Київ
вологість:
тиск:
вітер:
Погода на 10 днів від
sinoptik.ua
Військові будні медійників Івано-Франківщини
24 вересня 2025 р. 11:47
24 вересня 2025 р. 11:47
Івано-Франківський Центр журналістської солідарності продовжує публікувати інтерв’ю з прикарпатськими медійниками-військовослужбовцями в рубриці «Військові будні медійників Івано-Франківщини».
Про це пише Голос-Інфо з посиланням на Школу Журналістики
Цього разу гостем став Ігор Марковський – журналіст, піарник, військовослужбовець, бойовий медик, член Національної спілки журналістів України, в мирному житті – головний редактор інформаційної агенції новин «Фіртка». Нещодавно наш колега, перебуваючи у відпустці, завітав до Івано-Франківського Центру журналістської солідарності. Ми поспілкувалися з Ігорем про його шлях у журналістику, перші кроки в професії та життєві повороти, що змінили все.
– Ігорю, передусім, традиційне запитання нашої рубрики – «Як почався Твій шлях у журналістику?».
– Це було, напевно, поєднання моїх дитячих мрій та долі. Ще в старших класах школи думав вступати на факультет журналістики, але не склалося – фінансово для моєї сім’ї це було складно. Тоді йшлося або про Львів, або про Київ, а це потрібно винаймати житло, різні витрати… Тож обрав інший шлях і спочатку вступив до Івано-Франківського комерційного технікуму, де здобув спеціальність «Бухгалтерський облік і аудит». Але швидко зрозумів, що просто сидіти в кабінеті, рахувати цифри – це не зовсім моє. Вирішив змінити напрям і вступив на політологію до Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника. І саме від політології опинився ближче до журналістики.
У нас на другому курсі була літня виробнича практика – потрібно було пройти її в одному з медіа і здати два матеріали: або відеосюжети, або газетні матеріали. Ми тоді разом із моїм однокурсником Юрієм Надольським, який наразі є лінійним продюсером Суспільне Івано-Франківськ, дізналися, що в Івано-Франківську відкрилося регіональне представництво 5-го каналу. Вирішили не чекати літа, а почати вже в травні. Одним словом, так почався мій шлях у журналістику.
– Пам’ятаєш, як тоді виглядала ваша робота? Було цікаво?
– Так. Три місяці активної роботи. Це був дуже інтенсивний період. Ми робили сюжети, знімали новини, начитували сюжети. І в липні, коли вже практика підходила до завершення, редакторка регіонального корпункту Тетяна Лугіна запропонувала мені офіційно працевлаштуватися. Так 5-й канал став моїм першим робочим місцем у професії журналіста. Згодом перейшов працювати на корпункт телеканалу НТН як політичний оглядач. Пропрацював там пів року, після чого опинився на ТРК «3-я студія». Тож упродовж 2005 – 2007 років працював на телебаченні. А також паралельно писав для місцевих газет, інтернет-видань, навіть певний час виконував обов’язки шеф-редактора «Захід-Пост» – тоді це була інформаційна вкладка однієї з найбільш тиражних газет регіону «Анонс-контракт». Потому вирішив спробувати себе в піарі.
– Ігорю, чи не було вагань, коли Ти вирішив змінити роботу?
– Звичайно, вагання були. Навіть задумувався над тим, чи зможу назад повернутися в журналістику. Та все-таки вирішив спробувати себе в піарі, й перейшов на роботу в Івано-Франківську облдержадміністрацію на посаду прессекретаря. Мені тоді було 22. Я став наймолодшим серед прессекретарів голів ОДА в Україні. Це був новий виклик, інше середовище, інші завдання. Досвід журналіста дуже допоміг там.
Проте, в роботі пресслужби все по-іншому. Я не знав, як працює державна система, не був знайомий із бюрократією. У журналістиці інакше: більше свободи, гнучкий графік. А посада прессекретаря передбачає певні рамки як у стилі одягу, так і в спілкуванні, веденні власних соціальних мереж. Це був абсолютно новий і цікавий досвід для мене.
