Без дому, але з голосом: як живе франківський театр драми і комедії “IF DRACO” (ФОТО)

09 червня 2026 р. 20:56

09 червня 2026 р. 20:56

Франківський театр драми і комедії “IF DRACO “ вже майже десять років існує без власної сцени — між тимчасовими залами та новими просторами, які щоразу доводиться освоювати наново. “Галка” розповідає історію колективу, що народився у 2016 році і попри війну, втрати акторів та постійні переїзди продовжує створювати камерні постановки, де головним стає не простір, а жива емоція і людська присутність.

Театр без дому: як IF DRACO продовжує жити попри війну, втрати й постійні переїзди

Театр народився не з урочистого відкриття чи великої сцени. Його історія почалася у 2016 році з вистави “Стус”, яку меру Івано-Франківська показали троє акторів. Саме після цього показу директор і режисер Тарас Бенюк почув коротке: “Окей, буде театр”.

На той момент Бенюк приїхав до Франківська з Києва, де працював у Національному академічному драматичному театрі імені Лесі Українки. Він мав набрати курс в інституті мистецтв, але повертатися назад без подальшого розвитку не хотів.

“Приїхати сюди, просто набрати курс, а далі що? Далі нічого — так не підходило”, — згадує він.

Так у місті з’явився спершу “Новий театр”, який пізніше через юридичні обставини став театром драми і комедії — IF DRACO.

За роки існування команда поставила близько двадцяти вистав. Головне у них — не масштаб декорацій чи кількість акторів. IF DRACO відомий своїми камерними, психологічними постановками, де кожна історія має кілька рівнів прочитання.

Їхні вистави рідко бувають простими чи прямолінійними. Навіть сюжети, які на перший погляд здаються буденними, поступово відкривають перед глядачем глибокі психологічні пласти.

Такою стала вистава “Двері” режисера Андрія Кирильчука. На поверхні — це історія журналістки, яка приїжджає у провінційний готель, щоб побути наодинці. Але в номері вона знаходить сплячу прибиральницю. Здавалося б, проста зав’язка. Та під час перегляду історія перетворюється на тонке дослідження людських станів, самотності й внутрішніх страхів.

Схожий ефект має й “Бубновий ельф” за п’єсою Володимира Єшкілєва, написаною спеціально для IF DRACO. Прем’єра відбулася у жовтні 2021 року в Народному домі “Княгинин”.

На сцені — подружжя у замкненому просторі квартири. Чоловік повідомляє, що кілька днів не зможе виходити з дому. З цього починається психологічна гра, де кожен персонаж поступово відкриває свій внутрішній світ, а глядач ніби розгадує емоційний ребус.

Після франківських показів виставу повезли до Києва — у театр Лесі Українки. Там квитки розкупили за кілька днів, а столичний глядач тепло прийняв постановку.

Сам театр тим часом продовжував існувати без власного приміщення. Колектив грав у театрі ляльок, у філармонії, у Народному домі “Княгинин”. Певний час IF DRACO фактично залишився на вулиці.

Лише у лютому 2026 року театр отримав тимчасовий простір у Палаці Потоцьких. Але й тепер команда не знає, скільки зможе там залишатися.

Усі ці роки театр існував практично на власному ентузіазмі. Костюми, реквізит, техніку збирали власними силами, за підтримки меценатів і волонтерів. Одним із тих, хто найвідчутніше допомагав театру, став меценат Віктор Вінтоняк.

Війна ще сильніше ускладнила роботу театру. Один із акторів, Станіслав Цуканов, нині на фронті. Також мобілізували звукооператора. Зараз у театрі залишилося лише кілька акторок, один актор-сумісник і сам Тарас Бенюк, який одночасно є директором, художнім керівником, режисером та актором.

Через це театр змушений робити ставку саме на камерні вистави. Але у цьому IF DRACO знаходить і власну силу. Невелика кількість акторів дозволяє створювати особистий контакт із глядачем, де кожен погляд, кожна пауза чи інтонація стають важливими.

