«Я відчуваю – він повернеться, і кохання переможе війну»: історія пошуків Петра Білоуса, який понад два роки є зниклим безвісти (ФОТО)

09 липня 2025 р. 20:49

09 липня 2025 р. 20:49

Коли військовий зникає безвісти, починається боротьба — не тільки за інформацію, а й за надію. Настя вже понад два роки шукає свого хлопця – Петра Білоуса, який зник на фронті. Вона не мовчить, не здається і вірить, що зможе його знайти. Про цей особистий шлях крізь невідомість вона поділилася з « Галкою ».

Його погляд вона пам’ятає досі

Настя познайомилася з Петею у 2020 році — випадково, в Коломиї. Вона приїхала в гості до подруги на три дні, а він саме того вечора брав участь в автоперегонах. Вони були у різних компаніях, майже не говорили, але вона постійно ловила на собі його погляд. Коли ж дивилася у відповідь — він одразу відводив очі. Скромний, стриманий, спокійний — такий він був у той вечір, коли вона побачила його вперше.

Того вечора Настя щось відчула. Вона була впевнена: він напише. І справді — за кілька днів прийшло повідомлення. Відтоді між ними зав’язався щоденний зв’язок: переписувалися, телефонували, розповідали одне одному про все.

Уже в перші тижні знайомства Петя покликав її в гори. Вона тоді вперше піднімалася на вершину, дуже хвилювалася. Але саме в той день Петя показав себе як надійний, дбайливий і сильний хлопець.

З самого початку їхнім стосункам доводилося проходити через відстані та обставини. Петя їздив працювати за кордон. Але навіть коли вони не могли бути фізично разом, залишалися близькими: підтримували одне одного, ділилися щоденними радощами і труднощами. Цей зв’язок був міцним — заснованим на взаємній повазі, довірі та любові.

Настя завжди пишалася їхніми стосунками. Вони були глибокими, справжніми. Не завжди легкими, але такими, в яких вона почувалася впевнено й безпечно.

А потім — війна. Петя пішов захищати Україну. Уже понад два роки він вважається зниклим безвісти.

Настя не втрачає надії. Вона каже: попри час і відстань, їхній зв’язок не зник. Він досі є поруч — у спогадах, у думках, у серці. Бо справжня любов не зникає навіть тоді, коли людина фізично далеко.

«Ми були найближчими один для одного. І досі є. Досі цей зв’язок залишається», — говорить вона.

Якщо людина — світло, то вона не може згаснути

Петя – людина, про яку всі говорять з теплом. Той, хто завжди готовий прийти на допомогу, підтримати, вислухати і не пройти повз чужого болю.

«Він дуже добра людина. Це, напевно, перше, що приходить мені на думку, коли про нього запитують», — каже Настя.

Таке враження він справляв ще з перших днів знайомства. Його доброта — не показна, не поверхова. І підтвердити це можуть усі, хто його знає: друзі, родичі, знайомі. За словами Насті, саме це — його світло — і зачепило її найбільше.

«Я не зустрічала ще такої людини», — зізнається вона.

Його дитинство пройшло в селищі Ланчин Надвірнянського району. І хоч Настя тоді ще не знала Петю, але за розповідями близьких їй здається, що він завжди був таким — світлим, відкритим, добрим. У школі з ним усі дружили, вчителі поважали, однокласники любили. Він не створював проблем, умів знайти спільну мову з будь-ким і завжди був спокійним та стриманим.

Особливе місце в його серці завжди займали тварини. Ще з дитинства мріяв про собаку. І вже дорослим, обговорюючи з Настею спільне життя, він не раз повторював: «Заведемо собі собаку. Обов’язково велику». Вона сміялася й пропонувала завести меншу, але Петя стояв на своєму: тільки велику.

Після школи він вступив до Коломийського політехнічного коледжу. Став електромеханіком. Та найбільш яскравою сторінкою його молодості стала служба. У 2018 році Петя пішов в армію. Служив у Києві — в Національній гвардії України. Для нього це був не просто обов’язок, це була частина ідентичності.

«Коли ми з ним познайомилися, і він розповідав щось про себе, то ось ця частина його життя, армія, була для нього дуже важлива. Він завжди цим пишався», – пригадує Настя.

Він говорив про побратимів, історії служби, внутрішній уклад і дисципліну. У його голосі було відчуття гідності, навіть гордості. Тоді, напевно, Петя ще не уявляв, що армія невдовзі стане не спогадом, а знову — реальністю.

