«Казка стає інструментом осмислення болісного досвіду»

22 квітня 2026 р. 13:08

22 квітня 2026 р. 13:08

Конспект лекції української журналістки, письменниці та членкині PEN Ukraine Саші Довжик

3 квітня в рамках фестивалю “Прописи” відбулася публічна розмова з українською журналісткою, письменницею та членкинею PEN Ukraine Сашею Довжик. Вже у вересні цього року вийде друком її книга “Apocalypse Baroque: Tales from Ukraine at War”, яка містить задокументовані у формі казок історії Українців. З цієї нагоди ми підготували конспект події, з допомогою якого ви зможете ознайомитись з тим, як до Саші прийшла ідея такої форми документації, її особливостями та стосунками авторки з героями описаних нею історій.

Пише Голос-Інфо

Специфіка техніки. Як працює казкова документалістика?

Почати варто з того, як працює казкова документалістика. Базується вона на вічних образах, зокрема казкових і легендарних. Зокрема Саша для документації історій використовує сюжети, однаково відомі в усьому світі. Наприклад, записані Шарлем Перо чи братами Грім казки. Оскільки вони першочергово були народними творами, які впродовж свого існування трансформувались , переходячи від покоління до покоління, здебільшого в усній формі, у них закладено конденсовані досвід та мудрість, прожиті простими людьми. Через це такі сюжети є зрозумілими на глобальному рівні, а тому можуть бути використаними як підгрунття для обговорення локальних питань на глобальному рівні, виходячи за межі локальної традиції.

“Вони, є одномоментно впізнаваними як в Україні, так і, скажімо, в Британії чи у Франції, чи у Німеччині. І для мене було цінно знайти ось цю, певну універсальність в унікально жахливому досвіді. І для мене було важливо спробувати перекласти ось це унікально можливе, на якусь мову, яка б була зрозуміла людям поза межами України.”

Саша шукає паралелі між казками та реальними історіями українців, поєднує їх та таким чином оповідає позаконтекстні для закордонного читача теми з допомогою знайомих йому персонажів та сюжетів. Героями стали як однокласники Саші, які постають у казках в образах козаків, так і люди, що пережили окупацію та стали прямими жертвами російських звірств.

Знайомі з дитинства, казкові образи та елементи сюжету в певний момент змінюються, викликаючи в читача питання про те, коли стався поворот не туди, хто або що його спричинив і чому сталося саме так. Дружня обгортка дозволяє якісніше прорефлексувати прочитане, яке в первісному вигляді буває складним і іноді неприємним до усвідомлення.

На основі казки про рукавичку, у якій оповідається про тварин, які знаходять притулок у непристосованому для цього об’єкті, Саша оповідає історію села Ягідне на Чернігівщині. Жителів цього населеного пункту окупанти змусили майже місяць провести у непридатному для цього підвалі школи. Тільки на відміну від казки, для жителів Ягідного підвал став загибеллю, а не порятунком. Люди задихались та страждали через відсутність санітарних норм та харчування. Цей випадок став одним із свідчень російської брутальності та негуманності. Саме цей злам між казкою та реальністю часом дозволяє донести до читача сучасні реалії життя українців, коли життя може вмить перетворитись на кошмар.

“ Бо коли читач, закордонний читач намагається стежити за якимось персонажем, який йому знайомий з дитинства, і потім розуміє, що в якийсь момент все йшло за законами жанру, а потім ці закони зламалися, він, моє сподівання, буде ставити собі питання: чому ж, чому ж, чому ж зламався цей сюжет?“

У своїй роботі Саша не цурається емоційності. На її думку, емпатія слугує інструментом побудови зв’язку між людьми, а тому саме з її допомогою відбувається глибше занурення в контекст описаних подій. Неприхована емоційна залученість авторки у свою чергу дозволяє якісніше навішувати його для читача.

Якщо для читача така форма дозволяє сприйняти інформацію у більш доступній формі, то для авторки це навпаки емоційно складніше. Зі слів Саші, документуючи болючі досвіди ти ніби пропускаєш їх через власне тіло, що ніяк не сприяє дистанціюванню. Натомість це дає читачу можливість якісніше препарувати контекст.

“ Дистанції тут нема. Я коли пишу, я закінчую завжди ці історії абсолютно розбитою в сльозах,бо нема де правди діти.”