– А чи були складнощі в такій роботі?
– Складнощі?! Складнощі виникали у намаганні стати містком між тоді ще доволі закритим «кучмівським» апаратом і відкритим громадянським суспільством, яке лише починало формуватись, умовно кажучи, після Помаранчевої революції. Я намагався донести до керівництва області, до начальників управлінь просту річ: якщо виникає проблема або з’являється критичний матеріал в медіа – це нормально. Журналісти повинні це висвітлювати, і нам не варто уникати коментарів. Адже критикують не лише за дії, а й за мовчання. Тому краще пояснити, чому ми вчинили саме так, а не інакше.
Ще одне важливе питання було донести до місцевих чиновників необхідність співпраці з локальними медіа. Часто бувало так, що місцевим журналістам доводилося довго чекати відповіді на запити з тих чи інших питань. Я постійно наголошував, що саме місцеві медіа висвітлюють повсякденне життя регіону, інформують громаду про діяльність влади і співпраця з ними має бути пріоритетом.
– Повномасштабна війна змінила життя кожного з нас. Ігорю, чи пам’ятаєш той злощасний день – 24 лютого 2022 року?
– Так, пам’ятаю дуже чітко. Тоді я працював головним редактором інформаційної редакції новин «Фіртка». За три-чотири дні до повномасштабного вторгнення я навіть написав статтю, де напряму сказав: «Ситуація йде до війни». Внутрішньо у мене вже було відчуття, що «щось має статися». І той злощасний день настав…
Мене розбудив телефонний дзвінок від сестри. Вона живе неподалік івано-франківського летовища, в Крихівцях. Сестра каже: «Війна почалась».
Я вибіг на вулицю – дим, чутно звуки вибухів. Але що конкретно сталося – не зрозуміло. Вмикаю телевізор, а там уся інформація про ситуацію в Києві та Київській області. А що в нас, на Івано-Франківщині? Розумів, що треба негайно інформувати краян. Зібрався, взяв фотоапарат і зателефонував до колеги Юрія Рильчука. Ми поїхали в аеропорт, шукати інформацію на місці. Питали всіх, з ким зустрілися: що сталося, якісь подробиці? Але нам ніхто нічого конкретного не сказав. Повна тиша.
Пройшли вулицями міста – черги в магазинах, на заправках.
Пішли на Княгинин до міського військкомату. А там уже формуються перші мобілізаційні групи. Стоять хлопці з паспортами, проходять реєстрацію й готуються їхати на фронт.
І тут я миттю згадав, що на складі ТОВ «Івано-Франківськгаз ЗБУТ», де я працював за сумісництвом, маємо багато термочашок, пледів – на вулиці лютий і хлопцям у дорозі чи на місці, куди вони прибудуть, точно це стане в нагоді, щоб зігрітися. Зателефонував директору і ми швидко зібрали машину, поїхали, привезли все це і прямо з коліс почали роздавати нашим захисникам, які вирушали на фронт. Керівництву військкомату передали канцелярські товари.
Через деякий час уже з’явились офіційні коментарі керівництва області про ситуацію на Прикарпатті. Журналісти редакції зібрали та систематизували інформацію по окремих населених пунктах області.
Так я прожив перший день повномасштабної війни. І далі моє життя повністю змінилося.
– Ти мобілізувався. Став бойовим медиком. Ігорю, розкажи про це. З чого все почалося?
– У травні 2022 року, якраз на свята, вийшов із супермаркету з пакетами продуктів і тут підходять працівники Івано-Франківського ТЦК та СП: «Ваші документи». Показав паспорт і військовий квиток. Після цього вручили повістку. Я з’явився у військкомат, пройшов військово-лікарську комісію. Це було дуже швидко: 12 лікарів за сім хвилин. Жодних аналізів не брали. Визнали придатним. Почав готуватися до виїзду. Практично всі речі докуповував сам – ніколи не знаєш, що тобі дадуть, а що треба мати своє. Також допоміг Івано-Франківськгаз ЗБУТ із бронежилетом й іншими речами.
