“В житті важливо не зациклюватися на минулому, а постійно рухатися”: історія американця Джона Шморгуна, який облаштовує соціальні центри та будує житло для ВПО (ФОТО)

01 липня 2025 р. 19:35

01 липня 2025 р. 19:35

Вихований у середовищі української діаспори у США, він зберіг ідентичність через мову, «Пласт» і родинні традиції. У розмові з « Галкою » Джон Шморгун розповідає про шлях від служби у флоті до управлінських посад у міжнародному бізнесі, відкриття офісу DuPont в Україні, розвиток аграрної компанії на 100 тисяч гектарів землі, а також про створення фонду MoveUkraine після повномасштабного вторгнення росії. Йдеться про мову як вибір, бізнес із гідністю, реабілітацію як пріоритет і відбудову України, що має починатися з довіри.

– Ви народилися у США, але ваші батьки — українці, які виїхали з Полтавщини та Львова після Другої світової. Наскільки українська ідентичність була присутня у вашому дитинстві?

– Українська була моєю першою мовою. Ми жили в осередку, де мешкало багато українців, і це формувало щоденне середовище — від побуту до спільноти. Я був у “Пласті”, мав українських друзів, з малечку відчував себе частиною цієї культури. Моя мама була православною, і щонеділі ми ходили до церкви. Богослужіння тоді правили старослов’янською мовою — я майже нічого не розумів, але все одно слухав з цікавістю і повагою.

Ми жили у Балтіморі, але згодом переїхали ближче до столиці Вашингтону, коли батько купив ферму. Там ми стали частиною місцевої української громади — і пласт, і церква, і події всі були українські. Я б навіть сказав, що дуже рідко мав друзів неукраїнського походження. Мої батьки також здебільшого спілкувалися з українцями — найближче коло знайомих і друзів було саме таким.

У нашій родині дійсно зберігалися українські традиції. Були вишиванки, святкували всі великі свята за старим календарем. Великдень був особливо важливим. Мама пекла паски, і тоді нам, чотирьом хлопцям, доводилося залишати кухню. Нас виганяли, бо ми шуміли, а паски — це ж дріжджове тісто, яке могло “впасти”, якщо щось зрушити. Я це добре пам’ятаю. Я найстарший з братів, тому ніс певну відповідальність, але в домі все одно панувала атмосфера радості, українських традицій і родинної згуртованості.

– Що означало для вас бути «українцем в Америці» до 1991 року, коли Україна здобула незалежність?

– Прізвище Шмургун — не Сміт і не Браун. Воно відразу виокремлює тебе, дає відчуття інакшості. І це було відчутно ще з дитинства. Коли всі діти по суботах ішли на спортивні тренування, я — до школи українознавства. Ми їздили з ферми до Вашингтона: вивчали мову, історію, географію. Я дуже хотів грати американський футбол, і врешті-решт переконав маму, щоб ми хоча б скорочували час у школі, аби я встигав на тренування. Але загалом — бути українцем у діаспорі означало велику відповідальність.

Український “Пласт”, літні табори, школа українознавства — все це було невіддільною частиною мого життя. Паралельно — американська школа, спорт, і ще — робота на фермі. Ми мали худобу, коней, вирощували кукурудзу. Я рано вставав, допомагав, коли корова родила теля, прибирав, годував. Це був інтенсивний ритм — я справді був дуже зайнятий.

У той час в Америці поняття “Україна” взагалі майже не існувало — все це було під спільним ярликом “Совєтський Союз”. І саме тому було важливо зберігати мову, культуру, передавати це далі.

Уже понад тридцять років я живу в Україні. До цього ми з родиною жили в Москві — туди я переїхав у тридцять вісім років. Я навчався у Морській академії, де вивчав російську мову, тож почувався мовно впевнено і в українському, і в російськомовному середовищі. Я працював менеджером, і компанія DuPont, де я працював двадцять років, довірила мені відкриття офісу в Україні. Це велика хімічна компанія, і відкриття представництва саме в Києві стало логічним кроком після проголошення незалежності України.

Ми переїхали всією родиною. На той час в Києві не було жодної міжнародної школи для дітей — лише українські. І тоді моя дружина разом з іншими батьками ініціювала створення міжнародної школи. Так з’явилась «Pechersk International School», яка існує й досі. Це було, мабуть, понад двадцять років тому. Згодом вона також почала свій бізнес у Києві. А я тим часом очолював українське представництво DuPont, розвивав компанію.

