“Я розумію, наскільки важливе та цінне людське життя”: історія прикарпатського волонтера Тараса Стрілецького, який вивіз з-під обстрілів понад 1000 людей (ФОТО)

11 березня 2026 р. 21:29

11 березня 2026 р. 21:29

Понад тисячу евакуйованих людей, десятки поїздок під обстрілами, сотні доставлених автівок і тонн гуманітарної допомоги — таким став шлях прикарпатця Тараса Стрілецького від початку війни, про який пише “ Галка “.

Тарас Стрілецький родом із прикарпатського села Клубівці, однак дитинство і юність провів на Кіровоградщині. У 2001 році повернувся на Івано-Франківщину, відслужив в армії, допомагав родині та відкрив власну СТО. Згодом сім років працював приватним охоронцем, після чого знову повернувся до роботи з автомобілями.

У 2014-му, коли почалася війна, замислювався про фронт, однак тоді його відговорили. Та внутрішнє відчуття відповідальності не зникло.

“Я розумів, що все одно мені треба допомагати людям, допомагати військовим”.

Так він почав волонтерити: ремонтував і доставляв автівки на передову, передавав гуманітарну допомогу прикарпатським військовим.

Наприкінці 2019 року Тарас потрапив у ДТП.

“Я став інвалідом другої групи, втратив ногу, в руці дуже багато заліза, ледве врятували”.

Після аварії ще активніше долучився до волонтерства — почав евакуйовувати жінок і дітей із гарячих точок.

З початком повномасштабного вторгнення у 2022 році його телефон не замовкав.

“Хлопці дзвонили, просили, щоби я вивіз їхні сім’ї з гарячих точок”.

У перші місяці пріоритетом були маленькі діти з територій, які ворог починав окуповувати. Часто він встигав буквально в останні дні.

“Мені вдавалося за тиждень, за пів тижня часу встигати вивозити людей, з місцевостей, які після того окуповували”.

Так крок за кроком сформувався його шлях — шлях волонтера, який обрав не зброю, а допомогу людям.

Запит — збір — доставка: як працює фонд “З Божою допомогою”

У 2022 році Тарас заснував благодійний фонд “З Божою допомогою”. Від початку повномасштабної війни команда евакуйовувала людей з окупованих територій та доставляла гуманітарну допомогу на фронт.

“Це був Харків, Запоріжжя, Суми, Херсон, Миколаїв, там були вже на той час окуповані території”.

Допомогу завозили, розподіляли і звідти ж вивозили людей. У Львові працював склад, де приймали міжнародну підтримку, формували вантажі та готували автівки.

Згодом фонд почав системно закривати запити військових.

“Збираємо кошти на автівки, бронежилети, каски… Практично все, що хлопцям потрібно, ми стараємося знайти і доставити”.

Підтримують також госпіталі, дитячі будинки та заклади для дітей з інвалідністю в різних областях України.

Окремий напрям — автівки. За час повномасштабного вторгнення через цей фонд вже близько десяти машин люди передали безкоштовно.

“Ми їх ремонтуємо, обслуговуємо, доставляємо до хлопців”.

Допомога на фронт у фонді — це чітко відпрацьований алгоритм, сформований десятками поїздок.

Усе починається із запиту від військових.

“Спочатку до нас надходять запити від військових, які їм потрібні автівки. Ми все узгоджуємо. Потім організовується збір коштів”.

Після погодження стартує збір. Сума може зібратися за три дні, а може — за півтора-два місяці. Все залежить від активності людей і самої команди.

“Якщо бачимо, що збори не дуже сильно йдуть… ми стараємося дзвонити бізнесменам”.

Кожен підключає свої контакти — підприємців, керівників компаній, знайомих меценатів. Так процес пришвидшується.

Разом із автівкою обов’язково їде додатковий вантаж: сухпайки, енергетичні батончики, речі першої потреби. Частину виготовляють партнери, частину передають зі складів гуманітарної допомоги.

