“Я став вільним на війні”: Роман “Добряк” про хуліганство, службу та залізну ногу замість медалі (ФОТО)

28 червня 2026 р. 20:52

28 червня 2026 р. 20:52

Роман Колесник, відомий у народі як Добряк — боєць Третьої штурмової бригади. Дитинство навчило його простих принципів — не вкради, не образь слабшого, заступайся за нього — і саме ці цінності стали фундаментом усього його подальшого життя: від вуличних бійок і професійного спорту до штурмових дій на передовій.

Сьогодні Роман живе на Франківщині, де разом із побратимами розвиває ветеранську спільноту, допомагає іншим ветеранам проходити шлях від реабілітації до працевлаштування, створює власний одяг бренд Dobriak Production і пише музику про пережите.

В інтерв’ю “Галці” Роман розповідає про те, як страх перетворюється на силу, чому “добро має бути з кулаками”, як він прискорив власне одужання, що означає бути “вільним на війні” і чому головна боротьба насправді починається вже після демобілізації.

— Хто такий Добряк?

— Це звичайний хлопчина. У минулому — околофутбольний хуліган, спортсмен і в минулому, і в теперішньому часі.

Це людина, яка з самого дитинства боролася за справедливість. Я ніколи не міг пройти осторонь, коли бачив, що комусь потрібна допомога, коли міг бути корисним. Мама вчила мене простим речам: ніколи не кради, не ображай слабшого, а навпаки — заступайся за нього.

От на таких, здавалося б, звичайних принципах — не вкради, не образь, заступися — я й виростав, формував свій світогляд.

— Тому Добряк?

— Ну, так. Але це не я сам себе так прозвав. У народі мене почали так називати десь із 18 років, і це прізвисько якось прижилося.

— Та цінність, яку вам заклали з дитинства, більше допомагала чи інколи навпаки стопорила? Тобто чи завжди доброта була силою?

— Є такий вислів: добро має бути з кулаками. Якби я все життя був просто добрим, то здебільшого об мене витирали б ноги.

І так відбувалося, коли я був малим. Тоді в мене була лише доброта, але не було фізичної сили. Особливо якщо подивитися на мене — я й досі невеликий, що по зросту, що по комплекції. Тому було важко.

Пам’ятаю, як у школі, коли заходив у вуличний туалет, там стояли старшокласники. Проходиш повз них, а вони струшують тобі на голову попіл із сигарет. І ти нічого не можеш із цим зробити.

Але дорослішаючи, я зрозумів: у житті завжди будуть люди й ситуації, де потрібно проявити силу. Треба вміти відстояти себе, захистити своїх рідних, близьких або тих, хто сам не може цього зробити.

— Яким був Роман до війни? Чи сильно він відрізняється від теперішнього?

— До війни моє життя було нерозривно пов’язане зі спортом. Я мріяв стати чемпіоном UFC. Працював на різних роботах: вантажником, підсобником, охоронцем у логістичних компаніях, таксистом. Але це було не покликанням, а способом заробити гроші.

Увесь цей час я тренувався, виступав на змаганнях, бився в клітці й шукав себе.

Згодом переїхав до Польщі, щоб тренуватися та виступати. Саме там остаточно зрозумів, що хочу пов’язати своє життя зі спортом. Я люблю цю справу, вона мені близька, і я вмію це робити.

Тоді я вирішив, що зароблятиму тренерством. Проводив персональні та групові тренування, фактично жив у спортивному залі. Сам тренувався двічі на день шість разів на тиждень, готувався до боїв і розвивав професійну кар’єру. Усе моє життя було зав’язане на спорті.

Був і околофутбольний рух. Масові бійки 30 на 30, 40 на 40, 80 на 80. Потім переїхав до Хмельницького до своєї майбутньої дружини. Ми прожили разом близько року, і почалося повномасштабне вторгнення.

— А що привело вас саме в єдиноборства? Був якийсь переломний момент?

— Думаю, все почалося років у дванадцять. Батько тренував мене в тренажерному залі, а я тоді вже дивився в інтернеті бої без правил. Це ще не було сучасне ММА — усе виглядало набагато жорсткіше й менш популярно.

Але вже тоді я зрозумів, що хочу цим займатися. Почав збирати хлопців із вулиці, пропонував тренуватися разом. Більшість лише махала рукою. Багато хто курив, вживав алкоголь.

Проте знайшлися однодумці. Ми дістали старі, подекуди порвані боксерські рукавички й почали займатися самостійно в маленькому містечку, де не було ні тренерів, ні спортивної інфраструктури.

