Вишиті смереки і німецький ліфтолук: як косівки Катерина та Сюзанна Словак шиють гуцульську історію в сучасність

30 червня 2025 р. 16:07

30 червня 2025 р. 16:07

Мірилом часу у ремеслі для Катерини Словак є її донька Сюзанна. Кушнірством вона почала займатись після її народження. Нібито чоловічого ремесла її спершу не хотіли вчити. Та зараз разом з донькою вони мають бренд “Оксюморон” і їх кептарі носять не тільки в Україні, а й закордоном.

“Не жіноча справа”

Скрип нитки, що прорізає тканину. В руках — кептарик, над яким Катерина працює вже кілька днів. Орнамент — єр, рельєфний, густий – мов ялинові вершини на схилі.

“Це наші смереки”, — каже вона, показуючи візерунок, що простягається по плечах виробу.

Вона шиє точно, повільно, впевнено. Перш ніж дістатись до героїчних “єрів”, треба вирахувати, відміряти, не помилитися. Бо, каже, “якщо б я зразу нашила все — вже не зловлю”. У її словах — не тільки досвід, а й майже стратегія виживання у ремеслі, якому її довго не хотіли вчити.

Історія Катерини Словак з кушнірством почалася не з навчання, а з відмови. По материнській лінії її дядько був славнозвісним кушнірем – тримав овець, сам виробляв шкіри та шив традиційний одяг. Але коли Катерина цікавилася ремеслом, дядько категорично відмовився її навчати.

“Він сказав, що то не жіноча робота”, – згадує майстриня. Тоді кушнірство справді вважалося чоловічою справою – чоловіки самостійно виробляли шкіру та вишивали на ній орнаменти.

Та коли Катерина вийшла заміж і потрапила в родину чоловіка, її свекруха шила на спілку художників кептарів, виготовляючи вироби зі шкірозамінника.

“Коли я прийшла в невістки, мама це шиє. Я така: ‘Вау!’ І кажу: “Дайте я щось вам поможу””, – розповідає Катерина.

Але спочатку їй не довіряли складну роботу – нарізати селінки (тонкі смужки шкіри).

“Отако береться полосочка, потім нарізаємо трошки. І потім тако просилюється іголкою. І це мені давали, це я силєла”, – пригадує майстриня свої перші спроби.

Поступово Катерина бралась до більших завдань. Свекруха навчила її шити козлики, потім оленки – основні елементи орнаменту. Робота в художній майстерні давала невеликий заробіток, але свекруха завжди давала гроші Катерині.

“Я кажу: “Та ні, я вам помагала, кажу, які мені гроші?” То вона вже потім старалася, що купити, та й принести мені, щоб я не запустошилась, щоб хотіла шити”.

Справжнім випробуванням стало створення першого повноцінного кептаря. На це пішло майже два роки – Катерина працювала між домашніми справами, доглядом за дітьми, господарством. Найскладнішим було досягти ідеальної симетрії: кожна “батка” (елемент орнаменту) мала бути точно півтора сантиметра, щоб орнамент гармонійно лягав на виріб.

Коли кептар було завершено, результат вразив усіх у церкві. Всі дивились то і казали: “Вау, але молодець, ти так ошила, бо дуже доцитно було зроблено””, – по-гуцульськи “доцитно” означає “точно”.

Терміни виконання, міжнародна клієнтура і підходи у роботі

Один кептар виготовляється від шести до дев’яти місяців, хоча технічно майстриня може створити виріб за місяць. Довгі терміни пов’язані з чергою та необхідністю балансувати складність замовлень.

“Ми міксуємо. Наприклад, на той місяць в тебе один важкий, один складний і один легкий”, – розповідає Катерина про систему планування. Постійна робота зі шкірою дуже втомлює пальці, тому потрібні перерви та чергування різних типів робіт.

Війна внесла свої корективи в терміни:

“Відколи війна, то в нас межа була часу, ми там казали, наприклад, шість-сім місяців термін виконання. А зараз ми кажемо шість-дев’ять, шість-десять місяців”. Це пов’язано з непередбачуваністю життя: “Може злягти два тижні, ти дихати не годен. Ну, яка робота?”

Інша проблема – клієнти, які хочуть домовитися “на перед”:

“Рік не йде, другий не піде, а потім каже: “Ой, та я з тобою домовлялася, мені мало вшити, вже два роки пройшло””. Тому майстриня встановила чітке правило: тільки після заміру, завдатку та запису в журнал замовлення вважається підтвердженим.

