У рубрика «Військові будні медійників Івано-Франківщини»: історія Андрія Соломка, уродженеця Рогатинщини

17 липня 2025 р. 15:37

17 липня 2025 р. 15:37

Івано-Франківський Центр журналістської солідарності розпочав серію інтерв’ю, об’єднаних у рубриці «Військові будні медійників Івано-Франківщини». Ми розповідаємо історії тих, хто ще вчора працював із камерою та мікрофоном, а нині боронить Україну зі зброєю в руках. Це історії про відданість, патріотизм і віру в майбутнє.

Про це пише Голос-Інфо з посиланням на Школу Журналістики

Своєю історією поділився Андрій Соломка, уродженець Рогатинщини, випускник Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, журналіст, член НСЖУ, військовослужбовець 38-ої окремої бригади морської піхоти імені Гетьмана Петра Сагайдачного. Його шлях – це історія про вибір, мужність та силу слова, яка не згасає навіть під вибухами.

Ми спілкувалися телефоном – Андрій нині несе службу на одному з найгарячіших напрямків Донецького фронту – Покровському. Звичайно, були певні хвилювання: щоби не зашкодити колезі, відволікаючи розмовою, адже це перше телефонне інтерв’ю, записане просто з фронту. Ми говорили понад годину. І за цей час, хоч на мить, війна ніби відступила.

У першій частині нашої розмови «Шлях у професію журналіста» говорили про те, як Андрій прийшов у журналістику, як працював над першими матеріалами і проєктами, що надихало професійно розвиватись, які виклики довелося долати в умовах повномасштабної війни. Друга частина інтерв’ю – «Військові будні: зі зброєю і словом». Назва говорить сама за себе. Йшлося про його добровільне рішення взяти до рук зброю, щоденні реалії морпіха та погляди у майбутнє.

Тож вашій увазі – перша частина інтерв’ю з журналістом і військовослужбовцем Андрієм Соломкою.

– Андрію, розкажи трохи про себе: як ти прийшов у журналістику, що надихнуло тебе обрати цю професію?

– Насправді таких моментів було багато. Все почалося ще з дитинства. Зі слів моїх батьків, я досить рано навчився читати. Наша добра сусідка, вчителька української мови та літератури, була вже на пенсії й часто приходила до нас у гості, приносила мені книжки. Та попри те, що вдома було чимало дитячої літератури, мене чомусь більше приваблювали газети й журнали, які передплачували батьки. Я хотів бути схожим на свого батька: після роботи він сідав і читав газету. Намагався робити так само – просто читав, але не розумів нічого. Вже тоді, мабуть, зародилося те внутрішнє захоплення журналістикою. Згодом, коли став трохи старшим, мені стало цікаво: а хто ж ці люди, які пишуть статті? Хто озвучує новини по радіо, хто ті диктори?

У моїй родині журналістів не було – батько агроном, мама підприємець, дідусь із бабусею працювали в технічній сфері. Але вдома, в селі Пукові на Рогатинщині, у нас завжди були і радіо, і районна газета «Голос Опілля», яку батьки постійно передплачували, і транслювався місцевий телеканал.

Щодо останнього, то працювати на телебаченні ніколи не мріяв. Проте були цікаві моменти мого дитинства, завдяки яким зародилася мрія стати журналістом. Пригадую, якось із бабусею дивилися футбольний матч і вболівали за мого дядька, котрий грав у складі однієї з команд. Мені тоді було років чотири. Кажу, дивлячись на бабусю: «Коли виросту, то хочу, щоб мене теж показували по телевізору». Бабуся тоді відповіла: «Добре, тільки не йди в футбол, щоб ти там якійсь травми не отримав і я за тебе непокоїлася». Я погодився.

А другий момент був, коли мені виповнилося п’ять. На день народження рідні замовили привітання на місцевому телеканалі «Захід». Я з захопленням дивився той випуск – мої фото на екрані, слова привітання… Для дитини це щось магічне. Думаю, саме тоді ця мрія – бути журналістом і працювати на телебаченні – остаточно закріпилася в моїй голові.

Після 11 класу, коли складав ЗНО, чесно кажучи, ще не мав чіткого уявлення, куди вступати. І тут бабуся нагадала: «Ти ж колись мріяв стати журналістом. Спробуй!». І я спробував. Власне, так і пов’язав своє життя з журналістикою.