Дорога рідко буває «в один підрозділ». Поки Тарас у дорозі, надходять нові дзвінки.

“Хлопці з інших підрозділів, коли чують, що я їду в той напрямок, просять щось їм привезти. Ми до гружаємо і по дорозі я до них заїжджаю”.

І лише після всіх зупинок машина доїжджає до основного підрозділу.

Навколо фонду сформувалася широка мережа співпраці — партнери в різних регіонах України, польський фонд, налагоджуються міжнародні контакти. Саме так він і працює: крок за кроком, машина за машиною — з Божою допомогою і людською підтримкою.

“Не зупиняємося, працюємо”, — каже Тарас.

І підкреслює, це не про гучні звіти, а про конкретну машину, яка доїде, конкретний підрозділ, який отримає допомогу, і конкретних людей, які вистоять ще один день.

Під обстрілами: перші евакуації та дорога без права на зупинку

Повертаючись у 2022 рік, Тарас згадує перші справжні відчуття фронту — обстріли, ризик і великі евакуації.

“На той час Миколаївська область дуже сильно обстрілювалася. Поруч з нами, десь до 500 метрів, завжди були прильоти”.

Команда привозила гуманітарку, передавала її місцевим фондам, ті розподіляли допомогу і звітували. Система працювала чітко: доставили — передали — зафіксували — евакуювали — повернулися. Але війна постійно вносила свої корективи.

“Моя перша поїздка в зону бойових дій була на початку 2022 року, в Бучу, коли я вивозив двох жінок разом з дітьми”.

Тоді було більше хаосу і менше розуміння. Дороги небезпечні, інформація — уривчаста. Під час повернення автівка зламалася, а на Житомирщині вони потрапили під обстріл поки стояли в заторі на трасі.

Перед ними був ряд вантажівок. Коли почався обстріл, вантажівки почали зїжджати з дороги, падати. Тарас це побачив, зрозумів, що відбувається і встиг зʼїхати з дороги у поле й поїхав бездоріжжям — близько семи кілометрів, аби віддалитися від небезпеки. Жінки спершу не зрозуміли, що сталося, тож він жестом попросив їх мовчати, щоб не налякати дітей.

Саме з тих поїздок почалося його фронтове волонтерство — дорога під обстрілами, евакуація дітей, постійний ризик. І щоразу він переконувався, дороги назад немає. Є лише вперед — туди, де потрібна допомога.

“Завжди доїжджали”: про небезпеку, яка стала частиною маршруту

Для Тараса небезпека — не виняток, а звична частина дороги. І не лише поблизу фронту.

“Небезпека є і у Львові, і у Франківську, вона всюди є, бо це війна. І це гібридна війна з далекобійною зброєю”.

Та що ближче до передової — то гостріші відчуття: дрони в небі, прильоти за кількасот метрів, очікування в окопах, поки стихне обстріл.

“Приходилося у хлопців в окопах сидіти, чекати, поки все затихне. Були такі моменти, що вже думав, все, звідси не вийдеш”.

Іноді допомогу доводилося затримувати через загрозу на маршруті. Команду попереджали, вони зупинялися й чекали — три години, п’ять, інколи добу.

Так само і з евакуаціями. За час повномасштабної війни Тарас вивіз понад тисячу людей. Більшість знаходили фонд самостійно — через сайт чи Facebook — і просили про допомогу. І щоразу маршрут, попри ризики, завершувався безпечним прибуттям.

“Я знав, що це надовго”: про війну

Тарас ділиться — він розумів ще до 2014 року, що на Україну суне війна.

“Ще до 2014 року було зрозуміло, що це затягнеться дуже надовго. І це буде війна, однозначно”.

Він каже, що не мав ілюзій про швидке завершення чи тимчасове загострення. У його словах — досвід людини, яка бачила наслідки війни на власні очі: евакуйовані діти, зруйновані будинки, обстріли за кількасот метрів.

Про ворога говорить без жалю й без евфемізмів.

