Від рідних та невідомих: історії людей, які отримали шанс жити завдяки донорству (ФОТО)

10 листопада 2025 р. 21:06

10 листопада 2025 р. 21:06

Щодня десятки українців чекають на дзвінок, який може змінити все. Дзвінок, що означає: «Для вас знайшовся донор». Для когось це — остання надія після років боротьби із хворобою, для когось — нова сторінка життя.

Ще кілька років тому трансплантація в Україні сприймалася як щось неймовірне — люди виїжджали за кордон, родини продавали майно, аби врятувати близьких. Сьогодні ситуація інша. Українські лікарі проводять десятки складних операцій щороку, а кожна успішна пересадка стає не лише медичним досягненням, а й історією людяності, довіри та співчуття.

Сьогодні ми розповідаємо три історії. Три долі, три різні дороги до життя — Любові з Івано-Франківська, яка шість років жила на діалізі; Віри, котра отримала частину печінки від свого чоловіка і Людмили з Городка, життя якої врятувало донорство після смерті іншої людини.

«Це земля і небо»: історія Любові Яцев’юк, якій пересадили нирку

61-річна Любов Яцев’юк з Івано-Франківська шість років жила на діалізі ( ред. так званій штучній нирці ) — тричі на тиждень по чотири години, під’єднана до апарату, який очищував її кров. У липні 2025 року жінці пересадили нирку, і з того моменту її життя змінилося повністю.

Любов народилася в селі Торговиця Коломийського району. До Івано-Франківська переїхала понад 30 років тому — разом із чоловіком купили квартиру, облаштували дім, виховали дітей.

Коли сім’я перебралася до міста, Любов вирішила влаштуватися в дитсадок — спочатку помічницею вихователя, а згодом кастеляншею ( ред. людина, яка приймає та видає постільну білизну, рушники, спецодяг, штори, а також дбає про їхній ремонт та прання ).

Хвороба прийшла непомітно. Під час медогляду були отримані погані аналізи.

“Мені казали, що нирки хворі, але вони не боліли. Я пила таблетки й не зважала. Потім підскочив тиск — і так почалося”, — розповідає Любов.

У 51 рік Любов вперше потрапила на діаліз:

“Мені вшивали фістулу у руку, щоб голки можна було вставляти. Вони великі, не такі, як у звичайних крапельницях. Одна забирає кров, друга повертає після очищення. Так тричі на тиждень, роками”.

Спершу жінка їздила на процедури самостійно, але згодом сил стало менше — боліли ноги, тиск стрибав, і син почав возити її автомобілем. Три роки Любов лікувалася у Центральній міській клінічній лікарні (далі – ЦМКЛ), потім — у приватному центрі. У чергу на трансплантацію стала в ЦМКЛ.

“Та навіть не сподівалася на диво. І раптом — дзвінок. Сказали готуватись до пересадки”, — згадує Любов.

19 липня їй зробили операцію. Донором став чоловік із Богородчанського району, який помер від інсульту.

“Серце забрали в Київ, а нирку пересадили мені. Я не знала цієї людини, але вдячна їй і її родині безмежно”, — говорить жінка.

Перші дні після операції були непрості. У реанімації боліло все тіло, стояли апарати, капали знеболювальне. Потім дозволили сідати, згодом — ходити. Через десять днів жінку виписали.

Зараз Любов живе вдома, дотримується дієти і щомісяця здає аналізи. І коли мова заходить про життя після діалізу, її голос теплішає.

“Це небо і земля. Я вільна. Раніше мусила планувати все навколо діалізу. А тепер просто беру таблетки — і живу”.

Любов часто спілкується з жінками, які досі на діалізі, і радить їм не боятися трансплантації:

“Коли мені телефонують, я кажу всім — ставайте на чергу. Це шанс на нове життя”.

«Віддати частину себе, щоб хтось жив – це найвище добро»: історія Віри Стужук, якій чоловік віддав 63% своєї печінки

44-річна Віра Стужук народилася у Житомирській області. Там закінчила школу, потім навчалася в Дніпропетровську. Заміж вийшла теж на Житомирщині. У 2006 році разом із чоловіком Сергієм переїхала до Івано-Франківська — звідси родом її батько. А через три роки – у 2009 – у Віри почалися проблеми зі здоров’ям.

“У мене було запалення яєчників, я лягла в лікарню, пролікувалась. Після виписки почалася страшенна слабкість. Мені тоді було лише 26 років, але почувалася так, ніби 80 — сил не було зовсім” — згадує жінка.

Їй ставало дедалі гірше: важко було ходити, а на тілі з’явився нестерпний свербіж.

“Я роздирала шкіру до крові. Вдень і вночі — не могла спати. Ходила по лікарях, щось капали, але нічого не допомагало”.

Довго їй ніхто не міг поставити точного діагнозу. Вона пила ліки, які трохи  знімали свербіж, регулярно проходила еластометрію.

“Я не пила, не курила, стежила за собою і, мабуть, це продовжило мені життя. Але після того, як чоловік пішов на фронт, мій стан погіршився. Стрес дав про себе знати”.

Через кілька місяців після чергового обстеження, у 2024 році, лікарі підтвердили діагноз — цироз печінки.

“Лікарка сказала, що треба їхати у центр трансплантлології, ставати на чергу. Я все ще сподівалася, що, може, обійдеться. Але ні”.

Коли всі застигли в очікування донора, чоловік Віри, який після початку повномасштабного вторгнення служив на Запорізькому напрямку у складі 128 бригади, вирішив сам ним стати.

“Коли ми поїхали до Львова, лікарі сказали, що пересадка необхідна. Спочатку мова йшла про посмертного донора. Але на одній із зустрічей я запропонував свою печінку”, — згадує Сергій.

