“Коли є сенс, тоді і біль має сенс”, історія тренера-ветерана Артема Жицького, який допомагає ветеранам знайти мету через спорт

18 серпня 2025 р. 17:50

18 серпня 2025 р. 17:50

До повномасштабної війни Артем Жицький був відомий у медійному просторі як тренер у Черкасах: власний зал, заняття для дітей і дорослих, різні види спорту та бойових мистецтв. Але наступного дня після вторгнення він залишив свої тренування та відправився до військкомату, щоб стати на захист країни. Спочатку в ТРО, згодом — у спецпідрозділі Нацгвардії.

Артем пройшов шлях від цивільного тренера до ветерана, який брав участь у небезпечних операціях і сьогодні повертається до роботи з людьми.

В інтерв’ю для “Галки” Артем поділився про цей перехід і про те, як досвід ветерана змінює погляди людей зі схожим досвідом на спорт.

— Про перехід із військового життя до цивільного — як він дався?

— Насправді це було дуже важко. У мене в Черкасах був власний зал, свої групи, діти, тренери. Я мав авторитет. Можливо, так не скромно казати, але я був номер один у своєму місті та, мабуть, один із кращих тренерів Черкаської області. Бо мої вихованці — діти від 8 до 16 років — ставали чемпіонами Європи та світу з карате, а дорослі спортсмени були майстрами спорту і входили до збірної України з ММА.

Мій зал знаходився на території військкомату, і коли його забрали під ТЦК, я фактично втратив свою базу. Після переїзду до Франківська й звільнення з армії я опинився без залу, без команди, без колишнього авторитету. Відчував, що земля пішла з-під ніг і я не мав, чим займатися.

Якби не дружина, яка підтримувала мене 24/7, і робота з психотерапевтами, не знаю, чим би все закінчилося. Саме вони допомогли вийти з того стану. І тоді я зрозумів: у мене є знання, є навички — і я можу використати їх, щоб допомагати іншим.

— А як сталося, що ви почали допомагати? Ви знайшли якусь франківську спільноту чи вже мали тут знайомих?

— Мої побратими, з якими я служив уже тут, у Франківську, почали звільнятися. Я теж звільнився і вже більш-менш вийшов із того складного стану, а вони — ще ні. Дехто мав серйозні поранення хребта і взагалі не міг нормально працювати. Ми просто почали разом ходити в зал.

Я тренував себе — спортом займаюся все життя і знаю, що він лікує. Хоч, чесно, тоді не хотілося нічого робити, ходив у зал тільки заради них. Трохи показував вправи, підтримував.

Потім з’явилася громадська організація “Полюби Долю”. Вони прийшли в зал, де я вже працював і в чаті написали, що є військові, хлопці з інвалідністю, яким потрібен тренер. Було зрозуміло, що це волонтерська робота, але прямо про це не писали.

Із сотні тренерів залу відгукнулися п’ятеро. Ми провели перше тренування, попрацювали, поговорили, все було чудово. Потім їхній старший, Юра Гапончук, написав: “Дякую всім, наступне тренування — через день”. Але коли настав той день, з п’яти тренерів не прийшов ніхто. Я один сказав: “Добре, без проблем, я буду з вами”.

Так, власне, і почалася моя робота з ними.

— І ви отак через день з ними працюєте досі?

— Так. У них три тренування на тиждень, стабільно. Почали ще навесні минулого року, точно не пригадаю — десь у березні чи квітні. Так і працюємо далі.

— Ви маєте досвід реабілітації і з цивільними (ще з Черкас), і зараз із військовими. Є якась різниця в підходах?

— Якщо говорити про індивідуальний підхід, то кожне тренування тут — особливе. В одного руки є, але не працюють; в іншого — лише одна рука; у когось немає ноги по коліно, у когось — висока ампутація, навіть обох ніг.

