“Українці адаптувалися до війни”: розмова з психоаналітиком та психіатром Михайлом Пустовойтом

28 липня 2025 р. 20:28

28 липня 2025 р. 20:28

Михайло Пустовойт – професор, доктор медичних наук, психіатр, психоаналітик, завідувач кафедри психіатрії, наркології та медичної психології Івано-Франківського національного медичного університету – розповів “ Галці ” про психоемоційний стан українців, студентів-медиків в умовах війни, про те, як підтримувати молодь у часи невизначеності, та чи існує взагалі “здоровий” рівень стресу у період повномасштабного вторгнення.

“Наша психіка — дуже пластичне явище. Вона адаптується до будь-яких умов існування. Я думаю, що українці, на жаль чи на щастя, вже адаптувалися до війни”,  — каже Пустовойт.

Чи справді українці зараз живуть у постійному стресі? І як цей стрес впливає на здоров’я?

Так, безумовно, українці вже тривалий час живуть у стані постійного напруження — і це не може не позначатися на психічному та фізичному здоров’ї. Але, як зазначає професор Михайло Пустовойт, ситуація не така однозначна.

“Багато людей вже не зважають на повітряні тривоги чи атаки дронів. Хтось перевіряє пабліки, дивиться, в який район летить ракета — і тільки тоді реагує. Це і є адаптація. Але зворотний бік цієї адаптації — приглушені емоції, блокування переживань, постійне фонове напруження”.

Таке напруження, за словами Пустовойта, не завжди відчувається суб’єктивно. Людина може не усвідомлювати, що перебуває в стресі, але тіло й психіка це “реєструє”. Відповідь організму на хронічну тривогу — гормональні збої, психосоматичні симптоми, втрата здатності концентруватися, навчатися чи засвоювати нову інформацію.

“Людина ніби спокійна, але нічого не хоче — не хоче розвиватися, не хоче вчитися. Це одна з форм внутрішнього вигоряння. У гіршому випадку — це сварки, розриви зв’язків, конфлікти в родині. Напруга, яку не висловлено, виходить у стосунках із найближчими людьми”, — додає він.

І це лише цивільна частина суспільства. Що стосується військових, то для них ситуація ще складніша. За словами професора, реальні хвилі психічних розладів очікуються вже після завершення активних бойових дій, коли психіка дозволить собі “відпустити” стан бойової готовності.

“Коли мине пряма загроза, настане момент, коли психіка дасть собі дозвіл зняти цей режим виживання. І тоді вибухне хвиля ПТСР, депресій, суїцидальної поведінки. Ми вже зараз працюємо над програмами превенції. Але масштаб проблеми — це виклик на роки вперед”, — пояснює Пустовойт.

Ще одна велика загроза — зростання залежностей, зокрема серед військових. Через  внутрішнє неприйняття психічної травми багато людей намагатимуться “лікувати” біль алкоголем чи наркотиками.

– Як постійний стрес впливає на поведінку і здоров’я?

– Ну, з одного боку, наша психіка — дуже пластичне явище, і вона адаптується до будь-яких умов існування.

Людина може цього суб’єктивно не помічати, але напруга все одно проявляється. Наприклад, у вигляді гіперактивної діяльності — “я, напевно, ніколи так багато в житті не працював, як під час війни”. Хтось — свариться. Це теж форма виходу напруження. І це, насправді, найгірше — коли люди починають сваритися між собою, бо це напруження виходить у побутові конфлікти, руйнуючи зв’язки між людьми.

А ще — “багато хто зараз просто нічого не засвоює”, немає внутрішнього простору для пізнання, розвитку. Людина може виглядати спокійною, але не хоче нічого нового, не хоче розвиватися. І це теж наслідок хронічного напруження.

В гіршому випадку з’являються психопатологічні симптоми — депресивні, тривожні розлади. А в перспективі — масові ПТСР.

– Чому ж так вийшло, що на початку війни українці об’єднались, а зараз усе частіше виникають сварки, роз’єднаність і зневіра?

– На початку війни людей об’єднувала надія. Здавалося, що це — тимчасова криза. Що ще трохи — і все завершиться. Прогнози на кшталт «ще місяць — і перемога» створювали ілюзію контролю. Вони давали орієнтир. Мету.