– Знаю, що ти здобув вищу освіту в Прикарпатському (нині – Карпатському) національному університеті імені Василя Стефаника. Добре пам’ятаю тебе студентом, адже тоді працювала прессекретаринею в університеті. Чому саме обрав Прикарпатський?

– Частково на мій вибір вплинули батьки – вони просили обирати виш ближче до дому. Я, чесно кажучи, подавав документи в кілька університетів: і у Львівській області, і в інших регіонах. Але саме Прикарпатський мені найбільше припав до душі. Там до мене вже навчалися мій дядько та двоюрідна сестра, і я знав, що вони змогли себе реалізувати після випуску. Це теж дало впевненість, що університет дає хорошу базову освіту. Тому сумнівів щодо вибору університету не виникало.

На момент мого вступу, в 2015-му, спеціальність «журналістика» у Прикарпатському університеті була новою, але вже з перших занять стало зрозуміло: викладачі – не просто теоретики, а й практики. Це дуже важливо.

Особливо хочу згадати Наталію Дмитрівну Димніч – надзвичайно професійну викладачку. Саме вона першою підштовхнула мене спробувати себе в телевізійній журналістиці. Хоча на той момент я більше схилявся до газетно-журнального виробництва або радіо. Наталія Дмитрівна першою сказала: «Ти маєш спробувати себе на телебаченні». І саме вона зателефонувала мені, повідомила, що я пройшов прослуховування на ТРК «РАІ». Так я потрапив у світ телебачення – це був мій перший телеканал і початок професійної журналістської діяльності.

Ще одна улюблена викладачка, яка відіграла важливу роль у моєму становленні як журналіста – Руслана Любомирівна Савчук. Вона була моїм науковим керівником, і з нею завжди було легко працювати. Ми обирали цікаві теми, обговорювали їх, дискутували. Її підтримка була щирою та мотивуючою.

Не можу не згадати й Олександра Михайловича Холода. З ним інколи було складно, але зараз розумію, наскільки важливі й потрібні він давав знання. Не раз у своїй професійній роботі згадував його лекції й відчував вдячність.

З приємністю згадую Вікторію Антонівну Плахту. Саме за її порадою пройшов навчання в Школі журналістики, яка діє при Івано-Франківській обласній спілці журналістів. Це був мій перший досвід на шляху до професії. А ще, завдяки Вікторії Антонівні, вступив у лави Національної спілки журналістів України. Пишаюся цим.

Ну і, звісно, Ганна Іванівна Марчук – наша завідувачка кафедри журналістики. Ми називали її «нашою освітньою мамою».

Невеликий, але важливий досвід – разом із моїм одногрупником Богданом Мисюком ми працювали три місяці в пресслужбі одного з обласних партійних осередків. За цей час ми встигли зверстати і наповнювати газету.

Тому у виборі Прикарпатського університету жодного разу не сумнівався – за п’ять із половиною років навчання я отримав не лише знання, а й можливість розпочати свою журналістську кар’єру.

– Андрію, свої перші кроки у тележурналістику Ти розпочав, ще будучи студентом. Розкажи про це.

– Це було на третьому році мого навчання в університеті. Регіональна телерадіокомпанія «РАІ» в одній із навчальних аудиторій проводила прослуховування серед наших студентів. Медіа мала потребу в журналістах. Проводила прослуховування головна редакторка телерадіокомпанії Олена Данилюк. На жаль, в березні минулого року вона померла через важку хворобу.

Коли я зайшов в аудиторію, то побачив, що багато студентів-журналістів із різних курсів щось записують, повторюють, розповідають на камеру. Запитав своєї одногрупниці Лілії Оленюк, що відбувається. Вона відповіла: «Прослуховування. Можеш спробувати».

Відверто кажучи, не розраховував на позитивний результат, оскільки не готувався. Просто прийшов і розповів про себе. Пройшов. Добре пам’ятаю, що це було 18 грудня. А вже 19-го, в свій перший робочий день на посаді журналіста ТРК «РАІ», поїхав на зйомку відеосюжету у Верховину.

– (Посміхається) Мій перший відеосюжет, з точки зору журналістики, був абсолютно провальним. Я тоді думав, що мене точно звільнять. Як усе було? (Посміхається) Це було цікаво і незабутньо! Отже, в перший робочий день мене відправили на зйомку у Верховину, де відбувалися Дні українського кіно. Приїхало чимало відомих режисерів й акторів і, власне, про це я мав зробити сюжет. Разом зі мною поїхав оператор Денис Довган. До речі, він і досі мій найкращий друг.

