“Ми живемо в умовах, до яких потрібно адаптуватись, а не тікати” — розмова з інструктором домедичної допомоги Даніелем Ф

09 серпня 2025 р. 21:19

09 серпня 2025 р. 21:19

Даніель – анестезіолог та викладач тренінгів в Центрі готовності цивільних у Івано-Франківську. Чоловік з 2023 року навчає людей основам порятунку життя. Про те, як проходить навчання, чому варто не відкладати такі знання “на потім” і як змінюється ставлення до теми у воєнний час – в матеріалі Галки .

– Ви завжди хотіли бути лікарем чи зрозуміли своє покликання з часом?

– Саме лікарем я хотів бути завжди, але мої спеціальності змінювались. Починав навчання з одного, а закінчив інтернатуру іншим. Мабуть, з третьої спроби я пішов в анестезіологи. Перед цим в мене був досвід, скажімо, на кінцевій ланці медичної роботи, тобто патологоанатомом. Я зрозумів, що можу робити щось, щоб цього не сталось – маю все ж оптимістичні мрії та цілі.

– Як ви зустріли повномасштабне вторгнення?

– Я збирав речі в поїздку, хотів покататись на сноуборді. Почалося вторгнення – плани кардинально змінились, повне нерозуміння ситуації, я не вірив абсолютно в те, що таке можливо. До кінця лютого я освіжив свої знання з тактичної медицини і провів зі знайомими кілька тренінгів. В нас були певні розхідні матеріали. З часом це все розкрутилось і ми провели значно більше тренінгів до квітня. Потім ця діяльність дещо притихла і я зрозумів, що цього трохи замало. Я розглянув варіанти приєднання до війська та обрав для себе добровольчий батальйон «Госпітальєри». Це була досить коротка ротація на Бахмут. З часом зі мною звʼязався центр готовності цивільних, сказали про те, що є групи на навчання, а також більша кількість розхідників, і я почав проводити тренінги знову.

– Як ви почали навчати? Пам’ятаєте про перші групи?

– Загалом я займаюсь підготовкою цивільних з кінця 2023 року. Перші групи – це мої знайомі, в яких була паніка. Я намагався донести, що вміння надавати допомогу потрібне усім без виключення. Можливо в тебе не буде візуального контакту з ворогом, є така ймовірність, але надавати комусь допомогу 100% потрібно буде. В мене не було тоді бойового досвіду, але ці матеріали стандартизовані в світі, і немає необхідності мати досвід, щоб викладати. Враховуючи віддаленість Івано-Франківська від фронту, популярність цих курсів була невисокою.

– Яка ситуація зараз? Мешканці Івано-Франківська достатньо активні?

– На жаль, ні. В перші пів року повномасштабного вторгнення інтерес був вищий. Сплески зацікавленості відбуваються після локальних прильотів. Хоча коли прилітає щось в Києві, то в людей немає переносу на те, що таке ж може бути і в нас. Я вдячний кожній людині, яка проходить таке навчання. Я знаю, що принаймні я та моя сімʼя може спокійніше гуляти вулицями міста, бо є +1 людина, яка вміє надавати допомогу. Є таке поняття як «колективний імунітет», коли є певний % вакцинованого населення, то майже все суспільство захищене. Те саме ми можемо сказати про надання домедичної допомоги, і нам варто профілактично «вакцинуватись». Зараз найбільш впевнено в цьому плані себе почувають військові. Піти на тренінг – це отримати знання і можливо вміння. Жодний тренінг, комерційний чи безкоштовний, не сформує вам навичку, це потребує більше часу і варто тренуватись самостійно також, відточувати навички. Навички – це самостійна робота, домашнє завдання.

– На що варто звернути увагу коли шукаєш курс по домедичній допомозі?

– Отримати теорію може кожен, це доступно і безкоштовно. Є також і комерційні курси і тут варто звертати уваги на те, чи вони сертифіковані. Коли люди платять кошти, то мають отримати сертифікованого інструктора. Якщо це базова підтримка життєдіяльності, то сертифікат має бути від Всеукраїнської Ради Реанімації, якщо тактична медицина, то від комітету ТССС. Зокрема, блогери, які щось розповідають не несуть відповідальність за ці знання, адже це безкоштовна інформація. Не потрібно забувати про критичне мислення. В нас є всі потрібні матеріали у вільному доступі, перекладені на українську. В Польщі, аби пройти навчання люди платять дуже дуже великі гроші, в нас можна їх пройти з бюджетом до $500, в Польщі від €1000.

– Як донести людям те, що цивільним також потрібно бути готовим до війни?

