“Українці в Антарктиді 200 років”: Євген Дикий про науку, війну і крижаний континент

20 березня 2026 р. 21:06

20 березня 2026 р. 21:06

В Івано-Франківську презентували виставку “Україна в Антарктиці: дослідження та незламність”, присвячену 30-річчю станції “Академік Вернадський”. Експозицію з понад 60 світлин, які показують історію українських досліджень на континенті, відкрили в інноваційному центрі “Промприлад”.

“Галка” поспілкувалась із директором Національного антарктичного наукового центру Євгеном Диким, який проводив виставку — про науку, війну, міжнародну співпрацю та майбутнє України в Антарктиці.

Ви очолюєте Національний антарктичний науковий центр вже майже 10 років. Якими глобальними і локальними досягненнями на цій посаді ви пишаєтеся?

Свого часу ми вперше за 20 років підняли виплату нашим полярникам на станції Вернадський. І це, мабуть, таке локальне, але суттєве досягнення. Цікаво, що потім нам вже довелося ініціювати їхнє зменшення.

Але не в абсолютному виразі. Вийшла комічна історія. Справа в тому, що виплати полярникам регулюються не в сумі, а в кількості добових в межах України, помножених на певний коефіцієнт. Ми тільки-но пробили дійсно адекватний розмір цих виплат, а тут раптом суму добових в Україні піднімають у п’ять разів.

І таким чином, за буквою закону, виходило, що ми маємо платити абсолютно нереальні астрономічні суми. Тому нам довелося самостійно ініціювати повернення до того розміру, який ми фактично запровадили. Ну, це комічна історія, але її, мабуть, можна вважати досягненням — принаймні для української аудиторії. Ми повернули Україну в Антарктиду після двадцятилітньої заборони.

У світі я цим похвалитися не можу. Бо сказати, що з 2018 року ми пустили жінок в Антарктиду, приблизно як доросла людина хвалилася б, що в 50 років навчилася чистити зуби. Тобто ми просто повернулися до норми. Але в Україні реально 20 років була патологія, коли жінок не пускали. Це було моє нездійсненне бажання: я хотів у перший день свого директорства скасувати цей наказ.

Виявилося, що ніякого письмового наказу не існувало. Просто всі знали: з жінками не можна. Крапка. В жодному папері це не було зафіксовано. Те, що називається прозора стіна, ми розбили.

Що стосується глобальних стратегічних досягнень, моє головне — це наша криганомна сфера. Це більше, ніж просто криганом, це екологічно-графічне судно, фактично цілий інститут. Завдяки його появі, вперше після 20 років перерви, Україна повернулася в світовий океан. Ми фактично з нуля відновлюємо величезну галузь знань — океанографію, яка колись була розвинена в Україні, а потім занепала майже до нуля.

Нам вдалося ініціювати цю історію і протиснути її — це глобальне досягнення. Додатково ми ще й оптимізували процес: буквально випхали наше судно з Одеси перед початком масштабних подій. 28 січня цього року судно вийшло в перший рейс під українським прапором, з новою назвою, українським екіпажем, повністю перереєстроване. Ми вклалися у п’ять місяців, що для моїх західних колег здається неймовірним. Для порівняння, болгари в той самий рік придбали арештоване старе московське судно, і воно вийшло в перший рейс через два роки та кілька місяців.

Це була необхідність: я виходив з того, що швидше буде війна, і тому наш обов’язок — зробити все, що можемо, поки не почалося. І ми встигли.

Щодо жінок — мені цікаво, чому їм не дозволяли брати участь у експедиціях?

У мене всі це питають, а я не можу відповісти, бо реально не можна було дозволяти. Звідки мені знати, що було в голові у тих людей, які не дозволяли? Жодного адекватного пояснення за ці роки так і не почули.

А для чого б вам тоді було саме починати займатися центром? І чи змінилася ця ціль зараз? Бачите свою роль інакше, ніж тоді?

Насправді я починав займатися центром не від хорошого життя. Мене терміново запросили очолити центр фактично як кризового менеджера, бо там був жорсткий завал. Я заходив саме рятувати ситуацію.

Звичайно, загальне бачення в мене доповнилося і оформилося набагато краще за роки роботи, з набуттям досвіду. Глобально воно не змінилося: у мене досі є нереалізована програма-максимум. Вона вже почала перетворюватися із мрії на конкретні плани.