Після служби він повернувся до цивільного життя, працював, їздив за кордон. Але куди б не заносила його дорога — він залишався собою. Людиною, яка вміє бути поруч. Людиною, яку чекають.

«Всі дуже чекають його повернення, тому що дійсно, таку людину нечасто зустрінеш», — тихо каже Настя.

І поки триває ця тиша очікування, спогади про Петю живуть у серцях та голосах його рідних.

Шлях воїна: від Нацгвардії до найгарячіших точок фронту

Його шлях на війну почався ще задовго до того, як вибухнули перші ракети. Петро мав військовий досвід — служив у Національній гвардії після коледжу. І коли почалося повномасштабне вторгнення, ні він, ні його рідні не мали ілюзій — знали: він піде.

«Все почалося з того, що він мав спеціальність, тому що був в армії, і з початку війни ми розуміли, що він там буде», — згадує Настя.

Але навіть розуміючи це, вона до останнього намагалася не допускати думки, що все станеться настільки швидко.

У квітні 2022 року Петя був мобілізований. Спершу його направили до Чернігівської області, згодом — у Сумську. Це був тривалий період служби, і хоча в регіоні також не було спокійно, все ж рідні тоді намагалися триматися, сподіваючись, що найгірше обійде стороною.

«Ми ніколи не допускали якихось поганих думок, завжди вірили в краще», — каже Настя.

У Сумській області Петя служив досить довго, аж до моменту, коли його підрозділ направили на Донецький напрямок. Він був стрільцем 2-го стрілецького відділення, 2-го стрілецького взводу 1-ї стрілецької роти 34-го батальйону військової частини А-4032. Перед виконанням завдання на Бахмутському напрямку їх приєднали до 93-ї окремої механізованої бригади.

Про це рідні дізналися вже після того, як він зник. Його побратим розповів, що перед виходом на завдання їх підрозділ посилили, бо ситуація була критична.

День, який залишив на серці шрам

Все сталося 4 лютого 2023 року. Настя пам’ятає цей день як найстрашніший у своєму житті. Телефон задзвонив — на екрані було ім’я сестри Петі.

«Вона мені позвонила, сказала, що їм прийшло повідомлення з ТЦК, що Петро зник безвісти», — згадує Настя.

Що було далі — пам’ятає уривками. Каже, що впала на коліна і просто заплакала. А потім — ніби порожнеча. Перші дні розчинилися в тумані: без сну, без апетиту, без розуміння, що робити далі.

«Я не хотіла ні з ким спілкуватися, говорити… Не могла сама спати, тільки з мамою і сестрою».

Спочатку всі порадили мовчати — не публікувати, не розголошувати, бо ситуація була незрозуміла. Ще жевріла надія, що все не так страшно. Але серце все одно стискалося.

З часом стало відомо більше. 2 лютого, Петя разом із п’ятьма побратимами вийшов на завдання на Бахмутському напрямку. Всі шестеро зникли. Без сліду. Без жодної інформації. Про жодного з них й досі нічого не відомо. Їхні рідні намагаються тримати зв’язок між собою та підтримувати одне одного.

«Взагалі в той період на тому напрямку дуже багато безвісти зникли. І російська сторона не підтверджує полонених», — каже Настя.

Вона вірить, що багатьох хлопців просто не підтверджують, що вони в полоні. А Петя — серед них.

Крайня їхня переписка була 31 січня. За два дні до зникнення. Вона досі з Настею — і в телефоні, і в серці.

«Там дуже багато болю. Бо ми розуміли, куди він йде. Але ще там дуже багато підтримки та кохання».

Вони говорили про майбутнє, планували зустріч під час відпустки. Мріяли — може, навіть трохи навмисне, щоб абстрагуватися від реальності.

Петя попередив, що може зникнути зі зв’язку, на тиждень, бо завдання складне і небезпечне.

Минуло вже два роки й п’ять місяців. Зв’язку досі немає. Але залишається віра.

Пошуки, що не мають кінця

Після того, як Петя зник, його батьки керуючись інструкціями, які розроблені спеціально для таких випадків, зверталися до всіх можливих інстанцій, які теоретично могли допомогти в пошуках.

Першими були ТЦК, поліція, Служба безпеки України. У поліції офіційно оформили заяву про зникнення військовослужбовця — з цього моменту почалося офіційне розслідування. Далі — звернення до Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, до Червоного Хреста, Національного інформаційного бюро.

