«Невідомість, яка з’їдає зсередини». Історія коломиянки, яка чекає свого чоловіка з фронту

31 березня 2026 р. 20:39

31 березня 2026 р. 20:39

«Я закохалася в тебе тієї самої миті, коли відчула на собі твій погляд, не будучи близько з тобою знайомою. Не тримаючи тебе за руку, не перебуваючи поруч. Наче  душа впізнала тебе раніше за очі. Серце згадало щось рідне ще до того, як розум встиг усвідомити: ти — моя людина.

Ти — той, за кого я не втомлююся щодня дякувати Богу. Ти подарував мені миті, які стали моїм прихистком, моїм внутрішнім світлом, що живе в мені й досі. Зараз, коли ти не поруч, мені шалено, до болю не вистачає твого тепла. Але я вірю, що наша любов сильніша за час і відстані. Ти — частина мого серця, яка завжди зі мною, де б ти не був. Я чекаю… кожним подихом, кожною думкою, кожним ударом серця».

Про це пише “ Галка “.

«Тримайся? Але за що триматися?»

«Я йду на сім днів, тоді тебе наберу», — минув понад рік від цих слів Михайла своїй дружині Надії Коцабі.

Коломиянка працює вихователькою в садочку. Разом з чоловіком вони прожили 15 років. Михайло пішов добровільно служити два роки тому.

Надія Коцаба разом з чоловіком та донькою

Для Михайла це було кохання з першого погляду.

Він зізнався Надії: «Як тільки побачив тебе, то зрозумів, що ти моя людина».

Коли одружилися, Михайло ще був студентом. Працював механіком на цегельному заводі, а згодом — слюсарем-ремонтником.

«У серпні 2024 року він подзвонив і сказав, що йде в бригаду, де буде кориснішим. Той період був дуже важким, особливо коли почалися перші втрати друзів..».

Надія згадує, як по 7-10 днів не чула чоловіка, бо на Сумщині майже не було зв’язку.

«Після поранення Міша приїхав у відпустку. А вже під час першого виходу зник безвісти у Курській області рф. Цей день я не забуду ніколи. Сповіщення прийшло, коли була на роботі. Важко передати словами, що бачили батьки, які приходили по дітей».

Михайло пішов служити добровільно в спеціалізовану бригаду. На момент зникнення був командиром відділення. Надія зізнається, що хотіла, аби він залишився вдома, але розуміла:

«Не може один воювати, а інший сидіти вдома. Він мені чітко сказав: якщо я тут, то маю тут бути, і це не обговорюється. Я навчилася поважати його вибір».

Жінка пригадує, що на початку служби бачила лише два варіанти розвитку подій: або він загине, або повернеться додому.

«Про те, що він може зникнути безвісти, я навіть не думала, а ще, ж і полон є. Статус безвісти зниклий — це невідомість, яка з’їдає зсередини. Ми завжди були разом, і я надіюсь, що будемо. Він — моя підтримка. Його турботу я завжди помічала, але після зникнення відчула ще більше, яка чудова людина зі мною жила», — ділиться Надія.

Михайло Коцаба на службі у війську

Перед останнім виходом чоловік сказав їй: «Я йду на сім днів, тоді тебе наберу. Я спокійний і ти будь спокійна». Надія згадує, що це був найспокійніший період за весь час його служби.

«Наступного ранку, як дізналася про зникнення, я пішла до собору. Це була глибока та важка сповідь. Я не пам’ятаю, як йшла туди. Усе було, як у страшному сні».

Кожного дня Надія старалася йти до церкви, бо розуміла, що там їй допоможуть. Жінка йшла туди в тумані, і поверталася такою.

«Людям було важко поруч зі мною, бо ми не навчені, як спілкуватися з людьми, в яких така травма. Вони кажуть: “Тримайся”, але за що триматись? За стіл, крісло, двері? Або “все буде добре”, у кожного своє добре і ніхто не знає, яке це добре для мене».

Відколи її чоловік пішов служити, Надія обмежувала себе в усьому — не дозволяла жити нормально, поки йому важко. Жінка скручувала котел взимку, бо хлопцям в окопі холодніше, обмежувала себе в простих речах, бо вони цього не мають. Після зникнення чоловіка це лише загострилося. Але питання священника: «Як би ваш чоловік хотів, щоб ви жили?» стало для неї опорою.

Згодом на одній зі служб Надія почула: «Ми немічні і безсилі, а для Бога немає нічого неможливого».

«Тоді я зрозуміла, що віддала його в Божі руки, а не в руки ворога. Я справді немічна і безсила, тому не можу нічого змінити — ні для свого чоловіка, ні для інших. Цей час з Богом дав мені сили, і я почала рухатися».

Через три місяці після зникнення чоловіка Надія поїхала на ретрит від «Карітас Коломия» у Слободу, де була без зв’язку.