Але війна затягнулась. Почалися постійні атаки. Без логіки. Без чіткого горизонту. Це виснажує.
Люди втратили рідних, дім, стабільність. Розпалися родини. Настала особиста втома. Настав біль.

У таких умовах кожен починає думати про себе. Про своє виживання. А не про спільне.
Так поступово слабшає єдність.

Це — не просто наслідок втоми. Це — частина стратегії ворога. Він ставить на тривалість. На виснаження. На втрату орієнтирів. І ми маємо це розуміти.

Стрес не минає безслідно. Але в кожного він проявляється по-своєму. Це залежить від досвіду, віку, емоційної зрілості. Хтось, пройшовши крізь травму, може подорослішати. В психотерапії це називається посттравматичним зростанням. Але це не скасовує темну сторону процесу.

Постійне напруження виснажує не тільки психіку. Воно вражає й тіло. Це не тільки про «настрій» чи «переживання». Це — про весь організм. Про серце. Судини. Нервову систему. Про гормональну вісь. Адреналін і кортизол працюють без пауз. І тіло не витримує.

Зростає ризик інфарктів, діабету, порушень сну, ожиріння. Багато хто не пов’язує це зі стресом. Шукає причини в генах або способі життя. Але часто причина — в тому, що людина надто довго живе в режимі «виживання».

Люди заїдають страх. Не сплять. Не звертаються по допомогу, бо не вірять, що це щось змінить.
Навіть ті, хто виглядає «стійкими», — з часом відчують наслідки.

Стрес залишає слід. Завжди.

– Які захисні механізми вмикає мозок під час стресу, особливо такого масштабного, як війна?

– Один із найтиповіших захисних механізмів — дисоціація. Людина якби «вимикає» себе. Відщеплює емоції. Дивиться на все ніби збоку. Як у фільмах: сповільнення, тиша, але при цьому — зосередженість на цілі. Добігти. Вижити.

Є соматизація. Емоції переходять у тіло. Замість тривоги — біль. Замість страху — запаморочення.
Організм реагує, коли психіка вже не витримує.

Є заперечення. У військових — це може виглядати як «зі мною нічого не станеться». Знімають бронежилет. У цивільних — або паніка, або навпаки: купують квартиру в зоні ризику. Кажуть: «Все нормально».

У жінок — по-своєму. Багато хто в умовах невизначеності свідомо відмовлявся народжувати. Це спосіб хоч трохи зменшити тривогу.

Інші кажуть: «Живу з години в годину. Все одно всі помремо». Це не філософія. Це психологічне відсторонення. Захист.

Механізмів багато. Але всі вони — спроба психіки утримати рівновагу. Хоч на поверхні. Хоч тимчасово.

– Чи існує взагалі якийсь здоровий рівень стресу, який не шкодить людині, а навпаки – допомагає?

– Теоретично — так. Такий стрес існує. Канадський фізіолог Ганс Сельє ще у XX столітті описав три фази стресу: напруження, адаптація, виснаження. І виокремив поняття еустресу — тобто здорового стресу. Це стан, який не руйнує, а мобілізує. Допомагає зібратися, активізувати ресурси, приймати виклики.

Еустрес може бути корисним.

Наприклад: екзамен, який стимулює підготовку. Невдача, яка змушує вчитись. Помірне фізичне навантаження, що підтримує форму. Це — стрес, з яким психіка здатна впоратись. Він не порушує відчуття контролю.

Але щойно стрес стає хронічним, неконтрольованим або влучає у болючі місця — він уже не допомагає. Тоді він виснажує. І замість мобілізації настає зрив: фізичний, психічний, емоційний.

Саме тому в умовах війни говорити про «здоровий» стрес майже неможливо. Бо війна — це не окрема подія. Це поле тривалого, багаторівневого навантаження. Іноді навіть дрібниця — випадкова фраза, чергова новина, особиста дрібна втрата — може стати останньою краплею.
Не через масштаб, а через втому.

Усе залежить від ресурсу конкретної людини. І від того, наскільки глибоко цей стрес торкається її вразливості.

– Чи змінилась реакція українців на емоції?

