“Попри страх ми маємо виконати свій обов’язок”: військовий капелан з Франківщини про Соборність, героїзм і духовну зброю українського народу

24 січня 2026 р. 20:11

24 січня 2026 р. 20:11

Отець Юрій має дві вищі освіти – педагогічну та духовну. Родом з Івано-Франківщини. У 2014 році, після подій на Майдані, добровольцем вирушив на Східний фронт.

Про це пише “Галка” з посиланням на Командування повітряних сил.

Звичайним солдатом потрапив до 128-ої окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади, яка виконувала завдання на Луганщині та Донеччині. В ході бойових дій отримав поранення і повернувся до цивільної душпастирської служби. Займався передшлюбними навчаннями в громаді.

За часів повномасштабного вторгнення росіян повернувся до лав війська, в один з підрозділів радіоелектронної боротьби, на посаду військового капелана. Останні місяці виконував завдання в лавах Зведеної стрілецької бригади Повітряних Сил Збройних Сил України.

— Що Вам вдалося зробити за час служби у зведеній стрілецькій бригаді?

— Це була щоденна робота з понад десятьма підрозділами, та поїздки до воїнів на віддалені точки нашої оборони. Туди, де слово Україна дійсно має особливе значення.

Звісно, наш фронт тримається на різних людях. Є такі, що недавно прийшли до війська, і їм ще тяжко осягнути всі випробування війни. Але переважно у стрілецькій бригаді – воїни, які вже воювали раніше, багато що бачили у своїх підрозділах. Тому вони використовують максимально свої набуті знання. Ці досвідчені воїни стають доброю підтримкою новачкам. Бо ті можуть бути готові фізично, але часто потребують моральної, психологічної і духовної опіки. Яке б гаряче серце в тебе не було, ти завжди маєш зберігати холодний розум для виконання завдань, не злякатися і не відступити.

— Страх на війні – це гріх?

— Страх – це запобіжник, щоб ми не наробили дурниць, не вчинили зайвого. Господь лишив нам його, щоб ми могли зберегти найцінніше, що маємо, – життя своє і ближнього. Тому, маємо докласти всіх зусиль, щоб вижити в цій війні, повернутися до родини, розказати наступним поколінням, як ми воювали і вистояли.

Попри страх ми маємо виконати свій обов’язок – це вже мужність, це Героїзм. Як вчинив, наприклад, Олександр Мацієвський: дивлячись в очі катам на розстрілі, не злякався і проголосив: «Слава Україні!». Чи Ігор Брановицький, який в Донецькому аеропорту, як кулеметник, прикрив своїх побратимів. І багато інших мужніх українців, яким і 18 років багатьом не було, але вони пішли захищати свою Батьківщину. Варто завжди пам’ятати, що ми – героїчна нація.

— Ви не раз були на фронті за ці роки. Як самі долаєте страх?

— Найкращим способом для того є молитва. Як написано у Біблії: «Очі мої підводжує вгору. Звідки прийде допомога мені? Допомога мені – від Господа, який сотворив небо і землю». Коли я був на фронті, на початку війни, у Дебальцівській битві. Тоді все здавалося надзвичайно тяжким, то мені на розум спали ці слова, і додалися сили.

Дуже важливо також спілкуватися з родиною. Заради неї ти хочеш вижити. З багатьма, хто виходив зі мною з Дебальцевого, я спілкувався. Побратим сказав мені: «Я пообіцяв своїй донечці, що вийду! Бо в моєї крихітки сьогодні День народження». І я бачив, як люди падали довкола, а цей захисник йшов вперед. І я вірив у цю вищу силу.

— Розкажіть про події Дебальцевого. Як Вам вдалося їх героїчно подолати?

— Я не був героєм, я воював поряд з героями. Нашим підрозділам наказали знятися з позицій довкола Дебальцевого, і зайти в саме місто. Тут формувалися колони техніки і людей для централізованого відходу. Нібито, з росіянами було домовлено про безпечний коридор для наших військ. Але він став смертельною пасткою, адже щойно ми зайшли в нього, на відкритій галявині, ворог почав розстрілювати нас з усіх видів озброєння. Як качок на полюванні.