– Розкажіть, як почалася ваша бізнес-карʼєра? І чому ви вирішили працювати на просторах росії та України, замість того щоб залишитися в Америці?

– Давайте почнемо з самого початку. Після закінчення школи мене прийняли до морської академії в Монополі — це в Італії. Там я навчався чотири роки, готувався до служби як офіцер військово-морського флоту. Зрештою став пілотом на авіаносцях і прослужив у флоті десять років. Це був інтенсивний, дисциплінований період мого життя. Але з часом я відчув, що готовий до змін — вирішив завершити військову кар’єру й попрощатися зі службою.

Наступним кроком стала бізнес-освіта. Я вступив до бізнес-школи в Женеві, у Швейцарії, де отримав ступінь MBA. Це мало певну логіку — моя дружина родом зі Швейцарії, але вона українського походження. Її батько — Богдан Гаврилишин, відомий економіст і громадський діяч, і саме він на той час очолював цю школу. Я прийшов туди без досвіду в бізнесі, але вже з хорошим управлінським бекґраундом, тож зміг добре засвоїти програму.

Після Женеви мене взяли на роботу в американську компанію DuPont. Я пропрацював у Штатах два роки, а згодом ми з родиною переїхали до Москви — це був 1990 рік. А вже через півтора року, коли Україна здобула незалежність, ми переїхали до Києва, щоб відкрити там офіс DuPont. Я очолював українське представництво компанії і загалом працював у DuPont двадцять років.

Коли настав час змін, я попрощався з корпорацією і перейшов у приватний сектор. Зайнявся венчурним бізнесом в агросфері. Ми створили компанію AgroGeneration — французьку публічну компанію, яка інвестувала в сільське господарство по всій Україні. Загалом ми працювали з приблизно 100 тисячами гектарів землі. Я керував цією компанією 11 років — до початку пандемії COVID-19. Коли почали продавати активи, я завершив свою участь у цьому бізнесі, пережив період ковіду, займаючись бізнес-консультуванням.

А потім почалася повномасштабна війна — і ми з командою створили фонд.

– Ви присвятили 20 років DuPont, потім 11 років агробізнесу. Важко було відпускати?

– Життя — це етапна річ. Змінюються обставини, думки, те, що в голові. Іноді доводиться обирати: або тягнути далі те, що вже не приносить задоволення, або змінюватися — шукати щось нове. І ці зміни потрібні. Людина росте, змінюється внутрішньо, і разом з нею змінюється її реальність. Якщо не зробиш крок — потім можеш пошкодувати. А це важке відчуття.

Чесно кажучи, коли в моєму житті наставали ці переломні моменти, я майже ніколи не озирався назад. Бувало, звісно, думав: чому я не залишився в DuPont? Там же стабільність, зрозумілі процеси. Але це проходить. Ти просто йдеш далі. І це — дуже важливо в житті: не зациклюватися на минулому, а рухатись.

Коли я перейшов в аграрний бізнес, у мене вже були певні навички. Я виріс на фермі, знав, що таке робота на землі. Але одна справа — ферма в дитинстві, і зовсім інша — 100 тисяч гектарів землі, десятки господарств по всій Україні. Це вже зовсім інший масштаб. А ще — українські реалії, які непросто прийняти, якщо ти працював у міжнародній корпорації. Але DuPont навчив мене певним речам, і це допомогло: я вже розумів, як працює бізнес в Україні, де є нюанси, де — системні виклики. Це зробило перехід трохи легшим. Але все одно — агробізнес не жарт. Це важка щоденна праця.

Я очолював компанію, в якій працювало півтори тисячі людей. Різні господарства в різних областях: Харків, Полтава, Суми, Житомир, Львів, Тернопіль… Дуже багато. І це був великий виклик.

До цього я працював у росії — на той момент це було логічно. По-перше — мова. По-друге — це ще був Радянський Союз, і центр усього був у Москві. Навіть уявити тоді, що представництво міжнародної компанії може бути десь, крім Москви, — було неможливо. Потім компанія створила субсидіарні структури — зокрема в Україні. І відтоді вже пішов процес — розбудова, автономія, нові можливості.

– Після 2014 року, коли росія окупувала Крим, а потім розпочала війну на Донбасі, чи змінився ваш підхід до роботи в цьому регіоні?

– Я свідомо вирішив більше не спілкуватися російською мовою. Навіть коли очолював аграрну компанію в Харкові, — тоді, звісно, ще багато хто говорив російською, — але після Майдану ми з командою переїхали до Києва, забрали весь штаб, і відтоді — лише українською. Це був не просто мовний перехід, це був світоглядний вибір.