Бенюк переконаний, що навіть одна людина на сцені може тримати зал сильніше, ніж десятки акторів.

“Це може бути моновистава, і вона буде набагато сильнішою, ніж вистава на тридцять людей”, — каже він.

Окремим напрямком для театру став іммерсивний формат, де стирається межа між сценою та залом. Наприклад, у “Академії сміху”, поставленій режисером Ігор Матіївим, актори взаємодіють із глядачами безпосередньо під час вистави.

Театр завжди слідкує за тенденціями сучасного мистецтва, але не підлаштовується під будь-які очікування. Зраз у культурному середовищі популярна думка: якщо театр не ставить п’єсу про війну — він “фейковий”. Однак не кожен театр може ставити такі п’єси.

В театрі драми і комедії вже були покази вистав про війну — зокрема авторська п’єса Андрія Іванюка “Боятися немає сенсу”, яку демонстрували ще в Народному домі “Княгинин”. Після втрати приміщення вистава “кочувала” іншими театрами, і зараз залишилася у архіві.

Попри постійні переїзди, втрати й нестабільність, театр продовжує працювати над новими постановками. Наприкінці літа та восени команда планує нові прем’єри.

“Місія театру зараз — підтримати людей. Показати, що все буде добре”, — говорить Бенюк.

І поки театр досі чекає на власний дім, він продовжує існувати завдяки людям, які виходять на сцену навіть у найскладніших умовах — щоб створити для глядача кілька годин іншої реальності, де можна пережити страх, сміх, напругу, тишу й надію.

На фото актори репетирують виставу “Бубновий ельф”

Хто стоїть за лаштунками театру

У театрі, окрім п’яти основних акторів працює ціла команда спеціалістів, що забезпечує роботу сцени та репетицій.

Серед них:

• директор-художній керівник,
• заступник директора,
• головний бухгалтер,
• помічник головного режисера,
• завідувач художньо-постановочної частини,
• керівник літературно-драматургічної частини,
• звукорежисер вищої категорії,
• художник з освітлення,
• монтувальник сцени.

Керівник літературно-драматичної частини Володимир Єшкілєв розповідає, що його головне завдання — працювати з текстами.

“Кожна п’єса починається з літературного матеріалу, — пояснює він. — Їх потрібно редагувати, адаптувати під наш театр. Перші адаптації давалися важко, зараз це відбувається майже автоматично. Моя робота — перетворювати первинний текст у форму, яку може реалізувати наш театр, зберігаючи ідею та стиль автора”.

Щодо співпраці з театром, він розповідає:

“Я працюю тут від самого початку. Спочатку співпрацював із Тарасом Бенюком і відчув його як людину з непровінційним мисленням — відкриту для всіх вітрів сучасного світу. Разом ми реалізували багато творчих проєктів, серед яких був планований фільм за моїм романом «Шлях Богомола». Війна та ковід, на жаль, завадили його реалізаці”.

Для Володимира театр — це живий контакт із людьми, митцями та акторським колективом, де миттєво відчуваєш ефект своєї роботи:

“Актор не буде грати поганий текст. Коли він вимовляє діалог і зал сміється або аплодує — це прямий живий фідбек, що неможливо отримати відразу при роботі над романом”.

Репертуар

“ Галці ” вдалося відвідати дві постановоки театру драми і комедії IF DRACO “Пам’ять води” та “Біля ковчега о восьмій”.

Закулісся

Завжди, коли приходимо до театру, бачимо вже втілених на сцені персонажів. Лише кілька секунд — і глядачі абстрагуються від зовнішнього світу, повністю занурюючись у історію, що розгортається перед ними. Але ж так цікаво, що відбувається за кулісами: як актори готуються до виходу на сцену, як народжується той живий, дихаючий світ героїв, який згодом опановує серця глядачів.

Нам вдалося поспілкуватися з режисером та акторами перед прем’єрою вистави “Пам’ять води”. І вже на перших хвилинах стало зрозуміло: закулісне життя театру — це окрема емоційна історія, сповнена хвилювання, азарту та внутрішньої напруги.