– Так, зміни можна помітити. Люди по-іншому реагують на емоції — і свої, і чужі. Гнів проти агресора — цілком виправданий. Він мобілізує. Об’єднує. Дає силу. Але коли цей гнів не має куди подітись і спрямовується на близьких чи оточення — ситуація ускладнюється.

Раніше злість могли сприймати як нормальну емоцію. Зараз — частіше як щось небажане.
Прояв гніву все частіше викликає неприйняття. Його сприймають як загрозу. А іноді — як ознаку нестабільності чи патології.

Це не випадково. Це наслідок емоційного перевантаження. Постійна напруга, втрати, тривожність, нескінченні новини — усе це змінює чутливість. Люди стають вразливішими. Свій гнів здається природним. А чужий — викликає страх або відторгнення.

Виникає нерозуміння. Замість емпатії — захисна реакція. «Мій біль — справжній. Твій — неадекватний». Це роз’єднує. Руйнує зв’язок. Зменшує довіру. Ускладнює прості речі — діалог, підтримку, співпереживання.

І це ще один прихований наслідок війни. Менш помітний, але не менш важливий.

– А чи може людина зменшити тривожність?

– Так, тривожність можна зменшити. Але для цього потрібні системні кроки.
Є поняття гігієни життя. Це — базові речі: достатній сон, регулярне харчування, фізична активність, спілкування з тими, хто підтримує. Це не універсальна формула, але вона справді знижує вразливість до стресу.

Під час війни це складно. Повітряні тривоги, безсоння, нестабільність — усе це заважає дотримуватися елементарного ритму. Але навіть у цих умовах важливо шукати хоча б фрагменти відновлення.

Є прості техніки самозаспокоєння. Дихання. Медитація. Час наодинці з собою.
Це не про втечу. Це — про можливість відпустити напругу, зменшити шум у голові, повернути собі баланс.

Добре працює увага до цікавого. Читання, фільми, музика — будь-що, що дає відчуття життя поза тривогою. Це не відрив від реальності. Це — переключення. І воно дуже потрібне.

Але головне — зв’язки. Бути поруч із тими, з ким можна говорити. Друзі. Близькі. Сім’я. Це — як внутрішній тил. Як жива опора.

Дослідження показують: саме підтримка інших найкраще знижує тривожність. І піклування про ці зв’язки — це не другорядне. Це також частина гігієни життя.

– Чи потрібно примушувати себе до позитивних емоцій, якщо їх не відчуваєш?

– Це складне питання. Бо примусити себе відчувати позитивні емоції — майже неможливо.
Це швидше нагадує насильство над собою. І часто не допомагає, а навпаки — посилює втому, напругу, відчуття провини. «Усім весело, а мені — ні». Це лише поглиблює ізоляцію.

Тому краще не змушувати себе. А залишати простір — для можливості. Для того, щоб щось зовнішнє могло торкнутися. Інколи — несподівано. Не за планом.

Сміх дитини. Знайомий запах їжі. Голос старого друга. Книга, яку давно не відкривав.
Такі речі можуть змінити стан. Плавно. Без тиску.

Не обов’язково «бути в ресурсі». Достатньо бути відкритим до того, що може ресурс з’явитися.
Іноді цього вже досить.

– Інколи люди навіть у найважчі моменти можуть сміятися. Чи це захисна реакція? Як гумор допомагає в стресі?

– Так, іноді сміх у найважчі моменти — це захисна реакція. Парадоксальна, але природна. Як від любові до ненависті — так і від болю до сміху. Це спосіб психіки не зламатися. Зберегти внутрішній баланс, коли все інше виходить з-під контролю.

Інша справа – інтелектуальний гумор. Він дозволяє трансформувати переживання, знешкодити те, що здається нестерпним. Дистанція, іронія, кмітливий образ — усе це дає змогу побачити проблему інакше.

Тоді гумор — вже не втеча. Тоді – це перетворення,  творчий процес, який відкриває вихід там, де його, здається, немає. Він повертає відчуття простору й сили. Дозволяє дихати.  Часом він допомагає побачити ті сторони ситуації, які приховані за гнівом або страхом.

