“У полоні робили все можливе, аби вижити”: історія 23-річного “азовця” із Франківська Ігоря Логая

31 липня 2025 р. 20:47

31 липня 2025 р. 20:47

Ігор Логай, позивний “Логан”, – боєць полку “Азов” із Івано-Франківська. До повномасштабного вторгнення він навчався в коледжі електронних приладів, згодом вступив на заочну форму навчання в університет нафти і газу. У жовтні 2021 року Ігор підписав контракт і розпочав службу в “Азові”. Навесні 2022, під час оборони Маріуполя, він потрапив у російський полон. Після майже трьох років неволі, 19 березня 2025 року, Ігор повернувся додому .

Про це пише “ Галка ”.

“В мене вже було розуміння, що буде повномасштабка”

Ігор Логай, боєць полку “Азов”, розповідає, що ще до початку повномасштабного вторгнення був певен – воно станеться.

“В мене вже було розуміння, що буде повномасштабка, і я пішов до своїх хлопців. Я, в принципі, давно знав, що я піду в полк”, — каже Ігор.

Контракт він підписав восени 2021 року, за кілька місяців до вторгнення.

“Ми вже знали, що повномасштабна війна буде, і вже знали навіть конкретну дату. Ми вже сиділи зібрані, готові, просто чекали, коли. Тобто ми вже були всі одіті, споряджені у всьому. Тільки прилетіло по базі, ми поїхали на позицію”.

А от до повномасштабної війни, згадує, служба в полку була чи не найспокійнішим періодом у його житті.

“Життя в полку – це були найпрекрасніші мої роки, я вам скажу. Це були просто три місяці, коли абсолютний спокій. Я морально відпочив у полку”.

“Ну пацани одразу прийняли, все круто було”.

В “Азові” Ігор був гранатометником.

“Гранатомет я освоював за 15 хвилин на колінах. Потім теж за 20 хвилин я навчився з Nlaw’a стріляти. Потім з ним бігав”.

Після початку активних бойових дій Ігор разом з побратимами тримали оборону визначеного району Маріуполя. Перший час вони стояли саме там, але згодом, коли ситуація стала хаотичнішою, стали універсальними солдатами.

“Ми розуміли, що відбувається. Людей не вистачало, ми просто займалися усім. Все, що стріляло, брали з-під руки”.

Часто доводилось працювати зі суміжними підрозділами. Цей досвід Ігор згадує з роздратуванням.

“Ненавидів просто. Суміжні війська. Це просто діди-алкоголіки, які вмирали від того, що перепили кави на заводі”.

Надійності не було. Ти міг дати людині позицію, а за кілька хвилин її вже немає.

“Кажеш, стій тут, зараз я роздам далі наряди, повернусь. Я приходжу — його немає. Ну як, з такими людьми можна щось робити?”.

В один із днів ворог почав заходити із під’їздів, і Ігор поставив двох людей тримати вхід.

“Кажу, якщо двері відкриваються, будь-який шорох — просто стріляйте туди. Пішов наверх перевірити, вертаюся до них — пацани просто сидять, так на чилі. Кажу їм – ну ви взагалі викупаєте, де ви знаходитеся?”.

Зрештою, виснаження взяло своє.

“Я бігав десь майже місяць і зрозумів, що все, мене не вистачає на цю фігню”.

Постійна присутність смерті була буденністю.

“Постійно був на межі життя і смерті. Це була така тонка грань”.

Ігор згадує, що майже завжди був на передовій.

“Я постійно був напередку, тому що я коли приїжджав на завод, я дивився, що робиться на бункерах, я максимально постійно тримався подальше заводу. Ми десь по місту лазили”.

За весь час активної оборони вдалося відпочити хіба що п’ять днів.

“Коли війна почалася, ми абсолютно не відпочивали. Приїхали, 2–3 години поспали, переоділися. Ми навіть забули, що таке митися. Салфетки, антисептик. Все. Це максимум”.

Коли розпочався найважчий період боїв, він був поранений, і майже не міг рухатися.

“Я лежав з температурою, з пробитою ногою. Я, в принципі, в тумані вже був. Коли є пробита нога, ти ледь пересуваєшся. Розумію, що щось навколо відбувається, а ти просто не можеш нічого зробити”.