“Для мене кожна вистава — як дитина. Прем’єра — це момент, коли моя робота закінчується. Далі життя вистави залежить від акторів, технічної команди та, звісно, від глядачів”, — ділиться режисер Тарас Бенюк.

Прем’єра відбулася 27 березня і стала знаковою подією, адже п’єсу британської драматургині Шейли Стівенсон вперше поставили українською мовою, завдяки перекладу Надії Єшкілєвої та адаптації Володимира Єшкілєва.

“Думаю, що глядачі добре сприймуть виставу, бо у житті нема драми без комедії і навпаки. Байдужими вона точно нікого не залишить”, — додає режисер.

Актори діляться передпрем’єрними емоціями:

Виконавиця педантичної Терези — Ольга Дуркало сприймає підготовку як внутрішнє занурення у персонажа:

“Під час роботи над виставою від самого початку була впевненість, що вона вийде дуже хорошою. І мені здається, що саме так і сталося. Перед виходом на сцену відчуваю спокій і водночас готовність віддати героїню повністю глядачеві”.

Її колега — Ірина Деблюк — виконавиця ролі загубленої Катрін, налаштовується через азарт і легке хвилювання:

“Азарт присутній завжди, це нормально, бо це висока відповідальність. І цей азарт додає мені шаленості, він драйвить, качає. Саме він допомагає повністю зануритися у сцену”.

Дар’я Григораш, яка виконала роль загадкової Мері, зізнається:

“Хвилююсь, бо роль дуже складна. Хочеться показати її в повній красі, зробити персонажа живим і правдивим. Відчуваю велику відповідальність за кожен жест і слово”.

За цими хвилюваннями і ритуалами стоїть не лише підготовка до вистави, а справжнє народження персонажів. Саме тут, у закулісному просторі, актори переживають всі емоції, які пізніше передадуть глядачеві. Вони — провідники в інший світ, де драма й комедія переплітаються так само щиро, як у житті.

Пам’ять, біль і родинні тіні: рецензія на виставу “Пам’ять води “

Це — емоційно насичена і водночас глибоко психологічна історія, поставлена за п’єсою британської драматургині Шейли Стівенсон. Українською мовою текст уперше зазвучав завдяки перекладу Надії Єшкілєвої, а над адаптацією працював Володимир Єшкілєв. Режисерське бачення втілив Тарас Бенюк.

Прем’єра відбулася 27 березня і стала знаковою подією, адже до цього п’єсу не ставили в українському театральному просторі. Сам факт такого дебюту вже заслуговує на увагу, а з огляду на результат — і на щиру похвалу. Інтерпретація Бенюка вирізняється чутливістю до тексту та вмінням працювати з емоційною напругою.

Постановка вражає своєю цілісністю: акторська гра, музичне оформлення, світло, звукові ефекти та сценічні рішення працюють як єдиний механізм. Особливо варто відзначити атмосферу, яку створюють задимлення та освітлення — вони не просто доповнюють дію, а фактично формують її емоційний фон. Музика ж тонко підкреслює внутрішні стани героїнь, задаючи кожній сцені відповідний настрій.

Один із найбільших плюсів вистави — це точність у деталях. Витримані паузи, правильно розставлені акценти, ритм сцен — усе це свідчить про глибоку режисерську роботу. І це особливо вражає, якщо врахувати, що на створення вистави пішов лише місяць. За такий короткий термін команді вдалося створити двогодинну постановку, яка не лише тримає увагу глядача, а й занурює його у складний внутрішній світ персонажів.

У центрі сюжету — три сестри, які повертаються до батьківського дому, щоб попрощатися з минулим і водночас зіштовхнутися з ним. Їхня історія — це історія травм, дитячих спогадів і складних стосунків із матір’ю. Глядач не просто спостерігає за подіями — він проживає їх разом із героїнями.