Згодом я вступив до Києва і вже там почав професійно тренуватися під керівництвом тренера. Приблизно у 16–17 років і стартувала моя професійна спортивна кар’єра.

— Околофутбольний рух — це ультрас?

— Якщо дуже загально, то так. Але я люблю розділяти ультрас і футбольних хуліганів.

Ультрас — це вболівальники, які підтримують свою команду на стадіоні. А хулігани — це переважно спортсмени: кандидати в майстри спорту, майстри спорту з боксу, кікбоксингу, боротьби та інших єдиноборств.

Це люди, які цілеспрямовано тренуються для домовлених масових боїв. Наприклад, 20 на 20 чи 30 на 30. Перемагає команда, яка повністю виведе з бою суперників.

Наймасштабніша бійка була 40 на 80. Нас було сорок — хлопці з Динамо Київ. Проти нас вийшли 80 фанатів німецького Айнтрахта. Билися на Хрещатику.

Ця бійка навіть потрапила в новини. Попри нерівну кількість, за три хвилини ми перемогли.

— Чесно кажучи, я таке бачила тільки у фільмах.

— А я таке проживав.

— А як це сприймали ваші близькі?

— Звісно, батькам це не подобалося. Після кожної бійки були синці, гематоми, розбиті обличчя, іноді переломи й інші травми.

Але вони ніколи не забороняли мені цим займатися. Не було якихось серйозних сварок. Батьки розуміли, що це моє життя і мій вибір.

— Рішення долучитись до війська було одразу після початку повномасштабки. Як це було?

— Я був у Хмельницькому. Пам’ятаю, десь о п’ятій ранку телефонує товариш із Києва і каже: “Ромчик, почалося”.

Я відповів: “Збираю речі. Їдемо воювати”.

Так усе й почалося.

— Ви одразу знали, куди хочете потрапити?

— Тоді ще не було Третьої штурмової.

Якщо чесно, я все життя уникав армії. Не бачив у цьому сенсу. Але коли почалася повномасштабна війна, зрозумів: як боєць, спортсмен і людина, яка має фізичну підготовку, я повинен брати участь саме в бойових діях.

Не сидіти в тилу й не працювати з документами, а воювати там, де найважче.

Згодом цей підрозділ став частиною нинішньої Третьої штурмової бригади. Саме в її складі я штурмував ворожі позиції та посадки.

— Ви згадували, що Третя штурмова — це двіж. От який це двіж з боку штурмовика? Про що йдеться?

— Знаєте, я можу провести таке порівняння. Це як околофутбол, коли ви валите толпою 30 на 30 чи 40 на 80. І є цей запал, коли ти розумієш, що біля тебе тільки якісні люди, за яких ти готовий віддати своє здоров’я, своє життя. Ціною своїх травм ти готовий за цю людину боротися.

І от Третя штурмова, безпосередньо цей двіж, був схожий на це. Тому що компанія, в якій я воював, і взагалі Третя штурмова — це люди, які віддано, сердечно, душевно готові були вступати в жорстокий бій і не відступати назад.

І це було не страхом. Це було не якимось моментом “або ні, або так”. Просто всі заряджено кричали: “Ми йдемо в бій!”. І ми дійсно на такому характері, на такому заряді, в контакті п’ять метрів із ворогом, верещали їм матюками, що українці живуть вічно, козаки вас переможуть, і ми їх штурмували.

— От ви згадали про страх, що його не було. Але чи в якихось інших формах він проявлявся?

— Розумію, що страх був. Просто я його переформатував. Я його направив в адреналін, у самий такий момент запалу. Тобто замість того, щоб боятися, ховатися в окопі і тому подібне, навпаки — я вивільняв свої емоції криком, посмішкою. Я верещав і посміхався.

Знаєте, мене аж перло. От зараз розказую — в мене мурашки по шкірі йдуть від цих спогадів.

По ідеї це був страх, але я його зробив своєю силою. Переформатував у впевненість, у те, що я йду прямо і не боюся.

— А щось пригадаєте саме з перших боїв? Якісь моменти, що закарбувалися в пам’яті?

— Пам’ятаю, коли я казав своєму номеру один із групи. Я був номер два, йшов за ним. Перед штурмом був такий легенький момент, коли я розумію: ну все, починається жорсткий двіж.

І я кажу йому: “Шах, братан, якщо зі мною щось трапиться, якщо я загину, передай моїм батькам…”.

А він каже: “Завали ї**ло”.