Формально — держава зобов’язується шукати зниклих після того, як їх внесено до відповідного реєстру. Але чи справді ці пошуки ведуться активно — у Насті багато сумнівів.

«Я читала останню статистику, що на сьогоднішній день 70 тисяч осіб зникло безвісти. І той відсоток, що шукають саме твого рідного — дуже маленький», — говорить вона.

Особливо болісним було розчарування в міжнародних структурах, на які спочатку покладала надії. Звернення до Червоного Хреста не дало жодного результату.

«Червоний Хрест каже, що росія не допускає їх до колоній, тому так багато безвісти зниклих, бо вони не мають доступу до них».

Але Настя вважає, що це не виправдання. Вона переконана: якщо не можна допомогти — хоча б треба говорити про проблему публічно.

«Я думаю, що ось такі не державні органи, а які на міжнародному рівні, як Червоний Хрест, могли би хоча б робити розголос… але ніяких результатів немає».

Поряд із офіційними зверненнями — були й особисті, важкі пошуки. У перші дні Настя разом із родичами думала, що Петя міг потрапити під обстріл і бути в лікарні.

«Ми шукали номери телефонів всіх лікарень, куди можуть завести військових поранених. І обзвонювали їх».

Телефонували в Дніпро, у шпиталі, лікарні в довколишніх неокупованих містах.

Іноді надія оживала: у деяких лікарнях казали, що є поранені військові без документів, у непритомному стані, з амнезією. Насті по телефону описували зовнішність, намагаючись дати їй хоч якусь зачіпку. Але Петі серед них не виявилося.

Їхні нескінченні пошуки тривають і досі.

Вороже мовчання

Російська сторона жодного разу не виходила на зв’язок із родиною Петі. Жодної офіційної чи неофіційної інформації, жодного підтвердження, навіть натяку — нічого. І це, напевно, найбільше ранить.

Рідні Петі зверталась у всі офіційні інституції, які займаються розшуком військовополонених і зниклих безвісти. Але з часом стало очевидно: чекати лише на державу — недостатньо.

«Ми можемо самі моніторити російські телеграм-канали, шукати якусь інформацію, спілкуватися зі звільненими, можливо вони десь бачили Петю, подаватись в різні пошукові групи», — розповідає Настя.

Все це вона називає «роботою на осліп». Бо жодної зачіпки так і не з’явилося. Ані підтвердження полону, ані свідків, які могли б впізнати Петю серед тих, хто потрапив до рук росіян.

Спочатку їх заспокоювали: «Чекайте. Ви зробили все, що від вас залежало. Пошуками займаються». Але час минав. Місяці перетворювалися на роки. І тоді стало ясно: просто чекати — це не варіант.

«В полоні хлопці і дівчата втрачають все. Вони втрачають здоров’я, їх там ламають. Полон — це повільна смерть».

Настя з болем говорить про те, що навіть обміни не завжди гарантують повернення рідних. Але надія жевріє — адже серед тих, кого повертають, нерідко опиняються і ті, хто вважався безвісти зниклим. Це дає шанс.

«Обміни мають бути частіше. Тому що треба робити все, щоб їх звільняли. Щоб повернути живими і здоровими».

Насті важливо не дати зникнути навіть тіні Петі. Щоб його ім’я залишалось живим — до того дня, коли він знову стане поруч.

«29 місяців без жодної новини, без жодної допомоги…»

Коли минають тижні, потім місяці, а потім і роки — з’являється гостре усвідомлення: просто чекати вже неможливо.

«Кожна людина, яка з цим зіштовхнулася, розуміє, що чекати — це взагалі не варіант. Треба тиснути на державні органи».

Настя переконана: мовчання — небезпечне. І щоб щось зрушилось, потрібно виходити на вулиці, писати в соцмережах, говорити публічно, об’єднуватися з іншими сім’ями, які теж шукають своїх. Бо коли людина йде на війну, вона має бути впевнена — у разі біди її не залишать наодинці з невідомістю.

Їй пояснювали, що Петя зник на території, яка нині перебуває під окупацією. А значить, слідчі дії там провести неможливо. Настя це розуміє. Але, каже, розуміння — не скасовує відчаю.

«29 місяців без жодної новини, без жодної допомоги… Тоді опускаються руки і приходить розуміння, що крім нас наші рідні нікому не потрібні».

Її віра, боротьба і любов

Настя не просто чекає. Вона діє. І однією з форм цієї дії стали акції підтримки зниклих безвісти та військовополонених, які періодично відбуваються в Івано-Франківську.

