу, бо я не мала впевненості в собі. Я пішла в художню школу, хоч для дорослих немає окремих груп і я займалась з підлітками, поставились до цього лояльно, чому я рада.

Щодо нейрографіки, то звісно мене тягнуло малювати. Моя знайома провела в мене вдома невеличкий майстер-клас і познайомила з нейрографікою. Це була любов з першого погляду. Нейрографіка – це самовираження через малювання. Ти малюєш лінії інтуїтивно, так, щоб вони перетинались між собою. Малюнок не повинен подобатись комусь, він повинен подобатись лише тобі і ти ним маєш насолоджуватись. Також через малюнок опрацьовуються внутрішні проблеми, змінюється погляд на життя. Нейрографіка – це переведення негативних емоцій, які в тобі зашкалюються, в позитив. Якщо ви на когось ображаєтесь, то можете всі ці образи віддати паперу.

– Як до вас прийшла ідея написання казок?

– Зловила себе на думці, що мені спершу подобалось переказувати якісь твори, з дитинства. І я вирішила, що також зможу написати свою казку та пішла на курс по написанню казок, він мені допоміг додати деталей. Через рік після цього курсу я поїхала в Іспанію на ретрит, де отримала море підтримки і впевненості. Люди там забрали мої сумніви і повірити в мене більше, ніж я сама в себе. Завдяки цьому страхи зменшились. Так я написала свої «Різдвяні казки». Ця книга мій великий успіх і великий крок до мрії.

– Чому обрали саме казки?

– До казок я не писала нічого. Чому обрала цей напрямок? Та тому, що я мрійниця – була, є і буду. Мені завжди казали повернутись на цю грішну землю і намагались заземляти, а в казках такого немає, вони не мають кордонів. Але основна ціль моя – це написати терапевтичну книгу для своєї внучки, яка дуже боїться повітряних тривог і для неї було проблемою навіть спуститись в укриття. Я вирішила для неї написати казочку, щоб вона не так сильно боялась, могла заспокоїтись. Коли казка була готова, то вирішила намалювати малюнки, яких мені не вистачало. Це свого роду арт-терапія була, щоб люди не лише бачили текст й уявляли, але бачили картинку. Взагалі мені імпонують казки-притчі, які мʼяко направляють дітей в правильне русло, без жорсткого навʼязування.

– Де ви шукаєте натхнення?

– Найбільше мене надихають три речі: природа, тиша, спостереження за людьми. Після тренування завжди йду й аналізую людей, особливо батьків з дітьми, яких вони ведуть до школи. На основі цього в мене зʼявляються ідеї для казки. Часто бачу якісь конфлікти і, звісно, я не можу напряму сказати батькам, що вони вчиняють неправильно, але я можу запамʼятати такі ситуації та спробувати розказати про виховання, показати правильний приклад у своїх казочках. Казки мають велике значення. Ми памʼятаємо їх у дорослому віці. Те, чого не навчать батьки, може навчити казка.

– Чи були у вас сумніви, чи страхи коли ви починали свій творчий шлях?

– Звісно, думала, що в мене не вийде. Спершу, мене запросили в “Гончаренко центр” зробити, так би мовити, екскурс в історію українських традицій. І ось в мене була нагода розповісти про українські традиції через казки. Я ходила в бібліотеки і пропонувати свою книгу, відмови чути було важко, але я згодом перестала боятися своїх помилок.

Коли ти починаєш щось робити, то життя підкидає тобі правильних людей. Редактор дуже допоміг мені з текстом, він показав малюнки художниці, яка розуміється в нейрографіці. Люди на моєму шляху завжди простягнуть руку допомоги, тому тих сумнівів, що були на початку, вже немає.

– Яка основна ідея ваших казок ?

– Банально, але про те, що добро завжди перемагає зло. Я вважаю, що будь-що в житті можна вирішити не завдаючи кривди іншим. Дитина не завжди знає, як жити в цих умовах війни і я хочу, щоб казки допомагали дітям з їхньою тривожністю.

Я ці казки пишу й для себе чи для свого батька, якого вже немає в живих. Є багато неопублікованих казок, в яких я пропрацьовую свої переживання. Чого не можу сказати – пишу на папері.

Казки і нейрографіка переплітаються, доповнюють одне одного. Ось в моїй книзі казки зʼєднані з малюнками. Я не один раз чула від батьків, що діти краще концентруються на прочитаному.

– Ваші казки лише для дітей чи для їхній батьків також?

– Для всіх, бо кожен в цій казці знайде щось для себе. В кінці кожен може зробити висновок, але думаю в дітей та дорослих буде він інший трішки. Інколи й дорослим треба розслаблятись та мріяти.

Все як в школі: є зачин, основна частина та кінцівка. В кінці головне, щоб ми могли проаналізувати, як головний герой себе поводить після всього досвіду, який він пережив протягом казки.

– Як ви відкрили для себе казкотерапію? Як вона проходить?

– До казкотерапії я прийшла після написання книги «Різдвяні казки». Я зробила малюнки, наповнення, титулку сама.

До мене всі ідеї приходять або перед сном, або вранці. Я вирішила, що хочу поділитися тим, що вмію. Перше заняття було присвячене аналізу казки «Дюймовочка». Це єдине казка Андерсона, яку він написав сам, тобто не користуючись народними казками. Адже багато казок просто переказано по-іншому, а він сам написав її. Також в ній є всі правила, як саме має бути написана казка, ідеальний приклад!