Я такий: “Хоп, поняв”.

І мене одразу відпустили думки. Типу не треба себе накручувати, не треба придумувати, що там із тобою буде. Все. У нас бій. Не думай зараз ні про те, чи ти загинеш, чи станеш трьохсотим. Є задача — виконуй.

І дійсно, після цієї фрази мене ніби рукою зняло. І ми понеслися.

— А був момент, коли ви зрозуміли, що це зараз кардинально інше життя?

— Звичайно. Я, відверто сказати, відчув волю, коли почалася війна. Я зрозумів: все, не треба тобі ні зарплат, ні боргів, ні роботи. Просто виконуй свою справу, яку ти можеш робити якісно.

Мені це наче розв’язало руки. Я зняв із себе рамки життя. Всі ці стандарти, робота, підйоми о восьмій ранку — це все відійшло на другий план.

Я став якимось вільним на війні.

— Окрім штурмування, ви зовсім не розглядали для себе інших напрямків служби?

— Ні. Я хотів ворога бачити в обличчя і знищувати.

— Чи були якісь очікування від служби? Уявлення, як це буде? Вони справдилися?

— Максимально був задоволений тим, що робив і як це все відбувалося. Я не хочу називати це службою. Для мене це не було службою. Для мене це був двіж.

Я був максимально задоволений тим, що відбувалося. Мене все влаштовувало.

Єдине, що я хотів би — щоб у мене відразу був УТЬОС. Це великокаліберний кулемет. Тоді в нас не було так багато озброєння, але в ході штурмових дій ми затрофеїли УТ-100.

І я зрозумів, наскільки це жорстока річ. Там такий здоровенний патрон, який танки прошиває.

От єдине, чого не вистачало відразу.

— Про момент поранення. Як це тоді сприйнялося і чи переосмислювали ви це вже надалі?

— Відверто сказати, не було навіть якогось переломного моменту. Я відразу був задоволений тим, що ми нормально нажмурили підарів, що я вижив. І що, в принципі, з групи тільки я постраждав — ціною моєї кінцівки.

Так, щоб важкий 300-й — тільки я був. Там комусь трохи лице обпекло глиною, розпеченою після прильоту. Зате ми знищили кілька десятків ворогів. Тому я був тільки заряджений. Я розумів, що ціною своєї ноги я зробив, ми зробили, круту операцію.

Я б залюбки її повторив. Наприклад, якби можна було віддати другу ногу і провести таку саму операцію — я б це зробив.

— А що було найважче після того, як ви вийшли з цього двіжу?

— Найважче було прийняття того, що я вже не в двіжі. Що я вже не штурмую. Бо це великий скачок адреналіну й емоцій у житті, який ти в цивільному вже не можеш знайти.

Мені цього не вистачало. Я його шукав. Я з 30 метрів воду стрибнув сальтом без протеза. Мене перекрутило. Я на спину ляпнувся. Чуть хребет не зламав. Велика швидкість на машині, їзда.

Я весь час шукав адреналін. Мені не вистачало цього двіжу. Це як наркотик, знаєте. Коли ти його спробував — і тобі його не вистачає, ти його шукаєш.

З цим я досить довго боровся і навіть до цих пір борюся. Я це виводжу. Просто я почав собі ставити ще вищі планки, щоб знайти цей адреналін. І дійшов до того, що мені просто скучно і без сенсу жити. Я не можу тепер себе ніде знайти.

Якщо я вже скочив із 30 метрів, то мені вже треба стрибати 100 метрів. Цей скачок стає все більшим і більшим, важче знайти щось нове. Піднявся на Кіліманджаро — вже треба якийсь більший поклик.

Але я зрозумів, що потрібно це переглянути. Щоб це було більш стабільно, щоб не було різких скачків адреналіну, а щоб я крок за кроком стабільно отримував цей заряд.

— Після поранення, після операцій, як почалася реабілітація?

— Зашили культю, почалася реабілітація в лікарні. Мене направили до реабілітолога. Я прийшов у спортзал. Поки я чекав, він займався з іншим пацієнтом і попросив почекати 10 хвилин.

Я вже сам почав робити те, що вмів, бо в мене спортивна база є. Я розумів: поранення — це, грубо кажучи, як травма в спорті. Тільки тут уже немає ноги. Якщо раніше в мене була порвана зв’язка, то зараз у мене немає ноги.

Розумів, що це набагато сильніший рівень травми, і мені потрібно до цього підійти.