Катерина принципово не торгується. Деякі клієнти спершу не розуміють специфіки ручної роботи. Катерина пригадує чоловіка, який почав диктувати їй, якими кольорами вишивати кожну деталь.

“Це не завод, — відповіла йому майстриня — Це я, Катерина. Я вирізаю руками, не станок. Ви хочете, щоб я кожен варіант вирізала і показала вам? А потім викидала?”. Чоловік замовк. А коли отримав виріб — надсилав фото і дякував.

Після стількох років роботи Катерина зізнається: найкраща похвала — це коли клієнт повертається.

“Я стараюся завжди достукатися, щоб вони мені написали, що їм все добре, що вони задоволені. Але саме найкраще — коли замовляють ще. Ще, ще, ще, — усміхається майстриня.

Катерина ділиться, що має постійну клієнтку: жінку стильну, модняву, яка щороку щось замовляє: кептар собі, сердак чоловікові, виріб для однієї дитини, потім — для іншої.

“А мені в Косові кажуть: “Та італійка ходить в лакових штанах і в тому сердаку. А я що — не можу? Я тоже хочу сердак”.

Український кептар в найвідоміших ліфтолуках

Сьогодні близько половини замовлень Катерини та Сюзанни Словак йде за кордон. Жінка каже, що закордонні клієнти виявляються більш дисциплінованими: Ніколи нам ніхто не вернув, щоб сказали, що розмір не підійшов.

На відміну від масового виробництва, кожен виріб створюється індивідуально.

“Ми не любимо брати такі замовлення на 10 одиниць, чи на ансамблі”, – пояснює Катерина.

Досвід показав, що групові замовлення – це завжди компроміси: люди хочуть як з найдешевших матеріалів, але щоб воно було і дуже красиво, а розміри часто виявляються неточними.

Серед закордонних замовників “Оксиморону” є особливо цікаві історії. Через замовлення українця закородон гуцульський кептарик потрапив у найвідоміші ліфтолуки німецького дизайнера Франка Вайлда на підтримку України. Його захоплення українським кептарем було настільки сильним, що він одразу замовив собі такий самий, як в його українського товариша.

Ця історія стала особливо показовою для Сюзанни Словак, бо демонструє різницю між випадковими спостерігачами та справжніми цінувальниками:

“Наприклад, я була в Мюнхені на виставці. І їм всім наша культура подобається. Вони дивляться – краса, але давати за це гроші вони не готові. Для них важлива їхня культура… Це треба, щоб люди були прям зацікавлені в Україні, хай там як і в культурі”, — ділиться Сюзанна.

У майстринь часто відтворюють старовинні кептарі — з музейних зразків або з приватних колекцій. Для Сюзанни важливо не просто шити, а й пам’ятати. Кожна репліка старого виробу — не просто майстерність, а діалог з минулим. Одного разу її мама пошила новий кептар — такий, як носила їхня бабуся.

Дівчина ділиться, що усе це — не лише ремесло, а історія про витримку, деталь, довіру. Про те, як одне “замовлення на сардак” перетворюється на 15.

Оксюморон

Сюзанна, дочка Катерини, спочатку не планувала займатися кушнірством. Вона навчалася у Львові на дизайнера і захоплювалася етностилем. Мама шила їй кіптарі для носіння, які часто купували прямо з плечей дівчини.

Поворотним моментом стала дипломна робота.

“Дочка каже: Мама, давайте, каже, я повирізаю якісь костюми, плаття, щось там все таке і нашию орнаменти з наших кептарів, наші орнаменти””, – розповідає Катерина.

Сюзанна створила колекцію з 12 виробів, використовуючи традиційні гуцульські орнаменти в сучасному крої. Кожен елемент, який є на кептарі, вона окремо вишивала на різних предметах одягу. Мама надсилала відео-інструкції, а дочка освоювала складну техніку орнаментування.

“Якщо пилосос їх не затягує, то вже значить добре”, – жартома перевіряла Сюзанна міцність своїх “бомбончиків” (декоративних елементів) у гуртожитку.

Успіх їхньої майстерні народного одягу багато в чому зав’язаний на особистості дочки Катерини – Сюзанни.

“Я рахую, що це багато заслуг від Сюзанни. Бо вона була з дредами, вона виділялася, її всі хотіли бачити”.

Цей несподіваний симбіоз сучасності та архаїки став візитівкою бренду: міксування протилежності. Звідси й “Оксиморон”.

• На Косівщині дві жінки отримали почесне звання “Мати-героїня” (ФОТО)

Івано-Франківські