Тому я адаптую вправи під конкретну людину, незалежно від того, є в неї ноги чи ні. Використовую знання з медицини, спорту і просто логіку. Будь-яку вправу можна змінити — є резинки, тренажери, гантелі, можна вигадати альтернативу для будь-якої ситуації. Навіть хлопці без ніг тренують сідничні м’язи — усе можна продумати.

Головне — не принизити людину, а показати, що вона може вірити у себе. Тут важливіший зміст, ніж форма. І, чесно, найцікавіше працювати з тими, у кого найскладніші травми. Наприклад, у мене є хлопець із високою ампутацією обох кінцівок. Я якось сказав йому: «Ну що, сьогодні качаємо дупу». Він здивувався, думав, що це жарт, але коли почали, усі посміялися, йому піднявся настрій — і тренування вийшло класне. Спорт часто викликає такі емоції, і це головне.

— Скільки людей займається одночасно?

— Три рази на тиждень приходить від 8 до 15 людей. Є постійний “кістяк” — 7-8 осіб. Вони вже все знають, адаптують тренажери під себе. Новачки потрапляють у готову групу, де їм одразу допомагають.

Є й жарти. Наприклад, один хлопець без ноги підтягався на турніку. Інший зняв протез і втік: “Давай, доганяй, у тебе ж ще одна нога є!” — і всі сміялися. Це їхнє середовище, їхній гумор.

— З минулого року ви тренуєте. Чому, власне, тільки ви один зголосилися? Чому вам це було потрібно?

— Бо я їх розумію. Не можна казати за всіх, але більшість тренерів працюють за гроші. Для них це невигідно — витрачати час на людей, за яких ніхто не заплатить.

А я знаю цей стан із середини. Я був там, бачив смерть і втрати, відчував біль і байдужість людей. Знаю, що після тренувань стає легше — мені самому так було, тож упевнений, що й їм допомагає.

Тим, хто повернувся «з нуля», потрібна не тільки фізична реабілітація, а й людське ставлення, довіра, нормальне спілкування. Ми говоримо не лише про спорт, а їхньою мовою — мовою спільного досвіду. І якщо чесно, мені навіть комфортніше працювати з ними, ніж із цивільними.

— Для них це ще й певна психологічна підтримка?

— Так. Вони знають, що зі мною можна говорити їхньою мовою. Що я не з книжок це взяв, а з власного досвіду. Ми спілкуємося сленгом, який цивільна людина не зрозуміє, і нам це смішно.

— Чи був випадок, коли вам вдалося буквально “витягнути” людину з важкого стану? Коли ви бачили, як під час тренувань вона змінюється, стає більш відкритою?

— Так, і навіть не один. Насправді це трапляється часто, але все залежить від того, в який момент людина потрапляє до нас. Якщо хтось пробув на фронті кілька тижнів і повернувся після поранення, йому, хоч і важко, але простіше адаптуватися — він ще не встиг повністю звикнути до бойового ритму.

А от якщо людина воювала роками — з 2014-го чи 2016-го — і раптом втратила кінцівку або працездатність, це зовсім інша історія. Це величезний удар.

Найяскравіший приклад — один хлопець, який прийшов без руки, майже від плеча. Спочатку тренування для нього були просто способом відволіктися. Не було жодної мети — йому все здавалося безглуздим. Ми почали працювати поступово, не лише з тілом, а й з його емоційним станом. Я не тиснув, просто був поруч і підтримував, коли треба.

Ще до війни я проходив курси спортивної психології, працював і з дітьми, і з дорослими. А на війні нас навчали психологічній роботі з побратимами. Тож я знав, коли треба дати людині простір, а коли підштовхнути.

Через кілька місяців у нього з’явився перший помітний прогрес, і разом із ним — інтерес. Він загорівся і вирішив виступити на змаганнях, які організовував Василь Вірастюк для ветеранів і людей з інвалідністю. Він не виграв, став фіналістом, але після цього почав тренуватися з подвійною енергією. Я побачив той вогонь в очах, якого іноді немає навіть у цілком здорових людей.