Мій підхід — проукраїнський у всьому: мова, культура, ідентичність. Для мене це важливо не лише особисто, я хочу бути прикладом для інших. Якщо ти не хочеш вивчати українську — це твій вибір, твої проблеми. Але в публічному просторі, у професійному середовищі — українська має звучати.

Я бачу, як внутрішньо переміщені люди з Донбасу чи інших східних регіонів переходять з російської на суржик. Я з ними розмовляю українською — і ми розуміємо одне одного. У мові головне — відкритість і діалог, а не конфронтація.

Але мова — це лише одна сторона. Є ще культура поведінки, чесність, гідність. І все це потрібно передавати. Особливо зараз, у час повномасштабної війни, коли багато людей розгублені, живуть без перспективи, не знають, за що триматися. Таким людям треба не нав’язувати, а показувати, підтримувати, ставитися до них по-людськи — і водночас очікувати, що вони теж братимуть відповідальність, будуть частиною спільного українського простору.

– На вашу думку – чи має бізнес моральну відповідальність під час війни?

– Усі мають мати моральну відповідальність. Але не всі її мають. І якщо говорити відверто, українські бізнесмени не так вже й сильно відрізняються від американських. Усі хочуть заробляти гроші — будь-яким способом.

Коли мені кажуть: «В Україні — корупція», я завжди відповідаю: подивись спершу в дзеркало. Подивись на свою країну і чесно скажи — у вас її немає? Корупція є всюди. Просто різні форми, різні масштаби. Але вона існує навіть у тих країнах, де економіка значно сильніша, ніж в Україні. Тож ні, ми не унікальні. Але те, що має відрізняти, — це підхід. Моральний, етичний підхід до ведення справ. Це те, що справді важливо.

Якщо відверто, бізнес — це бізнес. Він або працює, або не працює. Але те, про що я хочу говорити — це взаємодія з містами, з громадами. Саме тут лежить величезна відповідальність. Кожен мер, кожен голова громади має зрозуміти просту річ: якщо він поводиться недобросовісно — інвестори це відчують. Якщо не сьогодні, то завтра.

А конкуренція вже не між компаніями. Вона між містами. Саме громади змагаються між собою за інвестиції. Де збудують нову фабрику? Де вирощуватимуть нову культуру? Де з’явиться логістичний хаб чи офіс? Це залежить від того, наскільки чесно і прозоро працює місцева влада. І ця чесність — нова валюта довіри для тих, хто хоче вкладати в майбутнє України.

– Ви стали співзасновником MoveUkraine у 2022 році. Розкажіть трохи про цей фонд. Чому його створили, і що стало вашим особистим поштовхом до створення?

– Поштовхом до створення фонду стала війна. На момент повномасштабного вторгнення я був у Львові. Моя дружина залишалась у Києві, але через десять днів їй вдалося переїхати — і ми разом прожили у Львові три місяці. Там почали працювати у фонді, допомагати переселенцям. Людям потрібне було буквально все: одяг, матраци, ліжка, їжа.

Одного дня я поїхав зустріти когось на вокзал. І побачив картину — вокзал був заповнений жінками, дітьми, які щойно приїхали і не мали куди подітися. Частина намагалася знайти прихисток, інші — виїхати за кордон. Саме тоді я зрозумів: потрібно допомагати з приміщенням. Почали шукати будівлі на заході України, які можна було б перетворити на шелтери.

Так ми опинились у Калуші. Мер запросив нас, ми обрали кілька будівель, зробили повний ремонт: утеплення, меблі, техніка. Там створилии три шелтери. Потім — Стрий. Професійно-технічне училище №35, п’ять поверхів. Відремонтували повністю, тепер там як учні, так і переселенці — два верхні поверхи займають 120 людей.

Фонд почав рости. У Стрию — допомога дитячій лікарні, далі шелтери в Харкові, Ірпені, Макарові. Потім — Дрогобич. Там побудували з нуля каркасний двоповерховий будинок на 12 квартир. Поруч було ще місце — звели ще один. А потім відремонтували перший поверх в існуючій будівлі — ще дев’ять квартир. Усього в Дрогобичі облаштували приміщення для 150–160 ВПО.

Полтава також запросила нас — розпочали там нещодавно новий будівельний проєкт. А в Івано-Франківській області, за ініціативи Світлани Онищук, голови ОВА, ми взялися за реабілітаційний центр у Бурштині. Я — військовий, тож добре знаю, наскільки важлива реабілітація. Це про довготривалу відбудову людини, не тільки інфраструктури.