Що стосується нашої полярної програми: на початку ми мали лише станцію — і це було принципово. З моїм приходом і роботою нашої команди ми ще отримали океанографічне велике судно нового класу. Це вже зовсім інший рівень.

Наступний рівень, на який я хочу, щоб Україна вийшла — це повноцінна біполярна програма. Тобто охоплення не лише Антарктики, а й Арктики. Ідеальна полярна програма для нашої країни — це не моя власна фантазія; аналогічні програми існують у Південній Кореї та інших країнах.

Щодо модернізації: ми модернізували станцію Вернадський, але вже треба думати про “Вернадський 2.0” — фактично нову станцію. Після нашої модернізації станція ще близько 20 років буде працювати, але затягувати не можна. Як тільки закінчимо одну, потрібно планувати наступну — орієнтовно на 10–15 років вперед.

Вернадський залишиться нашою головною базою. Для комплексної полярної програми потрібна хоча б літня сезонна станція у Східній Антарктиці, бо західна і східна Антарктика відрізняються настільки, що це майже різні континенти. Для кліматологів, біологів та екологів цікавіша Західна Антарктика, а для фізики атмосфери та космосу — Східна. Там суворі умови: влітку -40°C, взимку -80°C, абсолютна сушість. У нас на заході відносно тепло, але вологість, опади і сильні вітри. Обидва регіони по-своєму складні і цікаві.

Щодо Арктики: там немає нічийних територій — все належить конкретним країнам. Архіпелаг Свальбард належить Норвегії, але має особливий статус, і інші країни можуть будувати станції в рамках договорів. Я бачу такий трикутник: Вернадський, станція на Свальбард і станція в східній Антарктиді, які обслуговує одне судно. Судно працює, коли у нас літо в Антарктиді — у нас зима, і навпаки.

Якою бачиться найближча мета?

Поки йде повномасштабна війна, усе на паузі. Ми шукаємо вікна можливостей. Наприклад, ми співпрацюємо з британцями, використовуємо міжнародні проєкти та фінансування, поки державний бюджет обмежений.

Звичайно, довелося відкласти купу проєктів і плани розвитку на після перемоги. Деякі роботи зараз здійснюємо за рахунок міжнародних партнерів. Державний бюджет наразі не може фінансувати повною мірою, бо це ризиковано.

Як повномасштабна війна вплинула на фінансування антарктичних досліджень? Чи доводиться за щось особливо боротися?

Державний бюджет зараз і так забезпечує гарантований мінімум. Це дуже важливо. Ми залежимо від міжнародних проєктів саме в плані науки, але інфраструктура підтримується гарантовано.

Повністю працююча станція, працюючий виробник і всі вимірювання, які ведуться десятиліттями безперервно, фінансуються державою. У них не можна робити «дірки» — держава взяла на себе цю відповідальність. І в умовах війни це, я вважаю, максимум.

Мабуть, я єдиний директор наукової установи в країні, який висловлюється з вдячністю як до Міністерства науки і освіти, так і до Міністерства фінансів, а не з критикою. Це дійсно державницький підхід: нічого зайвого, бо війна, але весь необхідний мінімум держава гарантує.

До речі, повертаючись до попереднього питання про локальні досягнення: локальне, але дуже важливе досягнення — перезмінка під час першого року повномасштабної війни. Як не дивно, це було найскладніше. Перезмінка під час COVID і війни — справжнє досягнення, яким дуже пишаюся.

Тоді буквально “закривалося небо” України, рейси скасовувалися по годинах, країни набагато багатші за нас консервували свої станції. Для нас такий варіант не підходив, бо станція дерев’яна, 70-х років, але вона ще служить — поки її обігріваємо і забезпечуємо електрикою. Якщо залишити її на одну зиму без роботи, просто промерзне. А потім доведеться зносити і будувати заново.

Ми навіть розглядали консервацію як план Б, але остаточно вирішили: експедиція мала завершити рік. Деякі країни, наприклад, Китай, просто ставили своїх учасників перед фактом: “Ви лишаєтеся на другий рік”. Ми обговорили це з нашою експедицією, дали можливість залишитися на рік у надзвичайних умовах, і ніхто не протестував категорично.