«Я відвідую акції у Франківську кожен раз, коли вони є. І я вважаю, що в них є дуже багато сенсу», — говорить вона.

Для Насті це не просто вияв підтримки. Це — голос, який не дає забути.

Вона впевнена: саме ці мирні зібрання — з плакатами, портретами, словами — впливають. Бо вони тримають цю тему на поверхні. Не дають суспільству й державі відвернутися.

«Це не дає забути ні органам державної влади, ні людям, яких поки ця війна, можливо, не торкнулася».

Особливо болючим і водночас важливим є момент стояти серед інших — таких самих, як вона. Тримати в руках фото коханого, поруч бачити тих, хто тримає зображення своїх дітей, братів, чоловіків.

«Це дуже сильні емоції…», – каже Настя.

Для неї ці акції мають ще один особистий сенс. Неділі вони завжди проводили з Петею разом — це був їхній день. Тепер, коли він не поруч, вона присвячує ці дні тому, щоб бути на акції, щоб бодай так залишатися поруч із ним.

«Я мушу зробити все, щоб він повернувся. І якщо я зараз не можу провести ці неділі з ним так, як раніше, то хоча б ось так — для нього».

Настя переконана: мовчання суспільства — шлях у забуття. А акції — це спосіб захистити не лише своїх, а й чужих.

«Я думаю, що всі люди повинні так робити, навіть якщо їх це горе ще не спіткало».

Вона часто чує, що статус «безвісти зниклий» — найстрашніший. Але вона з цим не погоджується.

«Я не можу з цим погодитись, бо в нас є шанс».

Бо навіть один відсоток — це надія. А вона вірить, що шансів більше. Що Петя живий. Просто потрібно його знайти.

Щоразу, коли готуються обміни, вона не може ні спати, ні думати ні про що інше. Надія — така сильна, що затьмарює реальність. І так само сильно гасне, коли його ім’я не звучить серед повернених. Але потім знову з’являється вогник: можливо, хтось зі звільнених щось знає? Можливо, передасть звістку?

«Ми почали з акцій. Я думаю, що потрібно їх відвідувати. І навіть зараз, коли я присутня на акціях, приходять багато хлопців, які вже повернулися з полону. І вони кажуть, що коли бачать, що в них була підтримка — це дає сили».

Це — її віра. Її боротьба. І її любов.

Час без нього

Час без Петі для Насті не минає рівно — він пульсує. То на хвилі надії, то на краю відчаю. Але навіть у найтемніші дні вона не дозволяє собі зупинитися. Не має права.

«Є дні, коли в тебе дуже багато надії, дуже багато сили. В ці дні я на такому піднесенні, тому що завжди звертаю увагу на знаки, яких дуже багато», — каже вона.

У такі миті здається, що повернення Петі — ось-ось, що все обов’язково буде добре.

Але є й інші дні. Коли сили зникають, коли важко піднятися з ліжка, коли ніщо не дає відповіді.

«Ти вже не знаєш, що робити…», — зізнається Настя.

Але й тоді вона продовжує. Тому що зупинитися — означає здатися.

За два роки й п’ять місяців без жодної звістки вона не допустила жодної поганої думки. Жодного разу. Усе, що живе в ній — це віра і зв’язок.

«Я ніколи не відчувала, що між нами втратився зв’язок. Мені здається, що він завжди поряд».

Він зник з телеграму — сторінка автоматично видалилась через неактивність. Але інстаграм живе. Вона пише йому туди регулярно. Як колись дзвонила, ділилася буденними речами, радощами, болями. Так і зараз продовжує це робити. Навіть без очікування на відповідь.

І є ще один незримий місток — жетон. З ним Петя був ще під час служби в Нацгвардії. Потім возив у машині. А перед тим, як піти на фронт, віддав Насті. Сказав, що вона зможе повернути жетон йому, коли він повернеться. Тепер вона носить його постійно. Не розлучається.

Настя не дозволяє собі вірити в гірше. Вона не відмовляється від реальності, вона розуміє — могло статися все, що завгодно. Але в глибині себе знає: Петя живий. І обовʼязково повернеться.

«Між нами сильний зв’язок, і я відчуваю, що от-от він повернеться. І все ж — кохання переможе війну».

Час без нього — важкий. Але це не кінець. Це розділ. Частина шляху, який вони пройдуть — разом. Навіть якщо зараз їх розділяє війна.

Івано-Франківські