Менше ніж за пів року він виграв свої перші змагання, потім другі, потрапив до складу збірної України, а торік поїхав на чемпіонат світу в Іспанію — і став чемпіоном.

Ця історія для мене не просто про спорт. Це про те, як людина, втративши частину себе, знаходить новий сенс — через рух, команду, віру в себе. Він почав знову жити і зараз допомагає іншим.

— Наскільки важливою є ціль?

— Ціль — це надважливо. Але у цього хлопця її спочатку не було.

Він прийшов до нас не з перших днів — у групі вже тренувалися інші. У мене є люди, які займаються індивідуально, приходять, коли їм зручно, і ми працюємо окремо. Але зазвичай усі хочуть бути в команді. Бо один без руки, інший без ноги, хтось без двох — і все одно цікаво разом працювати, підтримувати один одного.

Він прийшов не першим, у групі вже були люди. Він бачив, як його побратими, теж без руки чи ноги, тренуються, спілкуються, жартують — і поступово почав включатися. Потім ми підтягнули вправу, яка мала бути на змаганнях, відпрацьовували її окремо. Спершу він казав: “Та навіщо мені це?”. Але для участі в команді потрібно було ще вісім людей, а їх не вистачало. Йому запропонували: “Поїхали за команду”, і він погодився.

Після цієї поїздки у нього з’явилася ціль. І це завдяки роботі в команді, без тиску, просто в атмосфері підтримки, коли всі спілкуються і допомагають. Сам на сам — це працює, але не так. Потрібна саме команда, спільнота, яка цим живе.

Так само й інші: вони бачать прогрес — спершу рука не рухалася, через місяць уже може щось підняти, через два-три місяці вже біцепс підріс. Це приємно, навіть якщо ціль не така глобальна. Це мотивує більше, ніж, наприклад, просто схуднути.

Так він отримав свою ціль і почав жити. Бо без цілі немає руху, немає нічого. І так само зараз мотивацію отримують інші хлопці. Коли є сенс, тоді і біль має сенс. І тренування, і зміни.

— А зараз багато тренуєтеся до змагань?

— Так, зараз майже всі займаються і хочуть виступити. Розумієте, приходить людина, яка спочатку не хоче на змагання. Моє і хлопців завдання — переконати її, що це важливо. Вона повинна знову отримати цей вогник. Бо без нього людина гасне. А потім і зовсім “зникає”.

Знаєте, кажуть: “Скільки тобі років?” — і називають цифру. Але головне не паспортний вік, а як ти себе почуваєш і чи маєш ціль. Людина і в 30, і в 40 може не мати жодної мети. Тоді все йде по колу: алкоголь, наркотики… Так само й із хлопцями. Пенсії чи зарплати вони отримують, а знайти дозу чи пляшку зараз не проблема. І місяць, два, пів року — і все, кінець.

Тому змагання важливі, і не має значення, з якого виду спорту — стрільба з лука, футбол чи щось інше. Головне, що ти готуєшся в команді, разом їдеш, тебе підтримують, а потім знову підтримують, коли повертаєшся. Було б добре, щоб це і висвітлювали — щоб люди бачили, що він приїхав, виступив, виграв. Йому не потрібні медалі чи офіційне визнання. Йому просто важливо, щоб до нього ставилися по-людськи.

— Такі змагання зараз масштабувалися?

— Так, їх раніше не було. Почалися вони лише минулого року. Тоді ж вперше провели чемпіонат світу з адаптивного спорту, якого раніше не існувало. Зараз вони розвиваються, багато громадських організацій виграють гранти, запускають різні програми. І це супер. Держава теж мала б підтримати.

Важливі саме адаптивні види. Тут не головне — виграти гроші чи отримати перше місце. Головне, що є ціль. Якщо людина не може виступати, скажімо, у веслуванні чи стрільбі зі зброї, то вона може змагатися у перегонах на човнах чи в іншому виді спорту. Немає значення, наскільки він професійний — олімпійський він чи ні. Мета не в тому, щоб усі стали паралімпійцями. Це інше.