Реабілітолог каже:”Почекай 10 хвилин”. А я почав віджиматися. Я вже на руках почав ходити. Став на руки, без ноги, і починаю там щось робити, викручувати.

І реабілітолог дивиться на мене: “Я так розумію, що ти сам розумієш, що робиш?”.

Я сам так займався тиждень-два в лікарні. Потім мене перевели в іншу лікарню, ще трохи полежав, щоб повністю загоїлася культя. І все — я просто вийшов у реабілітацію сам. Одразу спортзал, батути, паркур, сальто, бокс, боротьба. І все сам.

У мене не було реабілітолога, який би мене вів чи відмовляв. Я сам був собі реабілітологом. Навіть на третій день після того, як мені відрізали ногу, я вже віджимався.

Є відео, де я лежу в лікарні, над тобою є така спеціальна штука, за яку можна триматися й підійматися. І я вже тоді на ній тренувався.

— Цей заряд, яким ви ділилися в лікарні, вам з ним було легше?

— У мене протягом місяця було виконано 10 операцій. Кожна операція досить болісно переносилася через фантомні болі.

Після кожної операції мені розрізали м’ясо, кістку. Було загноєння, мертві тканини, осколки, порох. Мені прочищали ногу і кожного разу піднімали рівень ампутації вище й вище, щоб очистити її. І в один момент після кожної операції фантомний біль був настільки жорстокий, що мені було не так боляче фізично, як саме морально і душевно.

Це був просто істеричний рівень болю. Мені не допомагали препарати. Ліки прописували, але вони не працювали. Я навіть від них відмовився.

І от наступає дев’ята операція. Мене привозять у палату. Мама з батьком, як завжди, біжать до хірурга і питають: “Ну що там? Коли вже все?”.

А він каже: “Слухайте, я не буду вас сильно тішити…”. Він пояснив, що ситуація дуже складна і це ще не остання операція.

Мама приходить із татом і розповідає мені. Я відразу впадаю в шок, в істерику. Мені боляче і фізично, і духовно, і фантомно. Три години я плакав і кричав. А потім у якийсь момент починаю кричати:

“Та йдуть всі нах*й! Ви не знаєте, хто я. Я собака! На мені, як на собаці, все заживає”.

Всі в шоці. Всі подумали, що в мене вже з психологією якісь проблеми, бо це справді виглядало неадекватно. І протягом двох-трьох днів після дев’ятої операції я всім говорив: “Десята операція буде останньою. На мені все заживе за ці два-три дні, як на собаці”.

І говорив це усім. Медсестра заходить у палату — я їй це кажу. До мене приходять люди — я їм це кажу. Там мама до когось прийшла — я і їй кажу.

Всі не хотіли мене образити, але всі розуміли, що десята операція, скоріш за все, не буде останньою. І от наступає десята операція. Мене везуть через всю лікарню на каталці. Я кручу пальцями і кажу: “Я їду на останню операцію. Мені сьогодні зашиють культю”.

Завозять мене в операційну. Там анестезіолог, хірурги.

Я кажу: “Так, ви сьогодні мені зашиєте культю. Мене це не хвилює. Ви мене поняли”.

А вони кажуть:

“Ромочка, ти ж знаєш ситуацію…”.

А я: “Ні, нічого не знаю. Коліть, що там треба. Я прокинуся — і культя буде закрита”.

Мене приспали. Прокидаюсь і перше питання: “Мені зашили культю?”. Вони кажуть: “Так”.

Мене завозять у палату. Тато знімає мене на відео. Я вже під дією препаратів кажу: “Тато, мені зашили культю”. І батьки починають плакати.

Потім вони біжать до хірурга і він каже:

“Відверто сказати, ситуація була дуже складна. Там були мертві тканини, багато чого потрібно було чистити”.

І він сказав, що може пояснити це тільки так: я не просто повірив у це, а настільки переконав себе і всіх навколо, що організм ніби пішов за цією думкою.

— А як ви самі це пояснюєте?

— Я відчував себе тоді на якомусь рівні… Це буде голосно сказано, але наче Богом. Наче я максимально керую своїм організмом, своїм тілом. Я не просто в це вірив — я знав, що так буде. Я відчував, що є сила від мозку, від того, як ми думаємо, як будуємо своє життя, свої плани, цілі. У моєму випадку — саме загоєння після десятої операції.

Я відчував, що я це зробив завдяки тому, що я в це вірив. І я це досі практикую. Якщо зараз у мене якась проблема, я кажу собі: “Блін, походу біда”.