А далі почалася ціла історія з моїм виїздом на службу. 8 травня мав бути мій перший виїзд. Уже зібрав речі, сів в автобус… І тут заходить офіцер, називає моє прізвище і ще чотирьох хлопців:
– Ви сьогодні не їдете. Відправка переноситься.
Так тривало не раз і не два. Кожен раз прощався з батьками – мама плакала, обіймала. А вранці повертаюся і кажу:
– Мене ще на два дні відпустили.
Так було до 20 червня.
– Куди потрапив зрештою?
– Мене відправили в Державну спеціальну службу транспорту – спеціалізоване військове формування, яке входить до системи Міністерства оборони України. Нас привезли до частини на Львівщині. Там видали бойовий одяг, направили до командира підрозділу. Подивились на мене й кажуть:
– Ти високий, сильний – будеш гранатометником.
Кажу:
– Добре, якщо треба – буду.
Але командир ще запитав:
– А чим займався у мирному житті?
– Зокрема, працював у напрямі, пов’язаному з медициною. Знаю, які препарати потрібні від болю, кашлю, інфекцій тощо. Проводив тренінги з домедичної допомоги та психічного здоров’я.
– Крові не боїшся?
– Ні.
– А страх є?
– Та ні. Був на Майдані в медичній службі, бачив багато.
Після цього командир каже:
– А може краще будеш медиком у підрозділі?
Я погодився. Так мене призначили бійцем-рятувальником. Після курсів підвищення кваліфікації став бойовим медиком. Займаюся евакуацією поранених, лікуванням особового складу, видачею ліків.
Взагалі-то, передусім, я боєць-стрілець. Різниця в тому, що замість зайвих патронів я беру аптечки, турнікети, перев’язувальні матеріали.
– Де здобув навички парамедика? Розкажи про це.
– З 2011 по 2017 рік я працював прессекретарем Ольги Богомолець, народної депутатки України, громадської діячки. Тоді вона очолювала Комітет ВР з питань охорони здоров’я. Ми реалізовували різні медичні проєкти, зокрема – програми з підготовки парамедиків. Долучався до занять, лекцій відповідних фахівців і так здобув навички надання домедичної допомоги.
– Твої військові будні, які вони?
– Завдання нашої бригади – це забезпечення логістики. Ми охороняємо важливі об’єкти інфраструктури по всій Україні, по яких рухається допомога: автомобільні, залізничні мости. Стежимо, щоб не було мінувань, диверсій. Долучаємось до розмінування територій на сході та півдні. Також у нас є батальйон інженерної підтримки: плетемо антидронові сітки, копаємо окопи, будуємо бліндажі.
Є і своя внутрішня ротація. За необхідності кожен із нас може бути на якийсь певний період прикомандирований до будь-якого батальйону роти і вміти виконувати завдання підрозділу. За період служби був на Львівщині, Волині, Рівненщині.
До речі, був у нас такий випадок на Рівненщині. Мої побратими врятували самогубцю. Жінка-переселенка, яка проживає в одному з населених пунктів, близько півтора року назад втратила чоловіка на війні. Залишилася сама з трьома дітьми. Того дня вона отримала звістку, що на війні загинув і її рідний брат. З відчаю випила зайвого, посварилася з однією із доньок і вирішила вчинити самогубство. О 10-ій вечора бійці нашої групи, які знаходилися на чергуванні, помітили, що жінка має намір стрибнути з мосту. Вони відповідно зреагували і забрали її від перил. Довелося надавати їй психологічну допомогу.
– Які Твої завдання як бойового медика?
– Займатися евакуацією поранених, лікуванням особового складу, видачею ліків. Коли підрозділ у тилу, то я навчаю побратимів як правильно діяти в стресових ситуаціях, як надати домедичну допомогу собі й іншим.
