З Херсона, Харкова і Франківська — в один виш: як війна поєднала трьох студенток ХДУ (ФОТО)

04 липня 2025 р. 18:20

04 липня 2025 р. 18:20

Повномасштабне вторгнення росії змусило тисячі українських студентів залишити свої домівки та продовжити навчання в нових умовах. Херсонський державний університет у 2022 році припинив роботу на окупованій території і знайшов прихисток в Івано-Франківську завдяки партнерству з Прикарпатським національним університетом.

Сьогодні студенти ХДУ розкидані по всій Україні — від Криму до Чернігова. Є й ті, хто навчається з-за кордону. Поруч з основним ядром херсонців (463 студенти) здобувають освіту представники майже всіх областей країни.

Попри географічну розрізненість, університетська спільнота зберігає свою єдність та особливу атмосферу, яку студенти описують як “сімейну”.

“Галка” розповідає історії трьох студенток — херсонки, яка як і університет втратила свій дім, франківки, яка захотіла завдяки вишу відчути “південний дух” та харків’янки, яка обрала ХДУ для здобуття другої освіти.

“Ми — одна велика родина”

Поліна Яшна — студентка четвертого курсу за спеціальністю “Медицина” та голова студентської ради медичного факультету Херсонського державного університету.

Вибір серця

Коли Поліна обирала університет, її привабила не лише репутація закладу, а й тепла, майже сімейна атмосфера ХДУ.

“Сам по собі університет тоді, та й зараз — вважався одним із найпотужніших і найавторитетніших закладів вищої освіти півдня України”, — розповідає дівчина.

Студентів Херсонського університету “ростять з любов’ю, як рідних дітей”, підмічає Поліна, і саме ця сімейна турбота допомогла їй пережити найважчі випробування.

24 лютого 2022 року змінило все. Дівчина жила у мікрорайоні Шуменський, який потерпав від постійних обстрілів.

“Було страшно…”, — згадує вона.

Через безпекову ситуацію всі студенти навчалися дистанційно.

“Я памʼятаю, як прийшла складати залік з біології, бо вдома не було ні світла, ні інтернету — неможливо було підключитися до пари. І от я приходжу в корпус — а там уже почалася окупація. Зайшла так звана “нова влада”, почалась “евакуація” працівників, студентів…”.

У квітні ректор університету Олександр Співаковський на своїй сторінці у Facebook повідомив, що університет буде релоковано. І, як зізнається Поліна, вона зраділа:

“Це дало надію на продовження навчання й життя. І ще це відкривало нові можливості: для розвитку, для знайомств, для співпраці”.

Херсонський університет відновив свою роботу в Івано-Франківську на базі Прикарпатського національного університету. Поліна ділиться, що виш не залишив своїх студентів сам на сам. З усіма питаннями можна було звертатися до деканату, до керівництва. Вона жила у гуртожитку, який надав ПНУ.

“Це було дуже зручно і комфортно. І загалом відчувалася постійна підтримка — тоді й зараз. Але найважче було залишити свою сім’ю, зараз мої батьки і молодший брат залишаються в окупації. І це — найболючіше: бути на самоті, усвідомлюючи, що твої рідні в небезпеці, й не мати змоги нічим допомогти”.

Нове життя у Франківську

Як розповідає Поліна, допомога та приміщення від Прикарпатського університету надали студентам можливість зустрічатися, проводити навчання у змішаному форматі, організовувати виїзні сесії.

“Наприклад, зараз (ред. на момент запису інтервʼю) у нас проходить підготовчий етап такої сесії для медичного факультету, а після — повноцінна виїзна сесія, на яку приїдуть близько 60 студентів нашої спеціальності, а також викладачі. Будуть лекції, майстер-класи, і, найголовніше, всі нарешті побачаться наживо”, — зі захопленням розповідає Поліна.

Студенти ХДУ сьогодні розкидані по різних містах України, хтось живе закордоном, тому такі офлайн зустрічі для кожного стали особливими.

“Вони тепліші, більш сімейні. З багатьма ми побачимося вперше, хоча в Zoom уже зустрічались десятки разів. З кимось виходить бачитися регулярно, і це справді створює відчуття, що ми — одна велика родина”.

Поруч з цим, додає дівчина, існує дуже тісна взаємодія Прикарпатського та Херсонського університетів. Студенти і викладачі постійно спілкуються між собою, запрошують один одного на заходи та лекції.

“Наші викладачі, студенти й аспіранти брали участь як спікери у Форумі молодих науковців. Я особисто доєдналась онлайн — це була дуже цікава, жива платформа для обміну думками й ідеями”, — з усмішкою ділиться студентка.

Бути представницею свого краю

Поліна підкреслює, що їй вдалося зберегти свою приналежність до Херсонського університету попри його релокацію. Додаючи, що це “прояв локального патріотизму, теплих цінностей півдня нашої країни”.

“Це передусім позиція. Я представляю свій рідний край. І я обов’язково братиму участь у його відбудові, у розвитку його освітньої складової”, — каже вона.