Цей напрям став новим фокусом нашої роботи. Всі ці проєкти фінансуються коштом приватних донорів — з Швейцарії, Норвегії, Америки, Канади. У Бурштині відремонтували центр у співпраці з лікарнею, повністю закупили обладнання. Реабілітаційне обладнання — це дуже дорога історія, але ми впоралися.

Далі — Верховина, Косів, обласна дитяча лікарня у Франківську. У Верховині зводимо модульний центр — 120 квадратних метрів, з інклюзивним переходом до основного корпусу лікарні. У Косові будуємо корпус на 153 квадрати. У Тернополі вже завершили великий медичний блок — 200 квадратних метрів. У Диканці, Полтавська область — завершуємо облаштування модульного реабілітаційного центру, з меблями та технікою. У Кіцмані вже завершили реабілітаційний модуль — і він уже працює. Черги, все заповнено.

Це все не просто про будівництво. Це — про відновлення гідності, про повернення людей до життя. Стаціонарне лікування — це лише початок. Далі — реабілітація. І наша ціль тепер саме вона.

– Ви зосереджуєтесь на створенні житла для ВПО та реабілітаційних центрів для ветеранів. Що для вас є найскладнішим у цій роботі?

– Найважче — це чекати. Адже я працюю з нетерпінням. Інколи справді дуже складно — особливо, коли йдеться про взаємодію з містами чи лікарнями. Бюрократія, дозволи, сесії, погодження, землевідведення, геологія, договори — кожен крок вимагає часу, витримки й уважності. Це виснажує.

Але з часом ми багато чого навчилися. Навчилися терпінню. Навчилися, як ефективно працювати з громадами, як вести діалог із лікарнями. Це не просто про будівництво чи ремонт — це про довіру. Її треба заслужити, з нею треба працювати.

– Як ви оцінюєте співпрацю з українськими громадами та місцевою владою під час реалізації проєктів фонду?

– Влада допомагає фінансово — і це, звісно, в їхніх інтересах, бо вони хочуть бачити результат. Але варто чесно сказати: для українських лікарень будівництво з нуля — надзвичайно складний процес. Облаштувати приміщення — простіше. Закупити обладнання — теж. А от звести нову будівлю — це вже велике випробування. Тендери, погодження, документація — це все займає багато часу, і ми прекрасно розуміємо, що ціни в цих процесах не завжди відповідають реальним ринковим умовам.

У нас інший підхід. Ми навчилися будувати швидко, економно і якісно. Ми вміємо знаходити баланс між ефективністю, прозорістю та результатом.

– Чи є цікавий зараз проєкт в Івано-Франківську?

— Один із найцікавіших проєктів, який ми реалізували у Франківську, — це допомога обласній дитячій лікарні. Там справді багато дітей, які перебувають на стаціонарному лікуванні, і вони потребують підтримки — не лише медичної, а й людської, емоційної. Для мене це дуже важливий напрям, тому що діти не мають страждати через війну чи нестачу ресурсів.

Ще один проєкт, до якого наш фонд долучився у Франківську, — це підтримка «Дому Сірка». Ми профінансували будівництво вольєрів для собак і приміщення для чоловіка, який ними опікується. Після початку повномасштабного вторгнення багато людей, тікаючи з гарячих точок, були змушені залишити своїх тварин. Особливо це стосувалося великих собак, бо маленьких частіше забирали з собою. У притулку зібралась велика кількість покинутих тварин, і їм також треба допомагати. Для мене це близька тема — я дуже люблю тварин, і вірю, що доброта до них — це теж частина нашої людяності.

– Чи є перепони у волонтерській роботі від українських чиновників та законодавства?

– Я не буду вдаватися в деталі, але таке буває — коли стикаєшся з перепонами вже в процесі роботи. І коли це стається, ти вже «всередині» проєкту, і ти маєш його довести до кінця, незалежно від обставин. Але я ніколи не забуваю такі ситуації. Особливо якщо це штучні перепони, створені з певною метою. Я це запамʼятовую. І при нагоді не мовчу — розповідаю про ті громади, про той досвід. Бо якщо ми справді хочемо відбудувати Україну, то маємо будувати її там, де вигідно, приємно, зручно працювати. Там, де є довіра, партнерство і відповідальність. Інакше нічого не вийде.

– Як ви оцінюєте результати вашої роботи на Івано-Франківщині?