Доставити людей — це справжня загроза. Наша експедиція навіть не один раз змушена була змінювати маршрут. Спершу вони вилетіли до Стамбула, але пересадка не відбулася через закриття кордонів. Евакуаційним рейсом вони поверталися з Стамбула, сиділи двотижневий карантин, і тільки після цього, з використанням чартерних бізнес-рейсів, ми змогли успішно їх доставити.

Чим українці можуть пишатися у контексті Антарктики? Що ми там робимо такого, про що мало знають в Україні?

Почнемо з нецікавого. Нецікаве, але надзвичайно цінне — це якраз оці от багаторічні ряди спостережень, в яких немає жодної дірки. Наприклад, кліматичні вимірювання з 1947 року. Їх почала ще Британія, а останні 30 років ми їх робимо. Вимірювання магнітних полів Землі — десь з 1960-х неперервно.

Озонову дірку відкрили на нашій станції. Так, теж ще до українців, але і зараз за нашими даними фактично світ визначає, чи спрацювали оці величезні інвестиції в захист озонового шару. Спойлер: спрацювали. І хоча ми не починали ці спостереження, дуже важливо, що ми їх продовжуємо.

До того ж ми додали нові напрямки, яких до нас не було. Це фізика верхньої атмосфери, високих шарів атмосфери — так званої іоносфери — і прогнози космічної погоди. Коли українці починали цим займатися приблизно 20 років тому, це була взагалі екзотика. Це вважалося Deep Science або Blue Sky Science. А зараз це вже прагматична наука, практична і потрібна.

Кожного дня Всесвітня організація цивільної авіації запитує прогнози космічної погоди, бо враховує їх при прокладанні трансатлантичних рейсів. І всі ці прогнози значною мірою тримаються саме на вимірюваннях Вернадського. Це теж нецікаво на перший погляд, бо це не якесь окреме відкриття, а рутинна робота, яка має працювати щодня.

А тепер про цікаве і яскраве. Наприклад, відкриття атмосферних рік — зовсім свіже відкриття у сфері кліматології. Це один із механізмів глобального потепління, про який ще зовсім недавно не знали. Антарктичні льодовики тануть швидше, ніж передбачали будь-які моделі. І хоча загалом у нас там нагрівається повітря, цього було недостатньо, щоб пояснити швидкість танення.

За 30 років, що станція належить Україні, середня річна температура виросла на 3 °C. Це велика зміна: якщо уявити, що середня температура зросла на 3 °C, це приблизно різниця між Україною і Фінляндією або Норвегією. Тобто за одне покоління Фінляндія чи Норвегія потеплішали до українського клімату. А у нас темп зміни настільки високий, що це особливо відчутно на станції Вернадський.

Але навіть таке стрімке потепління не пояснювало швидкість танення льодовиків. Було очевидно, що є ще якийсь “X-фактор”. І його нарешті знайшли — це так звані атмосферні ріки.

Атмосферні ріки утворюються в екваторіальних районах планети як велика тепла і волога маса повітря, яка ніби “стікає” по глобусу. Це як крапля, що накопичується, а потім раптово зірвалася, протекла і далі знову сухо. Це схоже на річки в пустелі: раз на рік проходить потік, а далі знову сухо, і зовсім не скажеш, що там була річка. Саме тому їх так довго не ловили: вони діють не постійно, а проливають час від часу.

У 2024–2025 роках вийшли дві статті в журналі Nature про ці атмосферні ріки. Для науковця потрапити в Nature — це приблизно як для бізнесмена потрапити в Forbes. Це справді відкриття світового масштабу.

Серед співавторів цього відкриття дві українки: Світлана Краковська, учасниця перших українських експедицій у 90-ті, до цієї 20-літньої заборони, і її аспірантка Анастасія Чигарева, яка зараз на станції Вернадський запускає радіозонди. Саме завдяки радіозондуванню вдалося “зловити” атмосферні ріки.

Ця робота не обмежується лише нашими науковцями — це міжнародний колектив. Для експерименту була потрібна спеціальна кампанія: одночасне синхронне радіозондування на десяти різних антарктичних станціях.

Чи змінилося ставлення світу до українських науковців після 2022 року?