Тому почуття гумору — не дрібниця. Його варто розвивати так само, як музичні чи художні здібності. Це своєрідна навичка виживання.

– Як тоді підтримувати один одного в цей складний час, щоб не заподіяти ще більшого болю?

– Насамперед — з увагою й обережністю. Ми всі живемо в надзвичайно складних умовах. І всі — на межі. Тому важливо пам’ятати: ніхто не є ідеальним. І не мусить таким бути.

Людям часто потрібна не порада, а присутність. Хтось поруч, як старший брат або мама — не всезнаючі, але постійні й передбачувані. Ті, хто не дає порад, але підтримує — просто словом. Або навіть тишею.

Усе ускладнює культура соцмереж. Вона створює образи нереалістичної досконалості — «сильних», «успішних», «усміхнених». І водночас — миттєво й жорстко карає за слабкість, за помилку, за невідповідність. Це створює атмосферу тривоги: не тільки страждати не можна, а навіть показати, що страждаєш. А ще — породжує відчуття сорому за власну вразливість.

У реальному житті так не працює. У складні часи потрібне зовсім інше — просте співчуття.
Без знецінення. Без моралізування. Без порівнянь і змагання, кому важче або хто сильніший.

Просто бути поруч — по-людськи. Це вже дуже багато.

– Яких помилок варто уникати, щоб справді підтримати людину в стресі?

– Найпоширеніша помилка — одразу кидатися з порадами.
Іноді здається, що добра порада — це допомога. Але часто вона — спосіб дистанціюватися від чужого болю. Заперечити його. Наче людині не дозволено бути в своєму стані — вона має негайно “виправитися”.

Друга помилка — знецінення.
Фрази на кшталт: “іншим ще важче” або “це не так страшно” — не полегшують, а, навпаки, віддаляють. Вони позбавляють людину відчуття, що її чують і розуміють. Біль не зважується на терезах. Він не потребує змагання. Він потребує визнання.

Третє — тиск на “швидше виходь з цього”.
“Зроби щось”, “перемкнись”, “не сиди в собі” — усе це часто звучить як неприйняття. А саме цього людина і боїться найбільше: що її стан — не витримають. Саме тому вона не звертається по допомогу. А після таких порад — може вже й не звернутися.

Підтримка — це не про те, щоб “виправити” іншу людину.
Це про те, щоб бути поруч. Спокійно. Без поспіху. Без порад, якщо їх не просять. Просто дозволити людині бути в тому, що вона проживає. І не залишати її в цьому наодинці. Бо “бути поруч” – це  і є найглибша форма любові.

– А що ви робите, щоб підтримувати своє психічне здоров’я?

– Насамперед — мені допомагає моя родина. Моя дружина — найближчий друг і найнадійніша опора. Ми можемо відверто говорити, а можемо просто бути разом і мовчати. І це тримає.

Мені дуже близький сюжет із воєнного роману «Англійський пацієнт» Майкла Ондатже. Кохання Кетрін і Ласло було сильнішим за смерть. Вона — залишена в печері — жила тільки тому, що вірила: він повернеться. А він пройшов через усе — лише щоб її знайти.

Їхня історія — про те, що тримає людину в найтемніші моменти: справжній людський зв’язок. Відчуття чиєїсь присутності. Віра, що є хтось, хто любить. Я це переживаю саме так:  стосунки — не додаток до життя, а його фундамент.

А ще, якщо є можливість, я стараюсь виспатися. У стані війни — це не завжди виходить, але намагатися потрібно. І ще одна річ, яку я почав цінувати більше — це харчування.
У стресі легко перейти на поспішну їжу “між справами”. Але тіло теж потребує турботи.

Регулярні прогулянки, читання, хороше кіно, розмова з другом — це не дрібниці. Це просте. Але саме це — справжнє.

І ще — я ніколи не раджу іншим те, чого сам не спробував. Це мій принцип. І моя форма самоповаги.

– Як людині не відчувати дискомфорт чи провину за те, що в когось велике горе, а в тебе, здається, все добре?

– Це справді непросте питання.
Почуття провини через те, що в тебе все добре, коли в когось — горе, — дуже людське. Це досить складна емпатія.