Окремої уваги заслуговує акторський склад. У виставі зіграли:

• Юлія Пушкар — Вайолет (мати);
• Ірина Деблюк — Катрін;
• Ольга Дуркало — Тереза;
• Дар’я Григораш — Мері.

Кожна з акторок створила яскравий, живий образ. Їхня гра настільки емоційно точна, що викликає одночасно і сміх, і сльози. Важко виокремити когось одного — усі чотири героїні різні, але однаково переконливі. Вони наповнюють сцену сильною енергетикою та щирістю, яка передається глядачеві.

Однак в майбутніх показах на виставу чекає вже новий акторський склад, тож цікаво буде подивитися також на їхню гру, і відчути ту, їхню, енергетику, яку вони приносять із собою на сцену.

“Пам’ять води” — більше, ніж комедійно-драматична історія. Це вистава, яка залишає після себе простір для роздумів. Вона говорить про пам’ять, біль, родину і про те, як минуле формує наше сьогодення. І саме завдяки цій багатошаровості постановка надовго залишається з глядачем навіть після завершення.

Фото з вистави “Пам’ять води”

Розмова про віру, дружбу та вибір: рецензія на виставу “Біля ковчега о восьмій “

Вистава Біля ковчега о восьмій — це приклад постановки, яка, попри маркування «для дітей», працює значно ширше й глибше. Це історія, яка однаково добре сприймається і дитячою аудиторією, і дорослими, бо за легкістю форми тут приховано серйозну розмову про дружбу, віру, моральний вибір і відповідальність.

Постановка триває лише 50 хвилин, але за цей час встигає створити цілісний, емоційно насичений світ.

Сюжет, заснований на творі Ульріх Хуб, вибудовується навколо пригод трьох пінгвінів. Цікаво спостерігати за їхніми суперечками, жартами, страхами та роздуми про Бога й справедливість. Вистава не дає готових відповідей, а радше делікатно спонукає думати.

Окремо варто відзначити акторську гру. Вона жива, пластична і переконлива. Актори не просто грають персонажів — вони створюють відчуття справжньої присутності в їхній історії, занурюють у ситуації, де смішне межує зі зворушливим. Саме завдяки цій органічності глядач легко входить у ритм вистави й проживає її разом із героями.

Сильним елементом постановки є музичне оформлення. Пісні, що звучать зі сцени, не є декоративним доповненням — вони працюють як частина драматургії, підтримують емоційний тон і додають тепла. Гра світла, задимлення, сценічна атмосфера — все це створює відчуття майже казкового простору, в якому філософія подається через гру.

Особливої ваги виставі додає її історія. Вперше її поставили у травні 2025 року, коли театр ще не мав власного приміщення й гастролював з постановкою по школах. Перший показ був присвячений режисеру Василю Юрціву, котрий помер 23 березня 2025 року і не встиг побачити виставу на сцені. Голос режисера, що звучить наприкінці вистави, є сильним фінальним акордом і своєрідною присутність автора задуму.

«Біля ковчега о восьмій» — це вистава, яка не намагається вразити масштабом, але вражає людяністю. Вона добра, іронічна, тонка й чесна. Це історія, яка викликає усмішку, а потім залишає після себе думки. І, мабуть, саме це є ознакою хорошого театру — коли після фіналу щось продовжує звучати всередині.

Фото з вистави “Біля ковчега о восьмій”

Історія IF DRACO — це історія театру, який не мав розкоші стабільності, але зумів вибудувати власну стійкість у творчості. Він існує там, де є актори, тексти й глядачі. І поки сцена для них щоразу тимчасова, постійним залишається головне — потреба говорити зі світом і бути почутими.

• “Особливий, містичний, незборимий”: як Франківськ вітають з Днем міста
• У Франківському театрі драми і комедії зібрали понад 17 тисяч гривень для НГУ (ФОТО)
• “Театр змінюється – глядач теж”: у Франківську стартував літературно-драматичний клуб “Четверта стіна” (ВІДЕО)

Івано-Франківські