Про медичний факультет ХДУ Поліна говорить з особливою теплотою:

“Ми можемо спокійно зібратися з викладачами і студентами за одним столом на каву, просто поспілкуватися, обговорити те, що турбує. Можна в будь-який час написати в деканат — навіть уночі — і обов’язково отримаєш відповідь, допомогу, підтримку”.

Поліна переконана, що якби вона вступила до якогось великого вишу у великому місті, можливо, мала б менше можливостей для самореалізації.

“Там дуже висока конкуренція, а тут у нас більше простору, щоб проявити себе”.

Мрії

Найзаповітніша мрія Поліни — повернутися додому, до своєї родини, яку вона не бачила вже понад три роки.

“Побачити рідний Херсон знову квітучим, сповненим посмішок людей, які повертаються. Побачити мирну, щасливу Україну. Завжди дуже приємно згадувати ті часи, коли ще не було ні коронавірусу, ні повномасштабного вторгнення, коли життя було тихим і щасливим… Зараз воно теж певною мірою щасливе, бо тут ми знайшли нових друзів, відчули підтримку. Але водночас є певна ностальгія за тим, що було до війни”.

А як студентка, вона мріє про відбудову університету:

“Будівля нашого університету дуже пошкоджена… Мрію про нову хвилю студентів, які щодня приходитимуть на навчання, про галасливі коридори, обговорення пар на перервах, про весь цей “вайб” справжнього студентського життя. Це те, що я дуже хочу повернути”.

“Хотілося відчути дух Херсонщини”

Світлана Кецман — франківка, яка у 2025 році вступила на перший курс спеціальності “Терапія та реабілітація” Херсонського державного університету.

Пошук свого шляху

Світлана розповідає, що коли вона обирала університет після здачі НМТ, то керувалася не лише раціональними міркуваннями, але й мала бажання знайти щось нове.

“Я багато читала, шукала інформацію, порівнювала варіанти. Хотілося спробувати відчути південний дух Херсонщини, навіть на відстані. Мені хотілося людської дружності — і я її тут знайшла. Зараз відчуваю, що зробила правильний вибір”, — ділиться студентка.

Вона додає, що чимало її знайомих також обрали саме цей університет, але інші спеціальності.

1 вересня в ХДУ стало особливим для першокурсників, адже до Івано-Франківська зʼїхалися всі, хто мав таку можливість. Тоді студенти вперше зустрілися та познайомилися між собою.

“Перші дні навчання були хвилюючі. Ти не знаєш людей, викладачів, все нове”.

Зараз навчання у студентів відбувається у змішаній формі — онлайн та офлайн. Світлана з посмішкою ділиться, що їй було трохи важко звикнути до того, що на лекціях потрібно завжди бути з увімкненою камерою.

“У школі якось було простіше — можна було “загубитися”, якщо щось не підготував. А тут — ні. Тут треба бути на зв’язку, бути присутнім, активно брати участь в заняттях. Інформацію викладають так, що її легко зрозуміти. Багато прикладів із практики, які дійсно допомагають засвоїти матеріал”.

Ті, хто були змушені залишити дім

Одним із найцінніших аспектів навчання в ХДУ, каже Світлана, для неї стало спілкування з людьми, які були змушені залишити свої домівки через війну.

“Всі вони звичайні люди, такі як ми, такі як і всюди, але з ними якось тепліше, доброзичливіше. Нема якогось поділу. Можливо, хтось десь щось і казав, але загалом — це людський фактор. Але наше університетське середовище дуже відкрите”.

Спілкування з херсонцями дало Світлані не тільки нові знайомства, а й показало внутрішню стійкість та дух людей півдня.

“Думаю, ще зарано говорити, ми ж тільки на першому курсі, але точно видно їхню силу. Вони ніколи не здаються”.

Особливо стосунки у франківки склалися й з одногрупниками, які приїжджають з інших міст.

“Коли вони бувають на виїзних сесіях, ми разом ходимо на пари, на різні заходи, гуляємо містом. Вже навіть почали планувати деякі спільні активності на майбутнє”.

Франківка підкреслює, що саме люди роблять Херсонський університет для неї особливим:

“Можна поговорити абсолютно на будь-яку тему — і на ті, які тебе цікавлять, і навіть на ті, про які спершу й не думав”.

Навчаючись у Херсонському університеті, Світлана мріє не лише про професійне зростання, але й про те, щоб познайомитися з рідним краєм ХДУ.

“Зараз, навчаючись у Херсонському університеті, дуже хочу побачити Херсонщину на власні очі. Хочеться побувати на Антонівському мосту, який часто згадувався у новинах та соцмережах, відчути атмосферу місця, про яке так багато чула”, — з посмішкою ділиться дівчина.

“Приїхала з Харкова до Франківська, щоб вступити до Херсонського університету”

Наталія Лемешко — харків’янка, студентка третього курсу спеціальності “Фізична реабілітація” Херсонського державного університету.

Випадкова зустріч, що змінила все

У Наталії Лемешко зовсім інша історія, ніж у більшості студентів ХДУ. На початку повномасштабного вторгнення вона переїхала до Франківська з Харкова, після чого почала обирати виш для навчання.

