У Франківську відкрили пам'ятні дошки сімом загиблим медикам

10 липня 2025 р. 15:31

10 липня 2025 р. 15:31

10 червня на фасаді Івано-Франківського національного медичного університету відкрили пам’ятні дошки сімом полеглим медикам – Богдану Ризаничу, Юрію Чопику, Юлії Огієнко, Василю Федоришину, Юрію Максимчуку, Богдану Власію та Мирославу Дебенку, пише КУРС з посиланням на пресслужбу ІФНМУ.

Олеся Власій, матір колишнього студента Богдана Власія, зазначила, що полеглі медики були не просто захисниками.

”Це не просто наші чоловіки, сини, тати, мами. Це кожний окремо, глибокий, безрозмірний біль. Це біль, який виливається роками, днями, хвилинами, секундами в очікуванні тільки одного повідомлення: “Все гаразд!” Багато слів можна говорити та довго, і не вистачить на те часу. Але буває час, коли слова німіють. Буває час, коли в пошані мовкнуть небеса”.

Ректор ІФНМУ Роман Яцишин висловив слова подяки членам родин за гідне виховання дітей, які стали на захист країни.

“Вони всі стали лікарями, жили, працювали у комфортних палатах, дбали про майбутнє. Але, на жаль, невблаганна війна поміняла їхні комфортні кабінети та білі халати на траншеї, стабілізаційні пункти, а зрештою забрала їхнє життя”.

Богдан Ризанич народився 3 січня 1962 року. У мирному житті – колишній випускник Івано-Франківського державного медичного університету, 25 років був лікарем-травматологом травматологічного пункту Івано-Франківської МКЛ № 1.

У лютому 2017 року став військовим медиком. Із початком воєнних дій він хотів на на Схід,. Вважав, що його досвід ортопеда-травматолога потрібний там. Проте на фронт добровольцем чоловіка не взяли. Згодом він добився того, чого прагнув – записався у зону АТО медиком. Рідні дізналися про те, що підписав контракт лише тоді, коли прийшла повістка з’явитися на базу в Тернополі.

Служив за контрактом начальником медичного пункту 150-го окремого протитанкового артилерійського дивізіону 44-ї окремої артилерійської бригади імені гетьмана Данила Апостола Сухопутних військ ЗСУ.

За спогадами рідних, зідзвонювалися майже щодня, проте про службу Богдан Ризанич не розповідав, бо вважав, що буденними справами рятувати життя та здоров’я. Рідні навіть не знали його позивного.

Прослужив капітан медичної служби з позивним Риза не довго. 3 квітня 207 року він загинув під час виконання службових обов’язків від вогнепального поранення у районі міста Лисичанськ Луганської області.

Юрій Чопик народився 18 серпня 1984 року. У мирному житті – викладач латинської мови, доцент кафедри мовознавства Івано-Франківського національного медичного університету.

Родина захисника пригадує, що Юрій Чопик любив студентів і вони його теж, тому навіть на військовій службі він не полишав дистанційну роботу – складав тести, редагував посібник для фізіотерапевтів. А під час своєї відпустки з армії приходив в університет та проводив пари зі студентами.

У 2015 році Юрій Чопик підписав трирічний контракт. Служив у Прикордонних військах України. Бус учасником бойових дій у зоні АТО/ООС.

У 2020 році підписав контракт і служив заступником командира мінометної батареї 80-ї десантно-штурмової бригади з місцем дислокації у Львові. Старший лейтенант ЗСУ, капітан (посмертно).

Загинув Юрій Чопик на третій день повномасштабного вторгнення поблизу села Шилова Балка Херсонської області.

Родичі почали шукати Юрія, коли він три дні не виходив на звязок, У них була надія, що він потрапив до шпиталю після важких боїв. У соцмережах постійно оновлювалася інформація про розшук Але живим його не знайшли. Про загибель Юрія батьки довідались 7 березня.

Юлія Огієнко (Костенко) народилася 23 лютого 1976 року. У мирному житті – колишня випускниця Івано-Франківського національного медичного університету, лікар-хірург-стоматолог травматичного відділення Хустської центральної районної лікарні імені Остапа Петровича.

Учасниця АТО/ООС Юлія Огієнко після повномасштабного вторгнення росії Україну добровільно поповнила ряди Хустського ТрО, а згодом поїхала в зону бойових дій. За її словами, спонукали до цього зображення Ірпеня і Бучі після вторгнення росіян – як медик, як мати, як жінка не могла залишатися байдужою.

Була старшим лейтенантом медичної служби 92-ї окремої механізованої бригади імені кошового отамана Івана Сірка. Врятувала безліч життів побратимів та місцевих мешканців, евакуювала поранених та мертвих з поля бою, ініціювала доставку обладнаної машини швидкої допомоги на лінію фронту.