Проблема була в тому, що ні я, ні Денис не мали практичного досвіду. Перед від’їздом мене інструктували: «Буде прес-підхід. Ти просто стаєш біля всіх журналістів і записуєш синхрони, як і вони». Але все вийшло трохи інакше. Після показу фільмів журналісти почали записувати враження глядачів, а я вирішив зробити по-своєму і почав записувати акторів. Це було складно, бо вони між собою вже обговорювали враження від фільмів, щось аналізували.

І ось, я повністю втратив контакт із глядачами. Поки записував акторів, вони вже розійшлися по домівках. У результаті в нас залишилося дуже мало синхронів і сюжет виглядав неповним.

Наступного дня я прийшов на канал, поспілкувався з головною редакторкою Оленою Данилюк і пояснив, що в нас є. Вона сказала: «Ти розумієш, що цього дуже мало?». Звісно, я це розумів. Якось ми той сюжет «витягнули». Насправді я розумів, що не так потрібно робити подібні матеріали. Думав, звільнять. Але мені дали ще один шанс.

Другий сюжет я вже зняв набагато краще. На цей раз у мене був досвідчений оператор, який працював із багатьма журналістами. Він підказував мені, кого і що треба зняти. Тоді я зміг реабілітуватись і зробити сюжет на належному рівні. Тож свій перший сюжет запам’ятав на все життя!

– За період роботи на ТРК «РАІ» над якими важливими та корисними для громадськості сюжетами Ти працював?

– За цей час було багато важливих матеріалів. Ми піднімали екологічні теми, робили сюжети про хаотичні сміттєзвалища в області – це також досить важливе питання. Але, мабуть, те, що залишилось у пам’яті найбільше, це, звісно, робота під час пандемії коронавірусу. Тоді ми постійно інформували населення, спілкувались із лікарями, епідеміологами. Це було справді важливо, і я відчував, що ми робимо свою справу.

Важливою для мене була і наша співпраця з колегою Романом Стельмахом, який пізніше став шеф-редактором телеканалу «РАІ». До того, як він став шеф-редактором, я завжди рівнявся на нього як на професійного журналіста. Разом ми змогли організувати на каналі телемарафон до виборів у 2019 році. Ми не вірили, що в нас це вийде, але працювали над цим до пізньої ночі. Моя роль полягала в проведенні прямих включень із виборчих дільниць. А Роман з Оленою Данилюк працювали в студії як ведучі й запрошували експертів. Звісно, були проблеми, але нам вдалося виходити в ефір і доносити важливу інформацію до глядачів. Наша команда відчувала гордість за те, що змогли реалізувати свою ідею.

– Андрію, чи доводилося долати моральні виклики у професії?

– Насправді таких викликів було чимало. Ми прекрасно розуміємо, як працюють приватні телеканали, і часто буває так, що тебе запрошують відзняти матеріал, але при цьому є певні обмеження щодо того, як саме його подати. Це створює певні внутрішні протиріччя, адже ти навчався, тобі говорили, як потрібно робити матеріали, і ти намагаєшся зберегти баланс навіть y таких умовах. А коли тобі ще й диктують, як саме подати інформацію, це важко. Постає відчуття, що можна було б подати цей матеріал ще по-іншому, дати більше глибини чи іншого підходу. Таких ситуацій, насправді, було чимало.

– Що стало поштовхом для переходу на центральний канал?

– На це вплинуло кілька факторів. Починаючи з кінця 2020 року і до початку 2021-го команда, з якою ми працювали на ТРК «РАІ», почала поступово розпадатися. Дехто з моїх колег пішли працювати на інші телеканали, інші взагалі змінили сферу діяльності. Це була злагоджена команда, яка реалізувала чимало цікавих і потрібних медійних проєктів. Тоді я зрозумів, що настав час щось змінювати. У якийсь момент відчув внутрішню потребу для подальшого професійного розвитку. Було відчуття, ніби ти натрапляєш на умовну стелю: ти можеш зробити більше, відчуваєш, що готовий, але для цього потрібен більший простір. Саме «Прямий» надав мені цей простір, якого так не вистачало.

– Розкажи про свій досвід роботи на центральному телеканалі. З чого все почалося?