А потім: “Ні. Ніякої біди. Я все вирішу. Я все зроблю. Все буде чьотко”.

Я думаю, ви чули фразу, що думки матеріальні. Я думаю, це правда на сто відсотків.

Бо якщо людина постійно каже: “Не жили багато — то й не будемо”, то вона вже сама собі ставить рамки. А якщо ти думаєш: “Я зароблю, я доб’юся успіху, все буде добре”, — це теж впливає. Але не просто думати. Важливо ще робити дії.

— На вашу думку, наскільки важливу роль відіграє таке ставлення до життя і до свого стану в контексті одужання та реабілітації військових?

— Людина в першу чергу повинна психологічно розуміти, чого вона хоче і якою бачить себе в майбутньому.

Якщо ти бачиш себе так, що тебе поранення зламало, що ти інвалід, то таким і будеш. І я зараз не про формулювання “людина з інвалідністю” чи “інвалід”. Я про внутрішнє сприйняття себе.

У мене особисто є багато прикладів побратимів, які не мають двох ніг, однієї руки, тобто втратили по три кінцівки. Але в них купа жаги до життя. І я бачу, що ці люди роблять усе можливе, щоб у них усе було добре.

І таких людей язик не повертається назвати інвалідами, тому що вони максимально живуть, працюють і розвиваються. А є люди, які самі себе записали в інваліди й нічого не роблять. Ну, то так і буде.

І я зараз навіть не конкретно про інвалідність кажу. Це можна застосувати до будь-якого аспекту життя: роботи, тренувань, працевлаштування — до всього.

— Угу. Але зрештою це все одно якось впливає. Чи було у вас якесь інше сприйняття свого тіла? Неприйняття? Відчуття, що зараз щось не так?

— Ні. Мені воно сподобалося. Я навпаки відчув силу. Типу це круто. У тебе залізна нога. Це ознака твоєї мужності, того, що ти брав участь у бойових діях. Для мене це як медаль.

Якби мені зараз сказали: “Давай ми тобі відростимо ногу”, — я б відмовився. Для мене це моя фішка. Мені це подобається. Тому не було якогось переломного моменту.

Єдине, що був один момент. Я купався у ванні без протеза. Сиджу, миюся. Тут помив пальці на одній нозі, потім починаю мити другу і розумію, що ось тут культя. Все. Нога закінчилася.

Я дивлюся: тут є пальці, а тут пустота. Їх уже ніколи не буде. І тоді я якось завис на кілька хвилин. Сльози на очах. Блін, тут є пальчики, а тут пальчиків немає.

І для мене це було наче… не знаю… як якась моя дитина. Мені тоді було дуже боляче від усвідомлення, що я цих пальців більше ніколи не побачу. Не скажу, що це був якийсь переломний момент. Просто мене тоді сильно загрузило.

І я тоді ніби подивився на себе дванадцятирічного своїм уже дорослим світоглядом. І мені стало себе шкода. Саме тих пальчиків стало шкода. Я такий: “Ну прикинь, Ромчик, це не жарт. Так, зараз прикольно, залізна нога. Але ноги справді немає”.

Але це була двоххвилинна слабкість. І я це відпустив.

— А в плані оформлення документів? Чи були у вас персонально труднощі?

— Так, це було досить проблематично. Це був 2022 рік, коли я отримав поранення. Зараз усе вже більш розвинене й набагато легше. Тоді було дуже важко. Треба було їздити з міста в місто, з лікарні в лікарню, з ЦНАПу в ЦНАП. Це займало дуже багато часу і коштів.

І я думав: чому я маю комусь щось доводити? У мене немає ноги. Є форма №5, яка підтверджує, що я безпосередньо брав участь у бойових діях. Але мені ще потрібен мільйон якихось документів. Мене це дуже сильно грузило.

Я тоді на рік узагалі забив. Не займався ні виплатами, ні оформленням інвалідності. Мене збивало те, що я маю без ноги бігати, щось випрошувати, а мене ще й футболять: їдь туди, їдь сюди, цим займайся. А потім зрозумів, що цим ніхто не займеться, крім мене. І все ж таки вирішив це питання.

Так, це було проблематично. І я дуже шкодую, що в нас так працювала система. Сподіваюся, зараз уже не так. Я цього вже не проходив, але від хлопців чую, що система стала кращою. Хочеться тільки, щоб вона працювала ще краще.

Тому що хлопці на кріслах колісних досі стикаються з тим, що в різних ЦНАПах чи ТЦК немає нормального доступу, немає інклюзивних туалетів. А це ж не одна поїздка. Людині треба їздити туди десятки разів за документами. Тому проблема ще є.

