“Мені і грати, і бігати забороняли, а я хотів бути футболістом”: історія перемог франківця Ярослава Сворака

23 грудня 2025 р. 21:34

23 грудня 2025 р. 21:34

Ярослав Сворак все життя прожив в Івано-Франківську. Тут сталися його злети, падіння, втрати й перемоги. З самого дитинства він доводить собі та оточенню, що працею, підтримкою тих, хто любить, і сильною волею можна багато чого досягти.

Про це пише “Галка” .

Чоловік не пам’ятає, як вперше захворів. Батьки розповідали, що народився повністю здоровим, а в один момент почалося запалення, після якого дитячий церебральний параліч. До трьох років він не ходив, але мама не здавалася й вирішила поставити дитину на ноги. Водила на масажі, лікувальні процедури, реабілітації. Поступово Ярослав зробив перші кроки і зміг навіть бігати ще до того, як пішов до школи.

Спорт всупереч заборонам

Лікарі не підтримували батьківський план, аби син рухався дорогою спорту, й одразу заборонили навантаження. Сім’я вирішила діяти інтуїтивно і записали дитину на заняття з легкої атлетики. Під своє крило його взяв професійний тренер, якому Ярослав також дуже вдячний дотепер. За його наставництва, хлопець зміг виступити на чемпіонатах міста та області. Брав участь у забігах на великі дистанції – 3 і 5 кілометрів. Були плани й на чемпіонат України, але потрапити таки не вийшло, заборонили.

Окрім бігу він відвідував й заняття з вільної боротьби, плавання, підтягувався. Найбільшою його спортивною пристрастю став футбол.

“Мені і грати, і бігати забороняли, а я хотів бути футболістом. Після школи майже щодня пропадав на майданчиках. Коли у 10 років прийшов на комісію у спортивний диспансер, там сказали, що професійний футбол для мене закритий. Тому я почав грати як любитель”, – пригадує Ярослав.

Переважно доєднувався до матчів, які організовувала у 80-х та 90-х сама ж молодь. Грали будинок проти будинку, вулиця проти вулиці, район проти району. Бувало, просто збиралися на полі й ганяли м’яча.

Коли подорослішали, молодь пороз’їжджалась хто куди і любительські  матчі припинилися. Ярослав каже, що востаннє він грав приблизно у 2003 році. Тепер вболівальник і то досить палкий. У золоті часи “Динамо” підтримував їх. Зараз більше дивиться матчі “Мілану”, “Барселони”. Коли грає українська збірна вболіває все ж за своїх.

“Люблю футбол за комбінації, чудову передачу м’яча: точну чи здалеку, коли сам забиваю гол. Це такі великі емоції”, – ділиться чоловік.

У його сім’ї майже усі цікавилися футболом. Коли починався матч по телевізору, Ярослав, тато і мама сідали дивитися. Найбільше його дивувало, що мама теж вболівальниця.

Для чоловіка спорт досі залишається частиною повсякдення, хоч уже й не так активно. Вдома він займається гантелями. Також з гордістю ділиться, що може підтягнутися на турніку до десяти разів, а у планці простояти вісім хвилин.

Про роботу, стосунки та важкий рок

Закінчивши школу, Ярослав вирішив навчатися на будівельника, але покинув і подався на будівництво. Потім була робота на ринку, заводах.

“Все своє життя я працюю важко. Може то хобі в мене таке, а може доля”, – жартує Ярослав.

На даний час він бункерувальник. Працює п’ять днів на тиждень на заводі. Буває, що й у вихідні деколи треба вийти. Каже, відчуває себе фізично здоровим до роботи, але досі помічає, що своїми діями мусить це підтверджувати й оточенню.

“Де б я не йшов працювати, виникали труднощі через упереджене ставлення людей. Особисто мені нічого не кажуть, але бачу, що як працівник маю їм довести свою користь. Це видно, коли дають менш тяжкі доручення, ніж іншим. Зараз до мене ставляться з повагою, бо я відповідально виконую завдання, старанно працюю”.

На роботі у Ярослава є певна сталість. До цього він прагне й у стосунках. Розповідає, що були спроби побудувати сім’ю, але не склалося й розійшлися. А от друзів у чоловіка з достатком. Поряд живе подруга дитинства Галина. Товаришують і з її чоловіком.

Якось ще у молодості в санаторії у Косові він познайомився ще з одним хлопцем, який теж живе з церебральним паралічем і, як з’ясувалося, він з Івано-Франківська. Відтоді дружать, ходять разом на каву.

Побут Ярослава спокійний, розмірений. Єдине, чого хоче, щоб до нього ставилися як до звичайної людини не тільки його близькі, а й решта людей.

“Дуже звертаю увагу, коли на мене дивляться перехожі. Це не випадкові погляди. Я їх часто ловлю і деколи вони відверто дратують. Особливо, якщо це молодь”.

Коли Ярослав ще був хлопцем, жив доволі активне соціальне життя: багато спорту, дискотеки, друзі і любов до важкого року. Пригадує, слухав тоді  AC/DC, Iron Maiden, Kiss, Metallica, Scorpions.

Зараз надає перевагу українській народній музиці, фольку, хоч деколи ще включає і культові пісні колись улюблених гуртів. Від гамірних зустрічей теж відмовляється. Почав більше цінувати час наодинці.

Втрата, залежності та внутрішня опора, щоб жити далі

Наприкінці 90-х років Ярослав пережив одразу дві болючі втрати, які його підкосили. Спершу не стало мами – його великої опори і наснаги. За рік пішов з життя й батько. Горе було настільки великим, що приглушити біль спробував алкоголем. Чарка за чаркою і так щодня впродовж наступних декількох років. Чоловік зараз розуміє, що тоді був у вкрай тяжкому стані. Сусіди, знайомі, родичі уже й не знали, що робити. Попереднього Ярослава як і не було.

Підтримали тоді чоловіка подруга дитинства, її мама і два племінники. Вони були поряд у вкрай непростий для нього період.

“Я дуже пишаюся тим, що у мене знайшлася сила волі спершу припинити вживати алкоголь, а з часом й палити. Це моя гордість”, – наголошує чоловік.

Одним з поштовхів, щоб назавжди викреслити зі свого життя паління і алкоголь, стало чергове випробування. У чоловіка виявили онкологію і довелося робити операцію на горлі. Одразу ж після лікарні з курінням було завершено.

Ярослав зміг побороти свої найстрашніші залежності, а от яка у нього зараз, розповідає з усмішкою. Каже, любить стильно одягатися. Це його маленька примха і потреба. Хоч й на роботу чоловік встає зранку, не лінується голитися, щоб завжди мати гарний вигляд.

Цей матеріал створено за фінансової підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини (GFFO), CBM та Європейського форуму з питань осіб з інвалідністю. Погляди, висловлені в цьому матеріалі, належать їхнім авторам, тому жодним чином не можуть вважатися офіційною думкою фінансового партнера та Європейського форуму з питань інвалідності.

Івано-Франківські