Ми намагалися виїхати на автомобілі, який одразу ж розбили. Хто міг, з наших хлопців, кинувся урозтіч. Але одного контузило, і він лишився в машині. Я кинувся на порятунок, але сам втекти вже не зміг. Наступним ударом мене оглушило. Я отримав важку контузію і поранення. Ми помалу пошкандибали з ним далі, а навколо все горіло. Кулі свистіли над головою. Ми лишень втішали одне одного, що свою кулю не почуємо. Було справжнє пекло…

Коли з’явилося рішення стати офіцером капеланської служби?

Це сталося завдяки впливові інших військових капеланів. Повернувшись з війни 2015 року, я вже мав за плечима духовну освіту. Ще не був висвячений на парафію, але, як волонтер, допомагав громаді і фронту. І попросив взяти мене в одну з поїздок на передову, до хлопців, за якими скучив. А мені відповіли, що краще піти до владики і спитати за капеланський чин. Владика підтримав мене і благословив на душпастирську роботу в парафії і з воїнами. Набагато пізніше у Збройних Силах України офіційно сформувалася капеланська служба.

— Чи повинен капелан бути ще й психологом на фронті?

— Свого роду так. Вислухати людину, дати пораду, підказати в межах своїх можливостей. Далі спрямувати до професійного психолога. Тут має бути взаємна співпраця. Я, наприклад, можу допомогти і проконсультувати по сімейним відносинам. Але я ніколи не заміню фахового психолога, якщо є така потреба.

— Чому існує прикра тенденція, що сім’ї військовослужбовців часто руйнуються протягом цієї війни?

— Ніколи не буває одного винного в родині. Це вулиця з двостороннім рухом. Тому вина – 50/50%. Часто кожна зі сторін намагається виправдатися, і перекласти провину на партнера. Це найлегше, але не вирішує питання. Треба аналізувати помилки, які вчинили разом. Якщо родина разом ходить на літургії, разом приймає Святе причастя, разом молиться, то Бог їх триматиме спільно. Я це знаю з практичного досвіду. Це не є релігійний фанатизм, це є спілкування з живим Богом.

— Сьогодні День Соборності України. Чи може ця видатна подія стати новим об’єднавчим символом для нації?

— Звісно, може. Це був визначальний час, коли український народ у двох різних імперіях нарешті віднайшов свою єдність. Українська Народна Республіка та Західноукраїнська Народна Республіка вчинили акт ЗЛУКИ.

На жаль, з тих пір минуло багато часу, за який нас постійно тероризував радянський окупант. Був Голодомор, який нищив правдивих українців. Були політичні переселення, і заповнення наших територій зросійщеним, криміналізованим елементом. Після таких подій говорити про єдність ставало все складніше.

Але ми розуміємо, що Соборність – це єдність вистраждана історією і перенесена у майбутнє. Тому вона має майбутнє!

Я сподіваюся, що його реалізує нове покоління українців, яке буде більш мудрішим за всіх нас. Яке вже не житиме категоріями «сирок да калбаска – будєт щастьє». Яке має духовність, християнські й європейські цінності, живе категоріями моралі. Адже Україна – це дуже культурна і високоморальна держава, яка сьогодні бореться зі світовим злом. Яким би потужним і великим воно не було. Навіть найбільші в історії держави зникали, якщо вони не мали моралі – Рим, Коринф.

— Яка духовна зброя може сьогодні посилити нашу мораль, допомогти у повсякденних випробуваннях, і на війні?

— Це наша віра. Коли тіло знемагає, то тримається наш дух! Це надія. Це не щось світленьке і надумане, а надія на нашу Перемогу. Бо добро завжди перемагає зло! Це любов і єдність між нами – почуття, які потрібно плекати і примножувати постійно. І, звісно ж, молитва – це зв’язок із Господом. Адже Він завжди хоче допомогти нам. Він хоче, щоб ми відчули цю Перемогу в собі. Як казав Пророк: «Борітеся – поборете! Вам Бог помагає!»

Івано-Франківські