“Віра — це недостатньо сказати, що Бог є, Диявол теж є”: розмова зі священником Володимиром Лукашевським (ВІДЕО)

08 квітня 2026 р. 20:19

08 квітня 2026 р. 20:19

Напередодні Великодня у домівках панує особлива атмосфера — печуть паски, готують святкові кошики та розмальовують писанки. Водночас за цими традиціями часто губиться глибший зміст свята. Про справжнє значення Великодня, віру та сучасні традиції “ Галка ” дізналась у священника Української Греко-Католицької Церкви Володимира Лукашевського.

— Великдень сьогодні часто сприймається як декор, кошика та писанки. Чи не втрачаємо ми справжній зміст свята і де припускаємося помилок?

— Традиції святкування християнських свят є надзвичайно багатими. Є те, що закладене Церквою, а є народні звичаї. У сучасному світі існує ризик, що ми зміщуємо акцент із суті на форму — як це вже відбулося з Різдвом, коли за атмосферою та декором губиться сам Христос. Подібне може статися і з Великоднем, коли його зводять до зовнішніх атрибутів або запозичених символів.

У християнському розумінні свято — це не просто згадка про подію, яка відбулася колись. Це її переживання тут і тепер. Воскресіння Христа — не лише історичний факт, а жива подія, яка відбувається для кожного з нас сьогодні.

Часто віру підміняють традицією: людина вважає себе віруючою, бо вона хрещена або приходить посвятити кошик. Але сенс свята не в продуктах чи обрядах. Традиції можуть змінюватися, з’являються нові, і це природно, але важливо не робити з цього головного.

Бо продукти псуються, а суть Великодня — ні. Христос є нашою Пасхою, і Його Воскресіння актуальне завжди — вчора, сьогодні і завтра. Ми не просто відзначаємо подію минулого, а переживаємо її знову.

Тому важливо не зосереджуватися лише на зовнішньому — декорі, кошиках чи приготуваннях. Бо за цим можна втратити головне. Христос воскрес незалежно від того, чи у вас помиті вікна. Суть свята від цього не змінюється.

— Коли говоримо про Великдень, багато хто асоціює його з постом і насамперед із обмеженням у їжі. Що насправді означає піст і як його правильно розуміти?

— Піст дуже часто зводять лише до відмови від м’яса, але його суть значно глибша. Як сказано у Святому Письмі: «Поверніться до мене всім серцем вашим». Саме це і є головне завдання посту — примиритися з Богом і переосмислити свої стосунки з ним.

Віра — це не просто знання про існування Бога. Це про живі стосунки. І піст є підготовкою до цієї зустрічі. Він допомагає людині зупинитися, зробити іспит сумління, подивитися на своє життя і змінити те, що потребує змін.

Стримання від їжі — лише один із елементів посту, і він не є однаковим для всіх. Церква дає певні рекомендації щодо харчування, але вони мають винятки — для дітей, літніх людей, вагітних жінок, тих, хто хворіє чи перебуває в дорозі.

Тому важливо розуміти: піст — це не про те, скільки м’яса людина з’їла чи не з’їла. Бог не оцінює це в цифрах. Натомість значення має те, чи людина змогла повернути своє серце до нього і змінити своє життя.

— Сьогодні багато людей переживають втрати, біль і розчарування через війну. Як у такий час знайти віру і світло?

— Насамперед варто розуміти: ні священник, ні інша людина не може “повернути” віру. Це може зробити лише Бог. Ми не є джерелом світла — ним є Господь.

Сьогодні ми маємо справу з великою кількістю невидимих ран — це біль втрати, самотність, розлука, внутрішні переживання. Фізичні рани лікувати легше, ніж ті, що всередині. І щоб ці рани загоювалися, дуже важливо бути поруч із людиною.

Проблема в тому, що ми розучилися бути одне з одним. Ми мало дивимося в очі, мало присутні в розмовах. Але саме через присутність і відкритість Бог торкається серця людини.

Щоб віднайти світло, потрібно відкритися Богові. Дозволити йому діяти, бути з ним. І тоді Господь справді зцілює. Я бачив багато таких історій — коли люди приходять з порожнечею, а виходять із внутрішнім світлом. Це не робить людина — це діє Бог через молитву, сповідь і щиру розмову.

— Старуня сьогодні стала місцем паломництва для тисяч людей. У чому феномен цього місця?

— Думаю, люди просто спраглі. Ми пережили пандемію, обмеження. Людям бракує спільності, живого контакту, духовного досвіду.

Раніше багато хто звик їздити у паломництва — до Гошева, Зарваниці, Погоні. А потім це раптово зникло. І сьогодні люди шукають такі місця знову.

Сюди ніхто не змушує приїжджати. Люди самі витрачають час і ресурси, щоб бути тут. І найважливіше — вони повертаються. А людина повертається лише туди, де їй було добре.

Часто це місце називають “місцем сили”, “місцем тиші”. Тут люди знаходять спокій і себе. Хоча Бог є всюди — в кожному храмі, у кожній молитві — є місця, де його присутність відчувається по-особливому.

Старуня — саме таке місце. Воно пов’язане з постаттю блаженного Симеона Лукача — людини, яка жила вірою, служила іншим, пройшла через переслідування. Його життя стало прикладом того, що святість — це не про надзвичайні речі, а про щоденну людяність, любов до Бога і ближнього.

І саме це відчувають люди, коли приїжджають сюди.

— Храм у Старуні освятили нещодавно, але він уже став популярним у соцмережах. Чи була така архітектура задумана спеціально, щоб привернути увагу, зокрема молоді?

— Якби ми ставили собі за мету лише зацікавити зовнішнім виглядом, дуже швидко побачили б цей храм порожнім. Архітектура тут має глибший зміст.

Підземна частина храму символізує підпільну Церкву, яка зазнавала переслідувань у 1946–1989 роках. Купол, що ніби виривається із землі, є символом її воскресіння. Якщо дивитися на храм, можна побачити силует постаті блаженного Симеона Лукача, який ніби стоїть на пагорбі і запрошує людей до молитви.

Уся територія також має символіку — навіть Хресна дорога, якщо подивитися згори, нагадує виноградну лозу. Тобто кожен елемент має своє значення.

Водночас ми живемо у XXI столітті, і важливо мати сміливість створювати сучасну архітектуру. Кожна епоха будує свої храми відповідно до часу. Те, що колись було новаторським, сьогодні стало класикою. Так само і цей храм — він відображає наш час і говоритиме про нього наступним поколінням.

— З якими запитами люди найчастіше приходять сюди?

— Найчастіше просять молитви — за військових, за зниклих безвісти, за поранених. Також люди звертаються з проханнями про дар батьківства. Уже є кілька випадків, коли подружжя, яке довгий час не мало дітей, після молитви тут отримало цю радість.

Окрім того, люди дуже потребують розмови. Вони хочуть бути почутими. Часто приїжджають спеціально, щоб поговорити — навіть з інших міст.

Ми ніколи не знаємо, хто зайде в ці двері і з чим прийде. Це можуть бути люди з різних регіонів, з різним досвідом, у тому числі ті, хто пережив війну. І в такі моменти важливо не лише говорити, а й слухати.

Це місце вчить довіряти Богові, бути відкритим до людей і дозволяти Духові Святому діяти через кожну зустріч.

Івано-Франківські