Ми розбираємо казку на частини. Обговорюємо, які є казки, які в них чарівники, тварини, діти та головні герої. Обговорюємо авторські книги та народні, порівнюємо їх. Також я розповідаю, як, скажімо, створити свого головного героя, він повинен викликати емоції, а не просто бути красивим чи розумним. Дитина має впізнавати себе в казці, розуміти, що якийсь герой на неї схожий, або навпаки її протилежність.

Так на кожному занятті ми наповнюємо казку, додаємо персонажів, розвиваємо події. Створюємо «проблему» в казці і вирішуємо її. Ми вчимось мріяти, адже тут не має обмежень.

Діти іноді слухають казки більше, ніж батьків. Якщо мама каже дитині, що варто робити, а що ні, є шанс, що дитина не буде це слухати, а в казці дитина відразу бачить наслідки. Вона починає вірити у диво, ця віра допомагає й повірити в себе.

– Чим нейрографіка відрізняється від інших видів терапії?

– Вона допомагає швидше вивільнити те, що сидить всередині. Коли я намалювала свою першу картину на полотні, то я плакала. Ти вкладаєш частинку душі в ці картини і потім можеш їх аналізувати. Є можливість час від часу дивитись на свої малюнки і розуміти їх по-різному.

– Чи можна поєднувати казкотерапію з нейрографікою? Практикуєте?

– Я практикувала це на казкотерапії, однак це потребує набагато більше часу, адже треба максимально багато уваги приділити кожній людині. Ця ідея дуже цікава і її потрібно практикувати. Але довелось її наразі розмежувати, тому що недостатньо часу. В майбутньому дуже хочу якісно це поєднати.

– Поділитеся порадами людям, які хочуть почати писати книги, але бояться що це не буде нікому цікаво ?

– Писати спершу не для читача, а для себе. Коли ти маєш багато написаного, то легше сформувати щось. Ти починаєш себе чути і розуміти структуру тексту. Коли я почала писати казки, то мене несподівано “приземлили” і мене це не образило, я навпаки зрозуміла, що варто ще допрацювати, і добре, що мені про це сказали. Конструктивна критика – це краще ніж коли кажуть, що все прекрасно. Тому не варто боятись почути поради, навіть якщо це не похвала.

– Уявіть, що ви починаєте писати книги маючи вже теперішній досвід. Яку б пораду дали собі?

– Дуже багато писати і шукати однодумців. Я ходжу на чимало літературних гуртків і там є «мої» люди. В таких гуртках можна спершу просто слухати, якщо боїшся говорити і читати свої твори. Також там немає критики, але ти сам починаєш розуміти, де погано написав, а де ні. Це все з часом приходить. Пишіть сенкани, короткі неримовані вірші. Вони будуть розвивати мислення та асоціативний ряд.

– Яка ваша улюблена казка та чому саме вона?

– Це «Летючий корабель», з дитинства ще. Я завжди хотіла чуда і зрозуміла через цю казку, що чудо все ж потребує праці. Цей Дурень як-не-як щось робив у своєму житті. Йому, звісно, і просто щастило, але без його кроків цього б не було. Є над чим подумати.

– Наскільки поширена ваша книга зараз?

Моя збірка казок вийшла дещо запізно, в лютому. Наразі я чекаю жовтня, щоб зробити презентацію в читальному залі, а також намагатимусь займатись презентаціями в дитячих бібліотеках. Моя внучка ходить в 3 клас і хочу спробувати презентувати  в її школі. Як такої презентації раніше не було. Я зверталась в букініст ще та вони погодились ближче до сезону поширити. Наразі всіма силами продаю серед знайомих, продано близько 20 книг. Моя знайома придбала книгу для хлопчика, який страждає аутизмом та ця книжка йому дуже сподобалась, особливо малюнки, про які я найбільше хвилювалась. Я дуже тішусь цьому.

– Які ваші творчі плани на наступний рік?

Маю плани на наступну книгу, вона буде більш нейтральна та не привʼязала до пори року. Зараз я також вирішила зайнятись ще іншими справами. Я почала вести екскурсії Франківськом. Мені подобається розказувати не сухі факти, а історії, які допомагають запамʼятати певні цікаві місця. Тому в планах маю зробити збірку про наше рідне місто для діток. Це мене дуже торкнуло, планую поєднати історію і просто цікаві факти. Я орієнтуватимусь цього разу на трохи старшу аудиторію, на діток 8+ років. Є багато чого розповісти. Книга буде без нейрографіки, я б хотіла вставити фото міста колись і зараз. Дітки мають знати про край, де вони живуть більше інформації, мають полюбити своє.

– Яка ваша найбільша мрія повʼязана з творчістю?

– Це, звичайно, виставка моїх картин. Хочу, щоб усі картини мали цитати, які допоможуть людині проаналізувати її. Кожна людина бачить щось своє, але цитата допоможе направити в правильне русло і зрозуміти головну ідею автора.

Щодо казок, то я вже працюю над новою, процес не зупиняється. Зараз у мене різдвяні казки, а в майбутньому дуже хочу видати не привʼязані до пори року казочки. Хочу, аби всі ці казки були уособленням мене!

Авторка: Марта Петрів

Івано-Франківські