– Цей шлях почався в березні 2020 року, коли я став регіональним кореспондентом телеканалу «Прямий». Мій колега працював регіональним оператором і якраз шукав журналіста. Запропонував мені і я вирішив спробувати свої сили. У регіональній редакції «Прямого» тоді були чіткі вимоги: журналіст мав бути максимально універсальним. Тобто, не лише знімати матеріали, а й робити прямі включення, писати тексти, начитувати сюжети – здавати вже готовий продукт. Я все це вмів робити. Відверто кажучи, саме така універсальність дуже цінується і сьогодні. Напевно, вона й дозволила мені рухатися далі. Понад рік працював регіональним кореспондентом телеканалу «Прямий». Паралельно продовжував працювати на ТРК «РАІ», а також співпрацював із телеканалом «Апостроф TV».

– Андрію, чи пам’ятаєш своє перше пряме включення? Які були емоції?

– Були хвилювання. Розумів, що це вже зовсім інша аудиторія – не як на регіональному телебаченні. Але після першого прямого включення отримав фідбек від Тетяни Кулікової, редакторки регіонального відділу «Прямого». Вона сказала: «Ми дивилися, склалося враження, що це не перше Твоє включення. Наче ти вже давно цим займаєшся». А я кажу: «Чесно – ні, це було вперше». Тут дуже важливо не сумніватись у самому собі. Якщо ти хочеш досягати більшого – мусиш викладатися на максимум. Не маєш права на помилки.

– Улітку 2020 року я взяв участь у курсах для студентів-журналістів випускних курсів від фундації «Суспільність». Там можна було обрати будь-яке центральне медіа для практики. Я, звісно, обрав телеканал «Прямий». Хотів краще познайомитися з редакторським складом, зрозуміти внутрішню кухню. Два тижні працював у Києві, а відтак повернувся в Івано-Франківськ. Але вже тоді чітко зрозумів, що в майбутньому хочу працювати саме на «Прямому». І, здається, редакція це також відчула. Свою роботу намагався виконувати якісно. Це було моїм пріоритетом ще тоді, коли починав як регіональний кореспондент. Впевнений, що саме такий мій підхід до роботи й дав можливість рухатися вперед.

– З якими викликами у професії довелося Тобі зіштовхнутися через повномасштабну війну?

– З початком повномасштабного вторгнення окупантів на територію нашої країни вся вітчизняна медійна спільнота, зокрема, зіштовхнулася з надзвичайно серйозними і різноплановими викликами, включаючи безпекові ризики, обмеження доступу до інформації, необхідність балансу між висвітленням подій та національною безпекою.

Уже з першого дня повномасштабної війни працювати стало складно. 24 лютого 2022 року добре пам’ятаю, в мене якраз була запланована зйомка у Верховній Раді. Прокинувся вдосвіта від сильних вибухів. Передусім зателефонував батькам, розповів, що сталося. Швидко почав збиратися. Все найнеобхідніше ще заздалегідь склав у наплічник. Узяв речі й поїхав на роботу. Звідти зі знімальною групою вирушили до будинку парламенту. У Верховній Раді якраз проголосували за введення в Україні воєнного стану. Вже з перших годин стало зрозуміло: працювати буде нелегко. Попри все, усвідомлювали, що мусимо виходити в ефір і доносити всю інформацію до людей.

Ми не могли виходити з нашого головного офісу через його розташування – була реальна загроза обстрілу. Але у нас був павільйон на околиці Києва. Саме звідти тоді й вийшли в ефір. На студії того дня не вистачало працівників. Але кожен, хто був, робив те, що міг, або хоча б розумів, як це робиться. Наприклад, наш шеф-редактор сів за режисерський пульт, я – за камеру. Було кілька ведучих, які виходили в ефір. Та невеличка група людей, що була поруч, змогла організувати повноцінний ефір.

Уже з наступних днів ми перемістилися в більш захищене місце з укриттям, звідки почали регулярно виходити в прямі ефіри. Техніки було мінімум, але ми все одно працювали. Пам’ятаю, перші три – чотири доби взагалі не спав. Просто фізично не міг заснути в тих умовах. Сідав у студії як ведучий, чи заміняв оператора, працював на камері. Періодично виконував функції випускового редактора. Це був шалений темп, але ми трималися на чистому адреналіні й на розумінні того, що наші співвітчизники мають бути поінформовані.

Продовження інтерв’ю читайте у другій частині «Військові будні: зі зброєю і словом», де йтиметься про свідомий вибір Андрія Соломки стати до лав захисників, будні морського піхотинця та роздуми про майбутнє.

Івано-Франківські