Проводжу тренування двічі на тиждень: серцево-легенева реанімація, відновлення дихання, визначення переломів, накладання шин, евакуація поранених. Навчання бувають також індивідуальні. Часто побратими підходять, коли є час – показую, пояснюю. Іноді консультую телефоном.
Коли буваю у відпустці в рідному Івано-Франківську, також проводжу тематичні тренінги на запрошення різних організацій, установ. Пригадую, зокрема, у вересні минулого року на запрошення координаторки Івано-Франківського Центру журналістської солідарності Вікторії Плахти провів тренінг із мінної безпеки та домедичної допомоги для працівників локальних медіа на базі ТРК «Вежа».
– Чи були втрати серед побратимів?
– На жаль, так. Деякі загинули. Є важко поранені. Запам’яталось, як один побратим з Івано-Франківська сказав: «Дякую, що навчив мене накладати турнікет. Це мене врятувало».
Щоб було зрозуміліше всім: у групі, котра виходить на завдання, лише один медик і це якщо пощастить. Якщо вони розосереджуються, то він може бути далеко. Тому кожен повинен знати, як врятувати себе і товариша. Адже не завжди медик опиниться поруч з вами у потрібний момент.
– Ігорю, вже три роки, як Ти мобілізувався на службу. Що мотивує продовжувати?
– Відчуття відповідальності та розуміння, що мої знання рятують життя. Це найбільша мотивація.
– Чи маєш плани на мирний час? Повернешся в журналістику?
– Чесно? Не знаю. Взагалі не знаю, що буду робити. В армії перестав планувати більш як на тиждень. Передусім тому, щоб не розчаровуватись. Я ж не знаю, коли я демобілізуюся.
– Щиро дякую за дружню розмову. Приємно, що знайшов час завітати в наш Івано-Франківський Центр журналістської солідарності. Окрема вдячність за співпрацю у межах проєкту Івано-Франківського Центру журналістської солідарності «Професійна безпека», який зорієнтований на медійників у професії. Разом до перемоги! Слава Україні! Слава її Героям!
Розмову вела Богдана Засідко.
Івано-Франківський Центр журналістської солідарності.
Цього разу гостем став Ігор Марковський – журналіст, піарник, військовослужбовець, бойовий медик, член Національної спілки журналістів України, в мирному житті – головний редактор інформаційної агенції новин «Фіртка». Нещодавно наш колега, перебуваючи у відпустці, завітав до Івано-Франківського Центру журналістської солідарності. Ми поспілкувалися з Ігорем про його шлях у журналістику, перші кроки в професії та життєві повороти, що змінили все.
– Ігорю, передусім, традиційне запитання нашої рубрики – «Як почався Твій шлях у журналістику?».
– Це було, напевно, поєднання моїх дитячих мрій та долі. Ще в старших класах школи думав вступати на факультет журналістики, але не склалося – фінансово для моєї сім’ї це було складно. Тоді йшлося або про Львів, або про Київ, а це потрібно винаймати житло, різні витрати… Тож обрав інший шлях і спочатку вступив до Івано-Франківського комерційного технікуму, де здобув спеціальність «Бухгалтерський облік і аудит». Але швидко зрозумів, що просто сидіти в кабінеті, рахувати цифри – це не зовсім моє. Вирішив змінити напрям і вступив на політологію до Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника. І саме від політології опинився ближче до журналістики.
У нас на другому курсі була літня виробнича практика – потрібно було пройти її в одному з медіа і здати два матеріали: або відеосюжети, або газетні матеріали. Ми тоді разом із моїм однокурсником Юрієм Надольським, який наразі є лінійним продюсером Суспільне Івано-Франківськ, дізналися, що в Івано-Франківську відкрилося регіональне представництво 5-го каналу. Вирішили не чекати літа, а почати вже в травні. Одним словом, так почався мій шлях у журналістику.
– Пам’ятаєш, як тоді виглядала ваша робота? Було цікаво?