Після першого обстеження лікарі підтвердили, що це можливо. Згодом, після детальних обстежень, було призначено операцію.

“Мене оперували 13 годин, дружину — 11, — розповідає чоловік. – Перед операцією ми підписали юридичну згоду та документи про всі ризики. Нас попередили, що донор — у пріоритеті, бо це здорова людина, яка ризикує власним життям. Якщо під час операції щось піде не так, лікарі спершу рятують донора”, — каже Сергій.

Та все пройшло успішно. Організм Віри швидко почав відновлюватись. А от Сергієві було важче — тіло не могло відразу адаптуватися. Через три дні обох перевели з реанімації у палату.

Тепер подружжя сподіваються, що їхня історія стане підтримкою для тих, хто проходить подібний шлях.

Віра переконана, що жива пересадка рятує одразу двох:

“Сергій віддав мені частину печінки, а хтось інший отримав шанс на життя, бо став у черзі на крок ближчим до порятунку”.

«Не варто чекати»: історія Людмили з Городка, яка пережила трансплантацію печінки

38-річна Людмила Дячук родом із Деражні вже 14 років живе у Городку Хмельницької області разом із чоловіком. У подружжя — 16-річний син. Ще кілька років тому їхнє життя здавалося цілком звичним: родина займалася власною справою, жінка була майстром з манікюру, працювала, розвивалася, планувала майбутнє. Але все змінилося після хвороби, яка прийшла несподівано.

“Почалася війна, і, напевно, сильний стрес зробив своє. Мене почало нудити, з’явилися рвотні рефлекси, ставало дедалі гірше. Рвала жовчю, а лікарі довго не могли встановити точний діагноз. Пройшла безліч обстежень, навіть відправляли аналізи за кордон”.

Зрештою два роки тому медики поставили діагноз: у Людмили аутоімунний гепатит — хвороба, за якої печінка починає «знищувати» саму себе. Це був удар для всієї родини.

“Я стала зовсім жовтою, ледве ходила, показники білірубіну зашкалювали, — згадує жінка. — Ми все думали – обійдеться, до пересадки не дійде. Весь час лікувалася. Але медики все-таки переконали – і ми стали в чергу на донорський орган”.

Першого вересня цього року родина отримала довгоочікуваний дзвінок: «Для вас знайшовся донор». Уже наступного дня, 2 вересня, Людмилі провели операцію з пересадки печінки.

“Родина донора дала згоду на посмертне донорство, — розповідає чоловік городоччанки Володимир Дячук. — Це врятувало життя моїй дружині. Ми безмежно вдячні цим людям”.

Операція пройшла успішно.

Через 19 днів Людмилу виписали додому. Зараз вона поступово відновлюється, проходить реабілітацію, постійно здає аналізи — частину робить у Городку, а деякі – у Києві.

“Роблю УЗД, перевіряю органи й судини, щоб бачити, як приживається печінка і чи немає відторгнення. Попереду у мене — довга дорога до повного одужання, але я не втрачаю оптимізму. І дуже вдячна всім, хто допомагав нам і тоді, і зараз. А ще раджу людям, які мають подібні проблеми зі здоров’ям — не чекати. Якщо є проблеми — одразу звертайтеся до лікаря”.

Замість післямови

Як наголошує трансплант координатор Городоцької міської лікарні Богдан Радюк, трансплантація — це, по суті, надання нового життя людині, яка цього потребує.

“Ми, як суспільство, маємо зрозуміти: попри складність теми, саме пацієнт-донор і його органи дають змогу іншій людині — реципієнту (тобто тій, якій потрібні ці органи) — продовжити повноцінне життя, – каже медик. – На жаль, є пацієнти з вродженими вадами або хронічними захворюваннями, які призводять до відмови функцій життєво важливих органів. І саме трансплантологія дає можливість замінити уражений орган на новий — так само, як у автомобілі можна замінити деталь двигуна, щоб машина знову запрацювала. Можу додати і з власного досвіду: працюючи у сфері гемодіалізу, я бачу, як люди роками залежать від апарату «штучна нирка». Пересадка нирки дозволяє їм повернутися до повноцінного життя, більше не бути прив’язаними до цього «роботизованого інструменту»”.

Цю просту істину показують і наші три історії – черга на трансплантацію — це не кінець, це шанс. А донорство — це акт довіри, який може стати порятунком.

“Українці мало знають про донорство, – каже Сергій Стужук, чоловік, який став донором для своєї дружини. – Тому люди бояться, зокрема й погоджуватися віддавати органи після смерті. Та тіло — лише оболонка. Якщо після мене хтось житиме — це правильно”.

Медики ж підкреслюють, можливо, хтось досі вірить у міф про «чорний ринок органів». Та родини і пацієнти, які пройшли цей шлях, знають і підвердять — ставши на лист очікування і пройшовши трансплантацію, вони отримали шанс відновитися і жити без страху та ризику для здоров’я.

“І коли медицина, пацієнт і суспільство працюють разом — відомий вислів «дарувати життя» набуває справжнього сенсу”, – каже Богдан Радюк.

Автори : Наталія Попович ( Городок.City ) та Віталія Гринечко ( Galka.if.ua )

Ця публікація була підготовлена в рамках проєкту “Посилення стійкості українських медіа”, який реалізується Фондом Ірондель (Швейцарія) та IRMI, Інститутом регіональної преси та інформації (Україна). Фінансується Фондом “Швейцарська солідарність” (Swiss Solidarity). Висловлені погляди є виключно поглядами авторів і не обовʼязково відображають позицію ФОНДУ ІРОНДЕЛЬ або IRMI.

“Галка” писала, як на Прикарпатті та Хмельниччині працює система донорства органів .

Івано-Франківські