З одного боку, така провина — це спосіб емоційного ототожнення. Через неї ми ніби стаємо ближчими до тих, хто страждає. Це спосіб бути з ними — не відвертатися, не ігнорувати.

З іншого боку, це — форма несвідомого відшкодування. Адже, краще страждати від уявної провини, ніж зіткнутися з реальним болем втрати, як з ним зіткнулися інші.

Така провина стає емоційним балансом у реальності, де війна — щоденна, а людське горе — безконечне.

Але навіть у балансуванні потрібна рівновага.

Важливо пам’ятати: ніхто не знає, як складеться його життя у майбутньому. Жоден із нас не застрахований від втрат. І картаючи себе, ми нікому не допомагаємо — а лише зношуємо власний ресурс.

Краще — зберігати людський контакт, підтримувати інших, співпереживати більш безпосередньо. І водночас — дозволити собі жити. Бо поки маєш силу і ресурс — ти можеш бути тим, хто підтримає іншого. А це — вже дуже багато.

– Чи змінилася програма підготовки лікарів у психіатрії та медичній психології від початку повномасштабної війни?

– Так, програма підготовки справді дуже змінилась.
Наш університет чітко й швидко відреагував на виклики повномасштабної війни.

З’явилися нові тематичні блоки — робота зі стресом війни, підтримка військових, ветеранів і їхніх родин.
У нас відкрито факультет фізичної реабілітації та ерготерапії, який стрімко розвивається.

Ми впровадили міжнародну програму mhGAP від ВООЗ. Її проходять не лише студенти й інтерни, а й лікарі первинної ланки — щоб кожен медик умів розпізнавати психічні симптоми й вчасно реагувати.

При кафедрі психіатрії ми відкрили нові спеціалізації — з психотерапії, дитячої психіатрії, клінічної та медичної психології.
У Центрі ментального здоров’я ІФНМУ створено низку психоедукативних програм — з роботи з ПТСР, затяжною реакцією горя, тривожними розладами.
Є окремі модулі — для підтримки родин загиблих, для батьків, які хочуть вчасно розпізнати ознаки стресу у своїх дітей.

Паралельно ми ведемо дослідження — як війна впливає на психіку військових, цивільного населення, молоді, дітей.

І, мабуть, найважливіше — з’явилася реальна увага до ментального здоров’я на державному рівні. Фахівці отримують підтримку, зростає запит на якісну підготовку.
Бо тепер дедалі чіткіше усвідомлюється: ментальне здоров’я — це не другорядне, це — основний капітал країни.

– Як зараз із психоемоційним станом студентів-медиків? Як їм можна допомогти в умовах великого навантаження?

– Нещодавно ми провели студентську наукову конференцію до 80-річчя університету, і секція з психічного здоров’я виявилася найбільшою — 36 доповідей. Її навіть довелося розділити на два дні. Це показово: студенти справді цікавляться психіатрією, психотерапією, тим, що відбувається з людьми — і з ними самими.

Серед тем були й дослідження про стрес серед студентів. І в багатьох із них звучала схожа думка: головне джерело напруги — не війна, а інтенсивність навчання.
І я розумію, чому. Медична освіта часто не залишає простору: ні для відпочинку, ні для сумнівів. Це — частина системи, яку ми поки що не можемо суттєво змінити, але можемо навчитися її пом’якшувати.

Тому ми намагаємось створювати підтримуючі формати — дискусійні клуби, кіноперегляди, студентські гуртки, де можна і вчитись, і трохи розвантажитись.
Також в університеті працює служба психологічної підтримки. Ми запрошуємо фахівців, які проводять практики саморегуляції, дихальні вправи, короткі медитації — усе це допомагає знижувати рівень тривоги.

Час від часу організовуємо мистецькі події — концерти, творчі зустрічі. Бо в умовах високого навантаження такі речі теж стають ресурсом.

Ми хочемо, щоб студенти відчували не лише вимоги, а й підтримку. Щоб навчання було не лише про знання, а й про простір для зростання.

Бо медична освіта — це не просто про інших людей. Це ще й про краще розуміння себе. І якщо є середовище, у якому можна ставити запитання і не боятися помилитись — цей шлях стає значно стійкішим.

Івано-Франківські