Уявіть: чоловік повертається додому, жінка дивиться на нього інакше, дитина вже не побігає з ним у футбол. Він думає: “Що я робитиму?”. І тоді він приходить туди, де є такі ж самі хлопці, які готуються, жартують, підтримують один одного. Це люди, які вже пройшли і психологів, і тренерів, і найважчі етапи.

Тому так — я вважаю, це надзвичайно важливо. Треба розвивати цей напрям, але не як професійний спорт, а як окрему сферу, потрібну саме таким людям.

— Ви відчуваєте, що й ви частина цієї спільноти?

— Так, на 100%. Це не просто тренування — це братство, яке не закінчується в залі. Ми підтримуємо одне одного, разом відпочиваємо, робимо тімбілдинги. Для мене це місія на найближчі роки.

— А що вам особисто це дало?

— Те саме, що й їм. Буває, приходжу без настрою, а хлопці підтримують: “Давай з нами!” І після тренування настрій завжди кращий. Це взаємний обмін енергією.

— А з ваших спостережень, у Франківську є де займатися ветеранам? Чи спортзали адаптовані, доступні, є спеціальні тренажери?

— Спеціальних тренажерів у нас немає. Загалом вони існують, але не в нашому місті. Думаю, потрібен окремий спортзал саме для таких людей. Наприклад, тренажер для веслування: там є упори для ніг, спинка. Якщо в людини немає ноги — треба кріпити, підлаштовувати, прив’язувати крісло. Це вже спеціальні рішення, які треба робити індивідуально.

Я зараз працюю в обласній лікарні з фізичними терапевтами. Ми дивимось, як спорт впливає на морально-психологічний стан. Там є певні адаптовані умови, але далеко не все, що потрібно.

— То спеціалізованого залу немає?

— Немає. Ми все адаптовуємо під кожного. Є резинки, канати, інший інвентар. Наприклад, якщо людина без руки, а їй треба качати ромбоподібні м’язи спини, то однією стороною працювати не можна — буде перекіс хребта. Тоді ми кріпимо резинки до плеча і тренуємо так, щоб навантаження йшло правильно.

Я працюю на основі медицини та логіки. Якщо бачу, що людині бракує вибухової сили, роблю під неї спеціальні вправи: ставлю степи, перешкоди, щоб перестрибнув чи переліз. Так само і з людьми з інвалідністю — кожному адаптовується вправа під його особливості.

— Чи не ускладнює це вашу роботу?

— Навпаки, цікаво. Коли приходить людина зі сколіозом, гіперлордозом чи проблемами з серцем, ми не починаємо з жиму штанги. Спершу вирівнюємо спину, розтягуємо й розслабляємо м’язи, знімаємо затиснення судин. Через місяць-два вона вже немає болю, легше піднімається сходами, катається на велосипеді. І тільки тоді переходимо до силових вправ.

— Може, ведете комунікацію із залами? Як реагують на пропозиції?

— По-різному. Дехто розуміє і дає безкоштовно тренуватись. Дехто каже: “Платіть, як усі”. Є ті, хто прямо відповідає: “Нам нецікаво”. А буває, що додають: “У вас же є 1500 гривень ветеранських — віддайте нам і тренуйтесь”. Але це смішні гроші для великих залів. У них обіг — сотні тисяч, а тут 30 тисяч на групу за місяць, навіть тисячі доларів немає.

— Що б ви сказали військовому, який вагається?

— Дав би номер телефону і сказав: “Подзвони, напиши — і ми все вирішимо”. Тут справа не в спорті як такому, а в команді. Спорт лікує, але головне — спільнота, яка тебе прийме.

— А що б ви сказали суспільству?

— Що ці люди — не жертви і не герої з п’єдесталу. Вони різні: сильні, вразливі, живі. І потребують не жалості, а нормального людського ставлення. Не треба відвертатися від них — запросіть, поговоріть. Ми просто хочемо бути частиною життя, а не тінню.

Івано-Франківські