Змінилось, не так, як нам би того хотілося. Знайшлося дуже багато бажаючих прийняти і прихистити в себе українських науковців. І набагато менше бажаючих допомогти тим українським науковцям, які не виїжджають, роблять науку тут і не збираються нікуди виїжджати.

От купа західних університетів готова приймати наших науковців. І, до речі, дуже раді скористатися механізмом, що їх можна спершу прийняти як біженців, а вже тільки потім оформити на роботу.

Купа фондів надає спеціальну фінансову підтримку, але знову ж таки тим, хто поїхав, а не тим, хто лишився і тут працює. Тому це якраз для нас така трошки сумна тема. А ми працюємо переважно з тим, хто все-таки залишився, хоча й залишилися винятки. Дехто з наших колег фізично поїхав за кордон, але продовжує працювати в спільних програмах з нами.

Чи може теоретично Україна ще спробувати повернути собі кілька станцій, які “успадкувала РФ від срср”?

Ні в якому разі нам це не треба. Воно тоді вже було не дуже якісне, радянське. Ми, коли отримали британську станцію, змогли порівняти — і це, знаєте, день та ніч. Це різниця між Жигульонком і Mercedes-Benz, розумієте?

Але Жигульонок, який після цього ще простояв 30 років, — оце нам точно не треба. Тобто це стара-стара совкова рухлядь, хай москалі самі далі її тягнуть. Це було актуально тоді, в 92–93 роках, коли в нас не було нічого.

А вже з 95-го, коли підписали договір з Британією, втратило сенс просити радянські станції. А просити їх у XXI столітті — це взагалі смішно. Ні, не треба.

Так от, з 12 працюють шість, а шість простоюють. Тобто, москалі, як завжди, як собака на сіні: вони фізично не тягнуть фінансування всіх станцій, але й не віддають нікому.

Вони навіть білорусам одну станцію здали в оренду — і то тільки після того, як ті підписали союзну державу. Тобто навіть в рамках оцієї лукашенківської історії — не подарували, не передали, а здали в оренду.

Інша річ у тому, що білоруси тихенько, не привертаючи зайвої уваги, базуючись на цій орендованій інфраструктурі, за 10 років розбудували абсолютно з нуля повністю нову власну станцію. Але це вже інша історія.

А як щодо повернути якусь наукову історичну справедливість — про присутність українців у дослідженнях Антарктиди?

Українців там було дуже багато. Українці в Антарктиді не 30 років, а 200 років, фактично з моменту відкриття континенту.

Серед перших відкривачів був, наприклад, Іван Завадовський. В дворянській грамоті прямо чорним по-руськи написано: “казацького роду із города Галича”. Ну про що мова? Тобто ми там від самого початку як співвідкривачі.

Далі був Антон Омельченко, учасник легендарної експедиції Роберта Скотта до Південного полюсу. Про Скотта всі в школі вчать, а те, що в його експедиції був українець — чомусь навіть наша школа не розповідає.

От Антон Омельченко із села Батьки на Полтавщині.

А далі була радянська, скажемо так, Антарктида, в якій українці відігравали дуже велику роль. Але почалося все не з науки, а з китобійного промислу.

Це дуже чорна сторінка, важка карма. Дві радянські китобійні флотилії — одна називалася “Слава”, а друга, до речі, — “Радянська Україна”. І от ці дві флотилії вибили більше китів, ніж усі інші країни світу разом.

Це було жахливе браконьєрство. Причому не просто безжальне, а ще й абсолютно тупе, як усе радянське. Вони виконували план.

Не було нормальної інфраструктури для переробки, не було логістики. Більше половини просто викидали назад у море, бо воно починало тухнути і смердіти. Але звітували за чим? Не за продукцією, а за кількістю вбитих китів. І в кожну п’ятирічку треба було більше.

Це абсолютно жахливий акт беззмістовного браконьєрства. Але, на жаль, це теж українці. Бо обидві флотилії базувалися в Одесі, і десь 90% складу — це були Одеса і Миколаїв. Тобто це теж наша історія, хоча радянська і імперська.

Паралельно з цим була наука. З 1956 по 1992 рік працювала Радянська антарктична експедиція. І в цій експедиції кожен третій був українцем. Тобто 30% складу — це були наші.