– Ми дуже тісно співпрацюємо з обласною військовою адміністрацією. У нас сформувалися справді близькі, я б сказав — професійно довірливі стосунки зі Світланою Онищук та її командою. Коли ми звертаємося з якимось питанням, завжди відчуваємо підтримку. Якщо виникають затримки чи труднощі — вони підключаються, допомагають вирішити. Якщо потрібно — шукають дофінансування. Це сильна команда, і мені дуже комфортно з ними працювати.

Загалом у кожній області я намагаюся познайомитися з керівництвом — з головами ОВА чи мерії. Для мене важливо розуміти їхню стратегію, бачити пріоритети. Особливо — коли йдеться про медичну сферу, лікарні, з якими ми працюємо. Якщо громада сама чітко визначає пріоритети — це означає, що буде підтримка. А без підтримки місцевої влади нічого не відбудеться. Важливо бути партнерами, а не просто виконавцями.

– Ви все життя були пов’язані з Україною на перетині бізнесу, ідентичності й благодійності. Якою ви бачите Україну після перемоги?

— Після перемоги Україна потребуватиме масштабної відбудови — і ми маємо бути до цього готовими. Уже зараз зрозуміло, що на країну очікує великий потік коштів, і важливо, щоби вони були спрямовані туди, де справді потрібні. Одним із найгостріших викликів стане житло. Проблема з доступними квартирами в Україні існувала завжди, але війна її лише поглибила. І щоб люди могли жити повноцінним життям, їм потрібно мати дах над головою.

Сьогодні багато внутрішньо переміщених осіб мешкають у шелтерах. Я можу з упевненістю сказати, що наші шелтери — якісні, особливо для літніх людей, які потребують спокою й стабільності. Але для молодих сімей, які хочуть мати власне житло, цього недостатньо. Наступним етапом нашої роботи буде відбудова мікрорайонів — там, де зараз мешкає багато переселенців, де немає постійного житла, лише тимчасові прихистки.

Ми хочемо створювати простори, де люди зможуть не просто жити, а відновлюватися. Житлові комплекси, поряд із якими буде школа, дитячий садок, реабілітаційний центр — і водночас економічна інфраструктура, щоб ці люди могли працювати, заробляти, бути частиною громади. Якщо туди приходитиме бізнес, з’явиться робота, з’явиться життя. Саме тому ми вже зараз ведемо діалог з територіальними громадами, де є потенціал і готовність будувати таку нову реальність.

Не варто забувати й про тих українців, які змушені були виїхати за кордон. Частина з них готова повертатися — але питання: куди? Без житла, без роботи, без шкіл їхнє повернення буде неможливим. Тому наш вектор на найближчі роки — це системна, продумана, відповідальна відбудова. Ми вже працюємо з будівельниками, шукаємо партнерів.

– Що б ви порадили українській молоді, яка хоче пов’язати себе з Україною у сфері бізнесу?

– По-перше, якщо ви працюєте в медичній сфері — пам’ятайте: реабілітація сьогодні є пріоритетом номер один. І фізична, і психологічна. Це стосується не лише самих ветеранів, а й їхніх родин, які також постраждали внаслідок війни. Посттравматичний стресовий розлад — це не тільки про солдата, це про всю родину. І нам потрібно створювати систему підтримки, яка буде охоплювати всіх.

Другий ключовий напрям — інженерні та будівельні навички. Україна потребуватиме відбудови, і не лише руками чоловіків. Дівчата теж можуть бути і сантехніками, і електриками, і працювати у сфері будівництва. Це інженерія нового покоління — практична, технологічна, потрібна.

Я сам зараз долучаюся до викладання — буду читати курс у (При)Карпатському національному університеті імені Василя Стефаника. Це буде міжнародна економіка, але я зосереджуватиму увагу на підприємництві. Стартапи — це найскладніша форма бізнесу, але й найперспективніша. Існує методологія, як їх створювати — перевірена, структурована, і я маю намір її передавати далі.

І незалежно від вашої професії, думайте про відбудову України: що саме ви можете зробити? Якою буде ваша роль? А ще — вивчайте мови. Найперше — англійську. Але й німецька, французька, італійська — теж дуже важливі. Тому що Європа точно інвестуватиме в Україну. Америка, можливо, теж. Але без мови ви не зможете бути рівноправним партнером. Мова — це ключ. Використайте цей час, щоби підготуватися.

• У Долині може з’явитися соціальне житло для ВПО
• У Войнилові запрацював перший прихисток для переселенців (ФОТО)

Івано-Франківські