– Одна з проблем – новини, інформаційні бульбашки, які створює телемарафон і ми самі в соцмережах. В нас надто оптимістичне мислення моментами. Перемога не станеться сама собою. Це не сонце, яке зійде на сході і зайде на заході. Навіть тренінги з домедичної допомоги – це великий вклад. Можна уявити ситуацію, де військовий у відпустці отримав поранення від прильоту, ви надаєте йому допомогу, він відновлюється та повертається у стрій. Чи внесок це в перемогу? Так. Військовий воює, щось сталось з його рідними, ви надали їм допомогу і йому вже не доведеться терміново їхати «рятувати», бо є кому це зробити. Це важлива емоційна складова для військових, розуміти, що «їхні» люди в безпеці. Ми маємо забезпечувати цей стійкий тил.

– Які базові речі необхідно мати усім людям, аби надати допомогу?

– Люблю казати, що перший інструмент – це руки. Це потужний інструмент.

Для індивідуального захисту потрібні рукавички. Далі це звичайно турнікет, бинти з гемостатиком чи без, маркер та еластичний бинт чи бандаж. Це базовий мінімум, який допоможе вам надати допомогу.

Але памʼятаємо, що ці всі речі без вміння ними  користуватись сенсу не мають.

– Чи змінюються думки і погляди людей після того, як вони відвідали тренінг?

– Судячи зі зворотнього звʼязку, то так. Я стараюсь донести, що війна – це не вирок. Ми живемо в умовах, до яких потрібно адаптуватись, а не тікати. Після тренінгів люди мають усвідомлення того, що може статись і що вони можуть зрозуміти в свою чергу. Також є розуміння того, чому ще потрібно навчитись, бо, як я вже казав раніше, одного тренінгу мало.

– Чи є історії, коли ваш тренінг допоміг людям?

– В побуті чоловік зачепив крупну судину, це не була критична кровотеча, але завдяки знанням він зміг спокійніше перенести поранення. Ці знання знадобилися в Івано-Франківську, в побуті. Ще одне підтвердження того, що варто вчитись всім.

Також на тренінгах наголошую на оригінальних якісних розхідниках. Чимало жінок військових проходять навчання і я сподіваюсь, що пакуючи посилку своєму чоловіку, вони поставлять туди якісний турнікет, який зможе врятувати життя.

– Турнікет – це базова річ. Чи важливо який він?

– Варто розуміти, що не мати турнікет і мати поганий – це, в принципі, те саме, адже це певна ілюзія безпеки. Навіть якщо ми вміємо користуватись ним чудово, все одно є шанс того, що ми не зможемо врятувати людину, якщо турнікет просто зламається в процесі. Можна привести приклад з аварією. Там все чітко, і ми розуміємо – якщо ми не пристібнемо пасок, чим це може завершитись. Результат буде видно одразу, тому ми себе бережемо. З турнікетом трішки інша ситуація, адже результат ми можемо побачити не одразу. Турнікет може перестати працювати через певний час, і тоді ми не зможемо нічого вдіяти. На жаль, досі є бажання зекономити… Воно зрозуміле, але турнікет – це є предмет. Якщо він вже знадобився, то, скоріш за все, життя залежить від того, чи він спрацює. І чи хотіли б ви мати сумніви в цьому предметі?

– Що важче, психологічно чи фізично реагувати в моменти поранення?

– Якщо людина пройшла навчання і тренувалась, то скоріш за все в неї не буде шоку, може бути лише ступор. Для таких випадків є таке поняття, як алгоритми, тобто акроніми. В більшості американських курсів є акроніми. Це скорочення, в яких використовуються перші літери. Як от славнозвісний, MARCH, допустимо. Це хребет, на якому тримається вся структура. З свого досвіду скажу, що в мене так само, навіть якщо щось стається в лікарні, в повсякденній роботі, коли щось іде не по плану, це стрес. І щоб ефективно працювати, потрібно не те, щоб відпрацьовувати стресостійкість, бо це мої особисті характеристики. Є якась структура, за якою ми працюємо. І в медицині, особливо, якщо ми говоримо про стандарти американські, британські, європейські, в них так само є дуже чіткі не протоколи, а саме алгоритми дій. Коли ти розумієш, що якщо в тебе не вийшов план А, рухаємося до плану Б. Не вийшов план Б, рухаємося до плану С. Але в тебе є ось ця закладена послідовність А, Б, С, і в тебе всі три плани готові.