Press enter or click to view image in full size

Схожі твори. Як прийшла ідея?

Ідея поєднувати сувору документалістику з казкою не з’явилася нізвідки — вона виросла з багаторічного академічного та читацького досвіду Саші. Робота викладачкою, де вона рік за роком розбирала зі студентами міфи західного світу, виробила в ній особливу професійну деформацію. Це звичка дивитися на класичні сюжети під різними кутами, поширювати їх за допомогою феміністичної чи постколоніальної теорії. Проте справжнім поштовхом стала сама українська дійсність, яка почала підкидати сюжети, що “кричали” про свою схожість із давніми текстами. Саша згадує, як історія про жінок, яких собаки вивели з окупованої Бучі, миттєво з’єдналася в її голові з образом Червоної Шапочки. Виявилося, що старі сюжети це не просто пил на полицях, а пляшки, в які можна залити “молоде вино” нашого болю.

“Це знову показує, що це вічно актуально,знову відвідувати ці старі сюжети, заливати в старі пляшки нове молоде вино, так?.. Це я думаю, що це теж певна професійна деформація, яка призвела до переписаних казок,бо це розвиває певний смак до оцього перевертання класичних сюжетів з голови, з ніг на голову”

У пошуках своєї мови авторка орієнтувалася на потужну жіночу традицію міфів. Тут і Леся Українка, яка переписувала історії Кассандри, і британка Анжела Картер з її сміливими версіями класичних казок. Ці авторки навчили Сашу, що міф це жива матерія, яку можна і треба змінювати, щоб дати голос тим, хто раніше мовчав. Окрім світової класики, відчувається вплив і сучасних українських авторів, як от Оксани Забужко чи Лесі Хромічук, які також шукали способи проговорити травму через метафору. Так її книги стали не просто збіркою історій, а частиною великої розмови письменників різних епох про те, як людині вистояти перед жахом.

“ Я думала дуже багато про Анжелу Картер… Мені завжди було цікаво, як, як це зроблено, якою мовою вона може переказати ці казки? Як можна винайти нову мову саме для цих сюжетів?.. На якомусь такому рівні… Анжела Картер теж була в цій кімнаті як одна з тих, хто переказувала ці історії”

Персонажі «казок» та стосунки з ними

Герої Саші Довжик це не вигадані образи, а реальні люди, які стали свідками та учасниками війни. Серед них її власні однокласники із Запоріжжя, колишні хулігани, в яких раптово прокинулася героїчна свідомість козацьких лицарів. Авторка з особливим теплом згадує свого друга на позивний Мамай, чий образ у пікселі з бандурою на фоні руїн Авдіївки став символом живого міфу. Проте поряд є місце і для глибокої трагедії, наприклад, в образі Шехерезади, присвяченому пам’яті Вікторії Амеліної. Тут казка стає способом не дати людині зникнути остаточно, адже поки ми розповідаємо про когось, ця людина продовжує жити в нашому просторі.

« Є такий дуже цікавий український персонаж Котигорошко… Я сподіваюся, що так чи інакше його історію ми засвідчимо… Ще в моїх в цій збірці є Шехерезада. І це не я, це інша письменниця, Вікторія Амеліна… І є певний меседж у тому, що поки ці історії розповідаються, то ми не закінчуємося».

Працювати з такими делікатними історіями це величезна відповідальність, яка вимагає від автора неабиякої етичної чистоти. Саша наголошує, що в документалістиці немає місця егоїзму. Ти мусиш бути готовим викинути свій текст, якщо він завдає болю близьким загиблого героя. Тому кожна казка в книжці має свій “ключик”, реальний опис подій, який підтверджує правдивість кожної деталі. Для багатьох героїв те, що їхній складний досвід був почутий і реалізований у формі казки, стало моментом терапії, своєрідним актом справедливості.

“Це вимагає уваги, турботи і це вимагає готовності перекреслити все, що ти зробила, і викинути це на смітник… Останнє, чого ми хочемо в цих умовах, — це ретравматизувати людей чи відобразити їх історію так, що вона ще завдасть якогось болю… Бо книжка, якщо пощастить, вона залишиться, і їй потім співіснувати з тим документом у світі”

Івано-Франківські