І, крім того, що кожен третій — наш, ще й були напрямки, які трималися виключно на українцях.

Наприклад, авіація: понад 20 років, з 60-х до кінця 80-х, в Антарктиду літали літаки КБ Антонова. І літали не просто пілоти, а льотчики-випробувальники. Тобто фактично кияни літали в Антарктиду чверть століття.

А в цей час на антарктичному щиті, там, де влітку — -40, а взимку — -80, їздили харків’яни. Бо єдине підприємство в усьому СРСР, яке змогло створити техніку, що працює при -80, — це було КБ Малишева.

Вони зробили унікальну машину — гібрид танка і будинку, “Харків’янку”. У ній жили тижнями, іноді місяцями, долаючи тисячі кілометрів між станціями в центрі Антарктиди.

І, звісно, керували ними теж випробувальники з КБ Малишева. Тобто, це були повністю харківські екіпажі.

Це, по суті, техніка, яка працює при -80 — це реально космічний рівень технологій. І в усьому Радянському Союзі це могли зробити тільки ми. І це теж варто пам’ятати.

Чи можна росію ізолювати в науковому середовищі?

Успіхи в науковому середовищі більші, ніж в спорті, насправді, але теж далеко не такі, як нам би хотілося.

На початку повномасштабної дуже багато міжнародних наукових різних організацій, в першу чергу всього, що пов’язане з Європейським Союзом, прийняли купу рішень про те, щоб забанити росіян в науці. Росіяни тепер не можуть брати участь у жодному грантовому проєкті. Тобто, всі західні гроші вони більше не бачать в принципі. З росіянами тепер не можна разом публікуватися.

Але от саме цю заборону регулярно хтось на заході порушує. Тобто офіційна лінія — не пускати росіян взагалі. Але тим часом достатньо великі, достатньо серйозні видавництва регулярно намагаються закрити на це очі. І все-таки граються в оцю москальську гру “в науці нема політики”.

Ми постійно намагаємося їх на цьому ловити, бити по руках. Результат різний, так само, як у спорті.

Фото: Національний антарктичний науковий центр (НАНЦ)

Але наразі ви задоволені тим процесом, який триває?

Ми не задоволені, бо це питання не завершено. Тобто повна ізоляція не вийшла. Але загалом ступінь ізоляції російських науковців в науці більший, і це не можна не визнавати.

І отут навіть Трамп їх не врятував, тому що наукові середовища на заході достатньо автономні від політики, від прямого примусу виконавчої влади. А університетське середовище в Штатах абсолютно антитрампістське. І те, що Трамп грає з Кремлем, їм це, навпаки, тільки додає, так би мовити, бадьорості.

Вони намагаються боротися з усім, що пов’язане з Трампом, і, відповідно, це їх тільки надихає ще більше ізолювати росіян. Тобто, от з цим поки порядок.

Якщо дивитися стратегічно: що для України важливіше — просто зберегти станцію Академік Вернадський чи нарощувати присутність у Антарктиді?

Мінімалка — це зберегти те, що ми маємо. Але, ви знаєте, я б сказав, що навіть це мінімальне ми вже впорядкували, це вже зняте питання. Ми і нарощуємо.

Просто ми нарощуємо без збільшення українських витрат. Ми нарощуємо за рахунок того, що або виграємо міжнародні проєкти, або за рахунок того, що наше судно обслуговує іноземні експедиції, і зароблені на цьому гроші ми вкладаємо в наш розвиток.

Є навіть такий комічний момент, який насправді є визнанням. Десь пів року тому нам прийшов лист із секретаріату Договору про Антарктику.

Справа в тому, що в Договорі про Антарктику всі країни платять внески, але розмір внесків різний. І ми поки платили по мінімальній шкалі — для, скажемо, скромних маленьких антарктичних програм. Так от, нам прийшов лист на тему: “Україна, ви ж уже давно не маленька антарктична програма, у вас велика, потужна, розвинена антарктична програма”. Тобто нам фактично запропонували платити внески не на рівні зі Штатами чи Китаєм, а на рівні з Францією, Італією, Німеччиною.

