“Головне — почати”: як ветеран Василь Рибчук після втрати руки відкрив доставку “Димно” прямо з лікарняної палати (ФОТО)

01 червня 2026 р. 21:05

01 червня 2026 р. 21:05

Василь Рибчук — співзасновник доставки “Димно” у Франківську. Йому 27 років, він ветеран, який втратив руку на фронті. Його партнер — також Василь — діючий військовослужбовець. Ідея бізнесу народилася в лікарняній палаті на Сахарова. Тепер вони доставляють шашлик, м’ясо, рибу та бургери по всьому місту.

Про курник, який врятував життя, ампутацію, реабілітацію і шашлик із лікарняної палати — Василь розповів Галці .

Курник, шифер і радіостанція, яка врятувала життя

Василь був мобілізований у 2023 році до лав Національної гвардії України — 50-й полк. Пройшов базову військову підготовку, після якої разом із побратимами вирушив на бойове завдання під Торецьк на Донеччині.

У 2024 році Василь отримав поранення під Торецьком — під час зміни на позиціях. Четверо бійців виходили вночі, і саме тоді ворог відкрив вогонь.

Спочатку побратим Олександр наступив на міну — йому відірвало ногу. Потім почався мінометний обстріл. Осколок від 120-міліметрової міни влетів Василю в лікоть, переламав усі кістки та перебив артерію.

“Я впав на землю, піднявся — і десь метрів за десять від мене був спалах. Осколок зробив дірку в руці й полетів кудись далі. Почалася масивна кровотеча”.

Василь забіг у подвір’я напівзруйнованої хати, поставив собі турнікет і заліз під шифер курника. Туди ж допоплазував Олександр — із перетягнутою ногою, на руках, під обстрілом.

“Між нами і дронами противника був тільки тоненький шифер. Але він не пропускав тепло — і вони нас не побачили. Нам дуже пощастило”.

Вони пролежали там із третьої ночі до сьомої ранку. Врятувала радіостанція в кишені Олександра — він згадав про неї вже в укритті. Вийшли на зв’язок, дочекалися евакуації в ранковий туман, коли дрони нічого не бачили.

Коли рятувальники нарешті знайшли їх і покликали його позивний — “Фіш!” — Василь каже, у відповідь був крик з душі. Усі четверо, хто виходив тієї ночі, вижили.

Вже з евакуаційної машини він двічі телефонував татові. Перший раз — ще по дорозі, коротко. Вдруге — вже зі швидкої по дорозі в Дніпро.

“Ампутацію підписав, але все одно сподівався”

У лікарні Мечникова в Дніпрі лікарі кілька днів намагалися врятувати руку — відновили кровообіг, поставили апарат Ілізарова. Але тканини вже відмирали.

“Мене розбудили після наркозу і кажуть: треба підписати згоду на ампутацію. Я такий: можна завтра? Лікар каже: до завтра ще почекаємо. Ну я й подумав — може щось зміниться”.

Не змінилося. Наступного дня прийшла бригада лікарів, розмотали пов’язку — рука вся почорніла. Тканини відмерли ще в Дружківці.

Реабілітація тривала більше півроку: Мечников, Вінниця, Хмельницький, Татарів, Сахарова. Шість операцій і наркозів, безліч препаратів — так, що постраждали нирки і печінка. Врешті-решт — Івано-Франківськ.

“Розпачу не було жодного разу. Навіть коли руки вже не було. Така штука, якщо правильно її сприйняти, дає тобі поштовх. Це як сторінка — перегорнув і пишеш далі”.

Найбільше в той час допомагала дружина.

“Ти розумів, що ти не сам. Навіть якщо був у Дніпрі чи Вінниці — говорив з нею по відео і знав: є хтось поруч”.

Під час реабілітації Василь зустрів у сусідній палаті побратима Максима — якому ампутували обидві ноги майже під корінь. Той тоді “впав повністю — і духом, і всім”. Але Василь бачив його вже потім: два протези, басейн, спортзал.

“Ось що значить не здатися”.

Шашлик із лікарняної палати

Ще під час реабілітації на Сахарова до Василя в палату почав заходити інший пацієнт — теж Василь, бухгалтер за фахом і теж військовий. Вони почали думати, чим би зайнятися.

“Він каже: давай щось робити. Я кажу: давай. Чому м’ясо? Ну, хто не любить м’яса? Я люблю готувати, люблю жарити шашлик, знаю, як зробити його м’яким і соковитим. І у Франківську на той момент майже не було конкуренції”.

За тиждень після зустрічі вони орендували приміщення. Стіни малював брат Василя. Все — власноруч. У серпні 2025 року відкрилися.

Перші замовлення — від знайомих. Потім реклама, мер завітав, тоді журналісти. Зараз — дев’ять місяців роботи і стабільний потік клієнтів.

“Були моменти, коли замовлень мало і думаєш: бляха, а якщо воно вже все? Але здаватися — не варіант. Головне — почати, а потім потихеньку побіжиш”.

Фішка “Димно”, за словами Василя, — у деталях: правильний маринад без зайвого (цибуля, спеції, олія — і ніякого майонезу), точна вага (замовив 300 грамів — отримаєш 300 грамів готового, не сирого), і час відпочинку м’яса після мангалу.

“Маринад — це тільки 30-40 відсотків смаку. Решта — в процесі”.

Найбільший виклик виявився несподіваним: не пошук приміщення і не реклама, а податкова система.

“Ми чесно працюємо, офіційно оформлені люди, платимо податки. А на тебе все одно навалюються з першого місяця. Я би хотів, щоб новому бізнесу давали хоча б три місяці подихати без цього всього”.

Партнерство з біофармою додало ще одну родзинку: хто здає плазму — отримує знижку в “Димно”.

“Доки здають плазму — доти є знижка”.

Одного разу Василь організував у “Димно” зустріч із ветеранами, які проходили реабілітацію. Разом маринували м’ясо, жарили шашлик, спілкувалися.

“Я хотів показати хлопцям: після поранення, після травми можна жити далі. Не обов’язково пити або тікати в ліс. Треба стати частиною суспільства знову”.

Мрія Василя проста:

“Прийти сюди в білих мешках з течкою, забрати гроші і піти. Щоб уся команда працювала сама, без мене на кухні. Оце буде справжній успіх”.

А ветеранам, які повертаються і не знають, що далі, каже так:

“Не закривайтеся. Знайдіть справу, яка подобається. Голова має бути зайнята — роботою, сім’єю, спортом. Тоді все інше відходить на другий план. Поверне усмішку на обличчя — і все”.

• Дрони, роботи, службові собаки і такмед: 50 полк Нацгвардії продемонстрував франківцям власні можливості (ФОТО)
• У центрі Франківська стартував триденний ветеранський ярмарок: історії воїнів (ФОТО)

Івано-Франківські