– Так. Три місяці активної роботи. Це був дуже інтенсивний період. Ми робили сюжети, знімали новини, начитували сюжети. І в липні, коли вже практика підходила до завершення, редакторка регіонального корпункту Тетяна Лугіна запропонувала мені офіційно працевлаштуватися. Так 5-й канал став моїм першим робочим місцем у професії журналіста. Згодом перейшов працювати на корпункт телеканалу НТН як політичний оглядач. Пропрацював там пів року, після чого опинився на ТРК «3-я студія». Тож упродовж 2005 – 2007 років працював на телебаченні. А також паралельно писав для місцевих газет, інтернет-видань, навіть певний час виконував обов’язки шеф-редактора «Захід-Пост» – тоді це була інформаційна вкладка однієї з найбільш тиражних газет регіону «Анонс-контракт». Потому вирішив спробувати себе в піарі.
– Ігорю, чи не було вагань, коли Ти вирішив змінити роботу?
– Звичайно, вагання були. Навіть задумувався над тим, чи зможу назад повернутися в журналістику. Та все-таки вирішив спробувати себе в піарі, й перейшов на роботу в Івано-Франківську облдержадміністрацію на посаду прессекретаря. Мені тоді було 22. Я став наймолодшим серед прессекретарів голів ОДА в Україні. Це був новий виклик, інше середовище, інші завдання. Досвід журналіста дуже допоміг там.
Проте, в роботі пресслужби все по-іншому. Я не знав, як працює державна система, не був знайомий із бюрократією. У журналістиці інакше: більше свободи, гнучкий графік. А посада прессекретаря передбачає певні рамки як у стилі одягу, так і в спілкуванні, веденні власних соціальних мереж. Це був абсолютно новий і цікавий досвід для мене.
– А чи були складнощі в такій роботі?
– Складнощі?! Складнощі виникали у намаганні стати містком між тоді ще доволі закритим «кучмівським» апаратом і відкритим громадянським суспільством, яке лише починало формуватись, умовно кажучи, після Помаранчевої революції. Я намагався донести до керівництва області, до начальників управлінь просту річ: якщо виникає проблема або з’являється критичний матеріал в медіа – це нормально. Журналісти повинні це висвітлювати, і нам не варто уникати коментарів. Адже критикують не лише за дії, а й за мовчання. Тому краще пояснити, чому ми вчинили саме так, а не інакше.
Ще одне важливе питання було донести до місцевих чиновників необхідність співпраці з локальними медіа. Часто бувало так, що місцевим журналістам доводилося довго чекати відповіді на запити з тих чи інших питань. Я постійно наголошував, що саме місцеві медіа висвітлюють повсякденне життя регіону, інформують громаду про діяльність влади і співпраця з ними має бути пріоритетом.
– Повномасштабна війна змінила життя кожного з нас. Ігорю, чи пам’ятаєш той злощасний день – 24 лютого 2022 року?
– Так, пам’ятаю дуже чітко. Тоді я працював головним редактором інформаційної редакції новин «Фіртка». За три-чотири дні до повномасштабного вторгнення я навіть написав статтю, де напряму сказав: «Ситуація йде до війни». Внутрішньо у мене вже було відчуття, що «щось має статися». І той злощасний день настав…
Мене розбудив телефонний дзвінок від сестри. Вона живе неподалік івано-франківського летовища, в Крихівцях. Сестра каже: «Війна почалась».
Я вибіг на вулицю – дим, чутно звуки вибухів. Але що конкретно сталося – не зрозуміло. Вмикаю телевізор, а там уся інформація про ситуацію в Києві та Київській області. А що в нас, на Івано-Франківщині? Розумів, що треба негайно інформувати краян. Зібрався, взяв фотоапарат і зателефонував до колеги Юрія Рильчука. Ми поїхали в аеропорт, шукати інформацію на місці. Питали всіх, з ким зустрілися: що сталося, якісь подробиці? Але нам ніхто нічого конкретного не сказав. Повна тиша.
Пройшли вулицями міста – черги в магазинах, на заправках.
Пішли на Княгинин до міського військкомату. А там уже формуються перші мобілізаційні групи. Стоять хлопці з паспортами, проходять реєстрацію й готуються їхати на фронт.