І так, це реально визнання. Ми написали дуже чемний лист у відповідь, де сказали, що от коли закінчиться повномасштабна війна, тоді ми з російських репарацій повернемося до цього питання. Але це, насправді, навіть трохи цинічно — країні, яка воює, пропонувати платити більше. Але сам факт — це дійсно винятковий.

Ви багато говорите про договір щодо видобутку копалин, який закінчиться в 48-му році. Шанси на його продовження дуже малі?

Насправді ми не знаємо, який буде світ у 48-му році. Ви бачите самі, який зараз хаос, як стрімко змінюється світ просто на очах.

Але все ж таки я боюся, що він змінюється не в кращий бік. І якби, наприклад, прямо зараз стояло питання — продовжувати протокол чи ні, путін дав би 100%, що він не буде продовжувати.

Є якісь шанси, що до 48-го року світ стане кращим, але, боюся, що невеликі. Боюся, що оця тенденція, яку чітко озвучив 47-й президент США — “drill, baby, drill” — буде перемагати.

Для того, щоб протокол був продовжений, потрібен консенсус усіх 29 країн. Якби це відбувалося зараз, я можу на 100% сказати, що як мінімум росія, Китай і США точно не погодили б продовження. А в такому разі позиції всіх решти вже не важать. Ба більше, навіть одна країна може це заблокувати — це ж право вето, консенсусна система.

Тому ймовірність того, що в 48-му протокол продовжиться — я б дав 99,9%, що ні. Отже, Антарктида відкриється для видобутку.

Але я ще хотіла підвести питання про ваше ставлення до втручання в цю екосистему як біолога.

Моє ставлення, звичайно, категорично негативне. Якби це вирішував я, протокол був би продовжений і зроблений безстроковим. Але я зараз виступаю не як еколог, а як реаліст, який розуміє, що, на жаль, цього не буде.

Відповідно, оскільки вплинути ми на це не можемо, ми маємо думати про свої прагматичні інтереси в цій новій історії.

Прагматичний настрій — це про те, щоб мати можливість там щось видобувати?

Так. Якщо Антарктида перестане бути заповідником і там почнуть видобувати, то вибачте — чому без нас?

Чому взагалі зайшла мова про цей видобуток? Це ж дуже недосліджена територія.

Так, але це 10% площі планети. Суто статистично — це приблизно 10% усіх корисних копалин. І це ті 10%, які ніхто ніколи не копав. Це фактично світова “заначка”.

І тих самих вуглеводнів, які, до речі, і зіпсували нам клімат. Але також і рідкоземів, за які зараз починаються нові війни. Там є все.

До речі, там є ще один унікальний ресурс, про який мало говорять: 80% прісної води планети — це Антарктида.

І це не зовсім про корисні копалини. Я б не сказав, що зараз це утопія — наприклад, зловити айсберг і привезти його в порт і використовувати як питну воду. З огляду на зміну клімату і висихання планети, думаю, це питання недалекого майбутнього.

Поки що проблема не юридична, а технологічна. Ніхто ще не здатний дотягнути великий айсберг, наприклад, до Африки, а маленькі — економічно невигідно. Але це суто технічна проблема. Думаю, в межах 10 років рішення знайдуть.

Ми перед інтер’ю говорили про українців в Антарктиді, і я згадала Маркіяна Прохаська, який пожив на станції і написав книгу. Чи не думають про розвиток туризму в контексті Антарктиди?

Це приватний бізнес.

Якщо якийсь бізнесмен захоче це робити — ми проконсультуємо. Але поки що був один випадок, і, на жаль, не дуже хороший: українська компанія порушила правила і потрапила в чорний список. Це вдарило по репутації держави.

А просто приїхати туристом — це не проблема. Купуєш тур і заходиш на станцію на кілька годин. А от пожити — складніше, станція не гумова.

Скільки людей там може бути?

Офіційно — 24 місця. Але влітку буває значно більше — до 39. Я сам, наприклад, ночував у спортзалі. Це не за правилами, але всі хочуть встигнути максимум за коротке літо.

І наостанок — як би ви хотіли, щоб через багато років говорили про нашу присутність?

Я дуже сподіваюсь, що це буде нормою. Що Україна присутня в Антарктиді, в Арктиці, в Світовому океані — і це не екзотика, а буденність. А от щось типу “будуємо станцію на Місяці” — це вже буде вау.

Івано-Франківські