У певний момент він був настільки виснажений, що розглядав самогубство. Єдиною людиною, яка втримала його, був друг Гаря.

Поранення він отримав під час обстрілу з ДШК.

“Це нас з ДШК обстрілювали. Хата прошивалась повністю. Я вискочив забрати друга, тому що я розумію, що він стоїть в точці, де йому, ну, по-любому прилетить”.

Ігор відштовхнув товариша від небезпечної зони й сам отримав поранення.

Місяці в полоні

У полоні, згадує, дні зливалися в один.

“А далі в нас просто день сурка. Камери, в яких сидів я, в нас все було відносно добре. Ми були позитивні. Ми знали, що рано чи пізно це закінчиться”.

Хоча утримання супроводжувалося постійним насиллям з боку росіян.

“Нас забивали на коридорі, і ми заповзали в камеру. Люди, які там не були, вони цього не зрозуміють”.

Через дев’ять місяців почалося масове переселення по камерах. Ігор згадує страх охоронців:

“Вони нас боялися дуже сильно. Шарахалися, такими толпами до нас приходили камери відкривати. А потім вже звиклися”.

Але в цих умовах психологічний стан багатьох значно погіршився:

“Загалом там все було погано. З морально-психологічним станом людей. У них не було ні надії, ні інформації, нічого. Вони тухли. У нас її теж не було, але ми не тухли”.

У їхній камері було вісім чоловік, і вони трималися разом.

“Ми робили все можливе аби вижити, зберегти своє життя будь-якими методами”

Воїн згадує – до азовців ставилися гірше за інших:

“Не були б ми з Азову, було б простіше. Тим більше снайпери, гранатометники, хто на якихось суттєвих посадах, нормально ж росіян вбивали. Тому в полоні стабільно два рази в день, тебе б’ють на коридорі. Це було протягом року майже”.

Підтримувало тільки внутрішнє рішення не здаватися.

“Раз я вирішив пройти цей шлях, то я не здаюся…У мене є молодший брат. Я дуже переживав, чи він себе реалізує в житті. Я вийшов і задоволений ним”.

На запитання про надію в полоні Ігор відповідає:

“Не було ніякої надії. Ми просто сиділи. День сурка. Грали собі. Повирізали нарди на столі. Поробили кубики, за які не раз получали. Старалися не деградувати. Книжки трохи читати”.

“Був випадок, коли у СІЗО хлопці втечу влаштували. Їх потім, звісно, зловили. Дали наряд по всіх СІЗО дати нас бити шокерами. І нас просто місяць жарили. От просто жарили. Заходиш в камеру і чуєш, що паленою куркою пахне”.

Для нього одним із найважчих був і інформаційний, і фізичний голод.

“Бувало, що місяць на хлібі. Це реально важко. Чесно. Їжу просто гнилу привозили. Юшка якась непонятна, болотна”.

Додає, що в гуманність росіян не вірить.

“Мене бісить, що ми йдемо на обмін, я бачу їх, а вони “жирні”. Це вже занадто. Для мене це занадто гуманно”.

Ставлення охоронців у неволі було різне, але справжньої поваги не було.

“Були моменти, коли на фоні всього до тебе хоч чуть-чуть легше ставляться, і тобі вже це здається добре. Та для мене хороші росіяни — це мертві росіяни”.

Про те, що багато людей уже не помічають війни, розслабляються – говорить, що це “нормально”.

“Це все входить у повсякденність. Як на мене, це нормально. До цього звикається. Це вже як звичайний день.”

Щодо допомоги від громади зазначає:

“Особисто мені, в принципі, нічого не треба. Сам розберусь. Я знаю, що мені треба робити. Коли щось треба буде — звернуся.”

Відносно бюрократії говорить, що проблеми з документами залишаються. Додає, що отримує папірці з вказівками прийти до різних установ, але ніхто не пояснює, що конкретно потрібно.

Щодо майбутніх планів каже просто: “Заробляти гроші.” Ділиться, що має ідеї, зокрема хоче займатися розробкою мобільних ігор. “Є ідея, треба просто часу і трохи грошей.”

Він розповідає, що люди, які зараз воюють, – справжні “красавчики”.

“Тримаються. Я знаю, як вам зараз важко. Я спілкувався з моїми братами. Всі вже дуже стомилися.”

Івано-Франківські