І тут я миттю згадав, що на складі ТОВ «Івано-Франківськгаз ЗБУТ», де я працював за сумісництвом, маємо багато термочашок, пледів – на вулиці лютий і хлопцям у дорозі чи на місці, куди вони прибудуть, точно це стане в нагоді, щоб зігрітися. Зателефонував директору і ми швидко зібрали машину, поїхали, привезли все це і прямо з коліс почали роздавати нашим захисникам, які вирушали на фронт. Керівництву військкомату передали канцелярські товари.
Через деякий час уже з’явились офіційні коментарі керівництва області про ситуацію на Прикарпатті. Журналісти редакції зібрали та систематизували інформацію по окремих населених пунктах області.
Так я прожив перший день повномасштабної війни. І далі моє життя повністю змінилося.
– Ти мобілізувався. Став бойовим медиком. Ігорю, розкажи про це. З чого все почалося?
– У травні 2022 року, якраз на свята, вийшов із супермаркету з пакетами продуктів і тут підходять працівники Івано-Франківського ТЦК та СП: «Ваші документи». Показав паспорт і військовий квиток. Після цього вручили повістку. Я з’явився у військкомат, пройшов військово-лікарську комісію. Це було дуже швидко: 12 лікарів за сім хвилин. Жодних аналізів не брали. Визнали придатним. Почав готуватися до виїзду. Практично всі речі докуповував сам – ніколи не знаєш, що тобі дадуть, а що треба мати своє. Також допоміг Івано-Франківськгаз ЗБУТ із бронежилетом й іншими речами.
А далі почалася ціла історія з моїм виїздом на службу. 8 травня мав бути мій перший виїзд. Уже зібрав речі, сів в автобус… І тут заходить офіцер, називає моє прізвище і ще чотирьох хлопців:
– Ви сьогодні не їдете. Відправка переноситься.
Так тривало не раз і не два. Кожен раз прощався з батьками – мама плакала, обіймала. А вранці повертаюся і кажу:
– Мене ще на два дні відпустили.
Так було до 20 червня.
– Куди потрапив зрештою?
– Мене відправили в Державну спеціальну службу транспорту – спеціалізоване військове формування, яке входить до системи Міністерства оборони України. Нас привезли до частини на Львівщині. Там видали бойовий одяг, направили до командира підрозділу. Подивились на мене й кажуть:
– Ти високий, сильний – будеш гранатометником.
Кажу:
– Добре, якщо треба – буду.
Але командир ще запитав:
– А чим займався у мирному житті?
– Зокрема, працював у напрямі, пов’язаному з медициною. Знаю, які препарати потрібні від болю, кашлю, інфекцій тощо. Проводив тренінги з домедичної допомоги та психічного здоров’я.
– Крові не боїшся?
– Ні.
– А страх є?
– Та ні. Був на Майдані в медичній службі, бачив багато.
Після цього командир каже:
– А може краще будеш медиком у підрозділі?
Я погодився. Так мене призначили бійцем-рятувальником. Після курсів підвищення кваліфікації став бойовим медиком. Займаюся евакуацією поранених, лікуванням особового складу, видачею ліків.
Взагалі-то, передусім, я боєць-стрілець. Різниця в тому, що замість зайвих патронів я беру аптечки, турнікети, перев’язувальні матеріали.
– Де здобув навички парамедика? Розкажи про це.
– З 2011 по 2017 рік я працював прессекретарем Ольги Богомолець, народної депутатки України, громадської діячки. Тоді вона очолювала Комітет ВР з питань охорони здоров’я. Ми реалізовували різні медичні проєкти, зокрема – програми з підготовки парамедиків. Долучався до занять, лекцій відповідних фахівців і так здобув навички надання домедичної допомоги.
– Твої військові будні, які вони?