Юлія Огієнко загинула 16 травня 2022 року на Луганщині під час обстрілу з “градів” медсанчастини, коли рятувала з побратимами життя поранених.

Василь Федоришин народився 14 квітня 1970 року. У мирному житті – колишній випускник Івано-Франківського національного медичного університету, лікар-стоматолог. Працював у приватному стоматологічному кабінеті.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, добровільно у перші дні вступив до лав ЗСУ. Казав, що молоді мають жити.

Заступив на службу командиром роти у Закарпатській області. Проте капітан Федоришин прагнув захищати країну на передовій, тому за власним бажанням та наказом командування перейшов на Донеччину.

У своєму взводі був найстаршим не тільки за званням, але й за віком.

“Він нам був за батька. Опікувався, розраджував, підтримував добрим словом, подавав приклад мужності”, – так згадують про Василя Федоришина побратими.

23 жовтня 2022 року взвод під командуванням Василя Федоришина потрапив у засідку. Він пішов першим. Ворог вдарив з артилерії і завдав смертельного поранення командиру. Інші хлопці отримали поранення і контузії, але врятувалися.

Юрій Максимчук народився 15 травня 1974 року. У мирному житті – колишній випускник Івано-Франківського національного медичного університету, працював стоматологом у Городенківському районі, а потім начмедом у слідчому ізоляторі.

У травні 2022 року був мобілізований до лав ЗСУ, до медичної роти морської піхоти. Завжди говорив, що не буде ховатися за спинами молодих дівчат хлопців, що готовий вступити до лав ЗСУ, вірив у перемогу.

Два роки служив у 36 морській бригаді на посаді начальника пересувного стоматологічного кабінету, а з травня 2024 року за власним бажанням переведений в 425 окрему штурмову бригаду, займав посаду лікаря, був на евакуації поранених. Надавав допомогу військовим в Донецькій, Миколаївській, Херсонській областях.

Остання зустріч з рідними була у червні, а 30 липня 2024 року він загинув на Дніпропетровщині. ТО була ДТП під час перевезення військової гуманітарної допомоги.

Богдан Власій народився 3 березня 2001 року. З дитинства мав захоплення: виготовляв мініатюри з дерева. За таке його вміння йому прогнозували долю пластичного хірурга. Згодом родина дізналася про ще одну мрію юнака — стати військовим. Він займався стрільбою і різьбив мініатюрну зброю, гільзи, ножі, мечі.

Через російсько-українську війну залишив навчання на випускному курсі і мобілізувався до лав ЗСУ, Маючи бронь як студент медичного університету, взяв академічну відпустку, щоб стати на захист держави.

З перших днів повномасштабного вторгнення пішов записуватися добровольцем, однак його ставили в запас. Волонтерив у військовому госпіталі, але цього хлопцеві видавалося замало Зрештою з’явилася можливість стати бойовим медиком в коломийській 10 Окремій гірсько-штурмовій бригаді «Едельвейс»). Однак висновок ВЛК: непридатний по зору. Богдан восени 2023 року робить корекцію зору і після отримання дозволу лікарів на наступний день стає до лав ЗСУ.

При першій можливості вирушив на Схід. Служив у Бахмутському і Краматорському районах Донецької області. Виконував роботу медика, водія, кухара, майстра зі зброї, операторв дрона.

Чотири місяці на позиціях в окопі на Бахмутському напрямку. Мав Позивний Ligo, а побратими також називали його Док і так про нього згадують:

«Док не відпочивав. Хіба трохи дрімав. Коли була нагода для короткого перепочинку — він або чистив і налагоджував зброю, або планував конструкції для нових позицій»

Богдан Власій загинув від атаки російського дрона-камікадзе 12 вересня 2024 року під час бойового завдання поблизу села Свято-Покровське на Бахмутському напрямку Донецької області.

Мирослав Дебенко народився 27 квітня 1986 року. У мирному житті – випускник Івано-Франківського національного медичного університету, працював викладачем хірургії медичного коледжу. Потім продовжив навчання і роботу за межами України, успішно працював щелепно-лицевим хірургом.

Після початку повномасштабного вторгнення рф повернувся з-за кордону. Капітан медичної служби, старший ординатор приймально-сортувального відділення медичної роти, 81 окрема аеромобільна Слобожанська бригада. Безпосередньо брав участь у відбитті російської збройної агресії на Харківському, Донецькому та Луганському напрямках.

За час його служби як хірурга та старшого на стабілізаційному пункті, було врятовано 13 163 життя військовослужбовців і 154 цивільні особи.

Загинув від ракетного удару 14 жовтня 2024 року біля села Закітне Краматорського району Донецької області.

Ctrl + Enter

Івано-Франківські