«Спершу це було важко, бо постійно хотіла моніторити новини, але водночас це дало змогу видихнути. Тоді в мене з’явилась ідея написати проєкт на ретрит, щоб теж підтримати жінок, які чекають. Команда “Сила Громади” якраз запросила на навчання з написання грантів».

Потім неочікувано почала здійснюватися мрія її чоловіка — Надії запропонували навчання в автошколі від «Сили Громади». Спершу вона сумнівалася, але погодилася і здала іспити з першого разу. Тепер водить авто чоловіка.

Надія отримала водійські права

Місце пам’яті і надії

У вересні жінка створила організацію «Зниклі — не забуті». Тепер вони разом виходять на мирні акції і готують відкриття «Стіни Надії».

«Стіна Надії» має стати місцем, щоб люди не забули про зниклих військових, а для родин місцем зустрічі. У Коломиї — це місце буде тимчасовим, оскільки тривають роботи на площі Скорботи.

Спочатку Надія не хотіла, щоб фото її чоловіка було на цій стіні, бо це може бути небезпечно для нього. Але згодом подумала: «А як він повернеться і скаже — чого мене немає?».

Інколи Надію накриває так, що це схоже не просто на сльози, а на хвилю, яку неможливо стримати.

«Бувають моменти, коли вже не витримую. У п’ятницю донька їде до моїх батьків, і часом ловлю себе на думці: швидше б, бо мені треба виплакатися. Легше не стає, але я розумію, що це необхідно, інакше не впораюся».

«Моя донька — це моє світло»

«Я побачила, наскільки моя дитина сильна й мудра. Від першого дня вона зберігає позитив. У свої 15 вона сильніша, розсудливіша за мене. Моя донька — це моє світло».

Надія каже, що донька дуже прив’язана до батька і багато в чому на нього схожа. Тому їй було важливо підготувати її до різних сценаріїв.

«Після всього, що читаєш у телеграмі, з’являються найгірші думки. Я сіла з нею поговорити й сказала, що все може бути не так, як ми хочемо. Вона спокійно відповіла: “Я розумію. Але нам не сказали, що він загинув — значить, є надія, і ми чекаємо”. Ми разом  ходимо до собору й шукаємо внутрішню опору та сили».

Водночас жінка зізнається: найбільше їй бракує простих речей — як він зустрічав її з роботи і казав: «Ходи, чай готовий». Ці моменти тепер найцінніші.

«Між нами була справжня взаємність і турбота — ти не думаєш про себе так, як про тебе думає близька людина. Це було про дім, у який хочеться повертатися, про тишу, підтримку».

Жінка згадує, як вони могли просто сидіти поруч у тиші — і цього було достатньо.

За цей час Надія багато переосмислила. Каже, що навчилася відстоювати свої кордони і стала сильнішою.

«Мені завжди чоловік казав: “Ти така, що всім хочеш догодити”. Думаю, Міша тепер буде мною пишатися. Зараз ця невизначеність дуже важка. Але я тримаюся за надію. Бо навіть один шанс — це вже шанс. Є ті, кому вже повідомили про ймовірну загибель документально, або побратими сказали. У нас цього немає, і це дає ще один шанс», — говорить Надія.

«Родини зниклих безвісти мають робити все самі»

Максим Гаврилов познайомився з Надією, коли організував зустріч родин зниклих безвісти. Уже понад два роки він працює кейс-менеджером у ГО «Сила Громади» і щодня має справу зі схожими історіями.

Того дня він говорив про силу об’єднання — про те, що колективні звернення мають більше шансів бути почутими. Саме тоді спонукав створити спільноту. Її очолила Надія.

«Люди більше не самі зі своїм болем. Вони діляться переживаннями в чаті організації. Я маю честь бути в цьому чаті, тому з колегами можемо швидко надати відповіді на питання», — каже Максим.

Кейс-менеджер Максим Гаврилов. Фото: Юлія Варчук

Орієнтовно 170 родин зниклих безвісти воїнів зверталися до Максима за допомогою, з яких 150 з Івано-Франківської області. Він бере ці справи під повний супровід безоплатно.

«Родини зниклих безвісти військових мають робити все самі. Після поліції та ТЦК вони залишаються з цим сам на сам, ніхто не допомагає і не каже, що робити далі. Максимум дають буклет з назвами інстанцій, куди ще можна звернутися. Але цього мало. Це люди з постійною невизначеністю.  Вони завжди в пошуку своїх рідних і коли з’являється спеціаліст, який знає, що робити далі — це велика підтримка», — ділиться Максим.

Команда працює у просторі «Гарт» у Коломиї. Звернутися по допомогу можна особисто, або за телефоном +38 097 096 0801.

Авторка: Юлія Варчук

Івано-Франківські