Якщо ти готувався, то ти зробив свою домашню роботу, підготував свої знання, розхідники, всі розхідники розпакував, подивився, чи всі вони не протерміновані, відповідно запаковані, чи вони справні. Якщо ти все це технічно перевірив, перечитав, що ти маєш робити, якщо пройшов  навчання, відпрацював ці дії на практиці – ти зробиш це. Насправді, ще дуже важливий момент – це колективність. Чим більше людей розуміють, що робити, тим краще. Навіть якщо ти впадаєш в ступор, є поруч хтось, хто не впаде.

– Тренінги в інших містах мають більшу популярність?

– Я знайомий з людьми, які викладають такмед в Харкові. Я пам’ятаю, в 2024 році в них відбувся бум в тому плані, що треба навчання. Тобто, вже коли місто було під постійними обстрілами тренінги стали популярнішими. Хай краще так, але знову ж, навіть в таких ситуаціях не всі групи забиті повністю. Я про Івано-Франківськ тоді мовчу. Тобто, насправді, це норма, коли прийшло вісім людей на тренінг, але цього мало.

– Як можна вплинути на популярність тренінгів?

– Взагалі, ця робота має робитись не центрами готовності, я не бачу ініціативи від місцевих влад, адміністрацій. Це потенційне збереження життя і здоров’я громадян, держави, міста, громад. Ця програма має бути обов’язково пройденою хоча б вчителями в школах, вихователями в дитячих садочках, викладачами в університетах, фітнес-тренерами в тренажерних клубах. Там є достатньо речей, якими можна травмуватись. Чи це робиться? Ні, це не робиться. Є дуже класна штука, коли звертаються бізнеси для того, щоб провести їм ці тренінги для їхнього колективу. І це круто, бо ми одним тренінгом робимо фактично так, що цілий колектив проходить тренінг. Варто брати приклад з таких власників бізнесу, вони свідоміші ніж більшість людей при владі.

– Що найважче у вашій роботі? Що подобається найбільше?

– Найважче – це розуміння, що ти не завжди здатен щось зробити, часами не все залежить від мене і навіть не від системи.

Найкраще в роботі і анастезіолога, і реаніматолога – це швидкий фідбек. Ти бачиш свій результат одразу, особливо якщо це робота не цивільної, а військової медицини. Є людина, вона поранена. І коли її рятуєш – бачиш результат на очі. Це дуже сильний буст і мотивація.

– Що б ви порадили людям, які вагаються – бути їм лікарями чи ні?

– Я думаю, що в Україні така система, що пізно розумієш – готовий ти чи ні. Професія недооцінена, тому багато моїх одногрупників або пішли з медицини, або кинули навчання в процесі. Пропагувати медичну освіту я не можу, це важкий вибір. Через те, що люди одразу після школи йдуть в університет, немає усвідомлення того, що це за робота. Ми не завжди розуміємо, чи хочемо 10 років навчатись, поки інші однокласники вже нормально заробляють та відкладають кошти.

Якщо ви працюєте в сфері обслуговування, то маєте впринципі можливість обрати – з ким працюєте. Тут вибору немає, особливо якщо це не приватна діяльність. Немає такого, що настала 20:00 і двері закриваються, часто доводиться працювати більше.

Найбільший мінус роботи в сфері медицини – це порушення балансу між роботою і особистим життям, немає вільного часу. Але, як то кажуть, якщо ти маєш улюблену роботу, то тобі не доведеться ніколи працювати.

Мені подобається те, що я роблю, кайфую від цього, особливо зараз.

Бути лікарем –  навчатись усе життя і бути в стресі постійно, якщо людей не зупиняє це, то варто бути лікарем. Також тобі потрібно завжди аналізувати, чого не вистачає і що можна змінити.

– Чи можуть ініціативні медики впливати на медицину в Україні?

– Зараз є можливість працювати на зміни і покращення. Нас менше контролює страхова система. В Україні як ніде є можливість змінювати систему медицини. Однак, я б розділив цивільну та військову медицину. Я трішки, але побував в середовищі військової медицини та зацінив це. Це те середовище, де зміни відбуваються дуже швидко, і таких змін в світі мало хто робив, дуже точково. До прикладу – випадок в 12-тій бригаді спеціального призначення «Азов», кров для переливання була доставлена прямо в окоп. Дуже багато інших ініціатив були запроваджені з бізнесу в медицину, як от збір статистики, аналіз помилок. Я працював в сфері клінічних досліджень, тому можу стверджувати, наскільки це важливо. Усе це в основному роблять молоді люди, вони роблять фантастичні речі. В цивільній медицині такого запалу я, мабуть, не бачу.

Авторка: Марта Петрів

Фото: Юрій Валько

Івано-Франківські