“Я жартома кажу всім, я приїхала з Харкова до Івано-Франківська, щоб вступити до Херсонського державного університету. І зараз я щиро радію, що саме так усе склалося. Люди, які були тоді поруч, допомогли мені зробити цей вибір”.

Цей вибір виявився особливо цінним для неї як для досвідченого практика, адже за першою освітою Наталія фельдшер:

“Я вже понад 16 років працюю у сфері масажу та косметології. І саме тут я отримала можливість здобути нові системні знання, які справді мають вагу”.

Вперше про університет Наталія почула на майстеркласі у Франківську від дівчини, яка дуже його рекомендувала.

“У мене був внутрішній запит, який я не встигла реалізувати в Харкові — потреба отримати глибокі, якісні знання. І, мабуть, всесвіт підказав мені правильний шлях, за що я дуже вдячна”, — посміхаючись каже жінка.

Спочатку студентка скептично ставилася до можливості якісного дистанційного навчання, особливо на медичному факультеті — здавалося, що “це майже неможливо”.

“Насправді все залежить від викладачів — наскільки вони професійні, наскільки горять своєю справою. Кожен викладач на своєму місці, кожен надихає, наповнює, стимулює. З кожним семестром я собі кажу: “Боже, як добре, що я тут, саме з цими студентами та цими викладачами”. Бо вони дають саме ті знання, яких мені бракувало”.

Наталія підмічає і технічну організацію навчання — потрібна для студентів інформація розміщена на платформі KSU24. Все чітко структуровано: можна легко завантажити лекції, презентації, додаткову літературу.

“Немає потреби самостійно шукати щось в інтернеті — все вже зібрано в одному місці”, — каже вона.

Одним із найбільших відкриттів для студентки стала камерна атмосфера навчання, коли немає величезної кількості студентів, і викладач має змогу звернути увагу на кожного.

“На кожному практичному занятті ти маєш шанс проявити себе, отримати зворотний зв’язок. Якщо заняття практичне — то тебе бачать, з тобою говорять, тобі ставлять запитання. І ти мусиш відповідати, мусиш читати, готуватися. Це дуже важливо. Як уже казала Поліна, у нас панує особлива теплота у стосунках — і це дійсно відчутно”, — підкреслює жінка.

Три міста — три опори

Наталію та херсонців об’єднує досвід релокації — вони були змушені залишити свої домівки через повномасштабне вторгнення.

“Я не відчуваю жодної розрізненості — навпаки, підтримка відчувається на кожному кроці. І від викладачів, і від студентів. Якщо щось потрібно, всі намагаються допомогти. Немає такого, щоб хтось відсторонювався чи “ховався”. Якщо є запит — ти обов’язково отримаєш відповідь”, — підкреслює Наталія.

Вона додає, що людське тепло — це перше, що відчуваєш, потрапляючи до Херсонського університету.

На питання про те, як вона почувається у спільноті трьох міст — Івано-Франківська, Херсона та Харкова — Наталія відповідає філософськи:

“Кожне з них для мене — точка опори. Херсонський державний університет — це моя теперішня опора, місце мого розвитку. Харків — це досвід, частина мого життя. Франківськ — теж важливий, бо я тут зараз живу, і мене тут дуже тепло зустріли”.

Франківськ не лише прийняв Наталію як студентку, але й допоміг їй продовжити професійну діяльність.

“Коли переїхала, було складно — у новому місті важко відновити діяльність. Але мені допомогли. Волонтери створили коворкінг для масажистів і косметологів, я змогла ним довгий час користуватися безкоштовно. Це дуже допомогло на початку”, — зазначає жінка.

Релоковані університети — бажання зберегти своє

Попри війну, переїзд і всі складнощі, Херсонський державний університет зберіг не лише навчальний процес, а й свою спільноту. Це відчувається і серед студентів, які навчаються зараз у Франківську. Вони розповідають про підтримку, професійність викладачів, комфортну атмосферу і можливість проявити себе.

Харків’янка Наталія Лемешко переконана: релоковані університети важливо зберігати, бо разом із навчальним закладом зберігається історія, цінності, прив’язаність до рідного міста. Вона каже:

“У кожному слові, згадці, проєкті херсонців — відчувається і любов, і біль. Але головне — бажання зберегти своє”.

А тим, хто ще вагається, вступати до релокованого університету чи ні, дівчата радять не сумніватися.

“Тут відчувається тепло і підтримка. Тебе тут справді приймають. Ми віримо, що університет повернеться в Херсон, і він буде ще сильнішим”, — каже херсонка Поліна Яшна.

Наталія додає: “Не варто боятись. Якщо вже вирішили — просто дійте”.

А франківка Світлана Кецман підсумовує: “Навчатися тут — зрозуміло, доступно, і по-людськи тепло. Ми вже зробили свій вибір — і не шкодуємо”.

Цей досвід для них — не лише про навчання, а й про збереження спільноти та рух уперед, попри обставини.

• Втратив дім, але не південну ідентичність: історія Херсонського університету, який оселився у Франківську (ФОТО)

Івано-Франківські