“До тих пір, поки вони будуть пити нашу кров, вони будуть ненаситні…”.

І додає метафору, яка передає його сприйняття:

“Хтось каже на них москаль, я кажу – вампір”.

Саме це розуміння — що війна надовго — і стало для нього мотивацією не зупинятися. Якщо боротьба триватиме роками, то й допомога має бути такою ж — системною, витривалою і без пауз.

“Я розумію настільки важливе і цінне людське життя”

Тарас зізнається: його мотивація народилася з особистого досвіду болю й втрат.

“По-перше, я розумію, що таке життя і смерть. Я сам пройшов через це”.

Після ДТП і втрати ноги, після моментів, коли здавалось, що виходу немає, він інакше сприймає кожен день. Для нього життя — це не абстракція, а конкретні діти в евакуаційній машині й військові, які чекають на автівку.

“По-друге, я розумію настільки важливе і цінне людське життя”.

У війні він бачить чітку межу між правильним і неправильним.

“По-третє, я розумію, що є правильні і неправильні речі”.

Його надихає не слава і не подяки. Його тримає відчуття справедливості — розуміння, що кожна врятована людина є маленькою перемогою життя над смертю. І поки триває боротьба, він продовжує рухатися вперед.

“У світі дуже багато зла, дуже багато несправедливості, та зупинятись не можна”

Тарас каже, що не впевнений, чи волонтерство змінило його. Адже принципи були з ним завжди.

“Я не знаю, чи воно повпливало. Я завжди стояв за справедливість, за правду. Цьому мама мене навчила з самого дитинства”.

Він переконаний: обставини можуть змінити тіло, але не внутрішній стрижень.

“Фізично людину можна поміняти, можна забрати руку, ногу, але те, що робиться в серці, в душі і в мозку — не міняється”.

Після поїздок під обстрілами, евакуацій і власного досвіду життя на межі він не став цинічним. Навпаки — ще більше утвердився у своєму виборі допомагати.

“Я і далі буду допомагати людям. Зараз в світі дуже багато зла, дуже багато несправедливості, та зупинятись не можна”.

Для нього ця війна — не лише про фронт.

“Це війна не просто між московитами і українцями. Це всесвітня війна між добром і злом”.

Волонтерство для нього — не мода і не формальність. Це особисте, усвідомлене рішення. Він наголошує: інформації про допомогу сьогодні достатньо, але разом із реальними фондами існують і шахраї.

“Якщо ти хочеш допомагати, треба витрати трохи більше часу, почитати детальну інформацію про фонди, щоб не потрапити на шахраїв”.

Тарас впевнений, що допомога починається не з порад, а з внутрішнього вибору. І якщо людина справді хоче бути корисною — вона знайде спосіб це зробити.

“Буду рухатися далі”: Після війни робота фонду не припиниться

Попри втому та постійні поїздки, Тарас не планує зупинятися навіть після завершення бойових дій. Він переконаний: потреба в роботі фондів залишиться.

“Однозначно треба буде займатися цим далі, тому що я бачу, що навіть якщо війна завтра закінчиться, залишиться дуже багато людей, які потребуватимуть нашої допомоги”.

Йдеться не лише про матеріальну підтримку. Після звільнення територій залишиться складна психологічна реальність.

“Території будуть звільнятися, але у людей як в серці, так і в голові війна буде тривати дуже довго”.

У планах Тараса — створення реабілітаційного центру для військових і цивільних, які пережили бойові дії.

Він також бачить проблему інформаційну: багато людей втратили житло та не знають, як отримати допомогу.

“Дуже малий поток інформації стосовно допомоги цим людям, вони не розуміють як їм бути. У більшості їм допомагають із пошуком інформації тільки волонтери”.

Для Тараса завершення війни — не кінець, а початок нового етапу: відновлення, підтримка та повернення людей до життя.

“Над цим треба буде працювати і однозначно не зупиняюся, буду рухатись далі в цьому напрямку з благодійним фондом. І з Божою допомогою”.

Івано-Франківські