– Завдання нашої бригади – це забезпечення логістики. Ми охороняємо важливі об’єкти інфраструктури по всій Україні, по яких рухається допомога: автомобільні, залізничні мости. Стежимо, щоб не було мінувань, диверсій. Долучаємось до розмінування територій на сході та півдні. Також у нас є батальйон інженерної підтримки: плетемо антидронові сітки, копаємо окопи, будуємо бліндажі.
Є і своя внутрішня ротація. За необхідності кожен із нас може бути на якийсь певний період прикомандирований до будь-якого батальйону роти і вміти виконувати завдання підрозділу. За період служби був на Львівщині, Волині, Рівненщині.
До речі, був у нас такий випадок на Рівненщині. Мої побратими врятували самогубцю. Жінка-переселенка, яка проживає в одному з населених пунктів, близько півтора року назад втратила чоловіка на війні. Залишилася сама з трьома дітьми. Того дня вона отримала звістку, що на війні загинув і її рідний брат. З відчаю випила зайвого, посварилася з однією із доньок і вирішила вчинити самогубство. О 10-ій вечора бійці нашої групи, які знаходилися на чергуванні, помітили, що жінка має намір стрибнути з мосту. Вони відповідно зреагували і забрали її від перил. Довелося надавати їй психологічну допомогу.
– Які Твої завдання як бойового медика?
– Займатися евакуацією поранених, лікуванням особового складу, видачею ліків. Коли підрозділ у тилу, то я навчаю побратимів як правильно діяти в стресових ситуаціях, як надати домедичну допомогу собі й іншим.
Проводжу тренування двічі на тиждень: серцево-легенева реанімація, відновлення дихання, визначення переломів, накладання шин, евакуація поранених. Навчання бувають також індивідуальні. Часто побратими підходять, коли є час – показую, пояснюю. Іноді консультую телефоном.
Коли буваю у відпустці в рідному Івано-Франківську, також проводжу тематичні тренінги на запрошення різних організацій, установ. Пригадую, зокрема, у вересні минулого року на запрошення координаторки Івано-Франківського Центру журналістської солідарності Вікторії Плахти провів тренінг із мінної безпеки та домедичної допомоги для працівників локальних медіа на базі ТРК «Вежа».
– Чи були втрати серед побратимів?
– На жаль, так. Деякі загинули. Є важко поранені. Запам’яталось, як один побратим з Івано-Франківська сказав: «Дякую, що навчив мене накладати турнікет. Це мене врятувало».
Щоб було зрозуміліше всім: у групі, котра виходить на завдання, лише один медик і це якщо пощастить. Якщо вони розосереджуються, то він може бути далеко. Тому кожен повинен знати, як врятувати себе і товариша. Адже не завжди медик опиниться поруч з вами у потрібний момент.
– Ігорю, вже три роки, як Ти мобілізувався на службу. Що мотивує продовжувати?
– Відчуття відповідальності та розуміння, що мої знання рятують життя. Це найбільша мотивація.
– Чи маєш плани на мирний час? Повернешся в журналістику?
– Чесно? Не знаю. Взагалі не знаю, що буду робити. В армії перестав планувати більш як на тиждень. Передусім тому, щоб не розчаровуватись. Я ж не знаю, коли я демобілізуюся.
– Щиро дякую за дружню розмову. Приємно, що знайшов час завітати в наш Івано-Франківський Центр журналістської солідарності. Окрема вдячність за співпрацю у межах проєкту Івано-Франківського Центру журналістської солідарності «Професійна безпека», який зорієнтований на медійників у професії. Разом до перемоги! Слава Україні! Слава її Героям!
Розмову вела Богдана Засідко.
Івано-Франківський Центр журналістської солідарності.
Джерело: www.golosinfo.com.ua
Завантажуєм курси валют від minfin.com.ua
Новини рубріки
В ІФНМУ відбудеться додаткова вступна сесія
24 вересня 2025 р. 13:31
Що краще: ламінування вій чи нарощування?
24 вересня 2025 р. 13:19
Протягом вихідних на Прикарпаття курсуватимуть регіональні поїзди зі Львова та Івано-Франківська
24 вересня 2025 р. 13:19