Але я щиро вірю, що ми це змінимо. Не депутати, не влада. Ми. Люди. Ми і є влада цієї країни.

— Ви згадали про крісла колісні. Чи почали ви більше помічати такі перешкоди в просторі?

— Я сам на кріслі колісному практично не пересувався. Ще в лікарні був момент, коли через апарат на нозі мені доводилося користуватися кріслом колісним.

Але я відразу запитав лікарів чи можу ходити на милицях. Не хотів їздити на кріслі. Тому я не можу відверто розказати про це зі свого досвіду.

Але з того, що бачу навколо, проблематика є. Навіть банально туалети в закладах. Дуже мало інклюзивних. А для хлопців на кріслах колісних це серйозна проблема. Бордюри, дороги, переходи — таких моментів дуже багато.

І часто хлопці просто на характері долають ці труднощі.

— Я навіть не лише про крісла колісні. А про загальну пристосованість простору.

— Якщо оцінювати по шкалі від 0 до 100 відсотків, то я думаю, що це питання в нас закрите десь на 15%. Попереду ще дуже багато роботи. Але я бачу позитивну тенденцію. Є небайдужі люди, які займаються цією тематикою, піднімають ці питання. І здебільшого це самі ветерани. Також є частина цивільних, які просувають цю тему. Але найбільше цим займаються саме ветерани.

Вони знімають відео, показують проблеми, пояснюють: “Як мені сюди заїхати? Як мені сюди зайти? Як мені перейти дорогу?”.

— А як так сталося, що ви переїхали на Франківщину? Чому саме сюди?

— У мене є бренд одягу. Мене запросили презентувати його в одному магазині та виставити на продаж.

Ми приїхали, зробили презентацію, класно провели час. Я познайомився з цивільними, з ветеранами, із “Центурією”. Безпосередньо тоді познайомився зі Станіславом Зорієм.

І просто прокидаюся наступного ранку та кажу дружині: “Давай сюди переїдемо жити”. Вона погодилась. І за місяць-півтора ми знайшли будинок у селі й переїхали.

— Що саме вас тут так зачепило?

— Українізація. Мені дуже подобалася культура людей. Мова. Ставлення до своєї історії. Люди знають, хто вони. Знають, хто такі українці. Максимально не сприймають усе російське.

І ще одним великим фактором були гори. Це теж був виклик для мене. Хотілося спробувати піднятися на якусь вершину. А дійшло до того, що я вже перелазив купу гір і навіть піднявся на Кіліманджаро.

— Ви згадали про знання історії. У вас був інший досвід?

— Я сам із Київської області, місто Тетіїв. У нас теж було все непогано. Був суржик, але не було російського середовища. Ми знали, що ми українці. Знали свою історію.

Але коли я потрапив до Києва на навчання в 16–17 років, то побачив інше. Усі переходили на російську. Познайомилися українською — а потім 99% людей переходили на російську. Я не переходив. Не тому, що був противником російської. Я просто не розумів навіщо. Ми ж українці й говоримо українською. Навіщо переходити на російську?

І якщо в центральній частині України, особливо в Києві, російського було багато, то тут цього майже немає.

— Чи змінилося у вас ставлення до поняття дому?

— Ні, до свого дому не змінилося. Я люблю своє рідне місто. Часто туди приїжджаю. Там мої рідні, сестри, племінники, похресники.

А так: де мій рюкзак — там і мій дім. Я багато жив у різних місцях. Міг за день переїхати з міста в місто чи навіть із країни в країну. Тому в цьому плані я дуже мобільний. Мій дім там, де мій рюкзак.

— А якщо говорити про дім як про країну?

— На даний момент я дуже задоволений тим, що все кардинально змінилося. Мій дім став ще більш українським. Ми максимально викорінюємо все російське. І Україна стає дедалі більш українською.

— Ви колись говорили про життя одним днем. Це ставлення змінилося?

— Переосмислюю. Працюю над цим. Стараюся менше жити одним днем. Хоча досі так живу. Але дорослішаю і намагаюся будувати плани. У мене є дружина. Є два стафи. Хочу дітей. І розумію, що потрібно брати відповідальність.

Бо якби я далі жив одним днем, то вже повернувся б на фронт і далі штурмував посадки. А так розумію, що треба мати трохи клепки в голові.

— А чи важко було дозволити собі жити після того, як тривалий час жили в режимі боротьби?

— Навпаки. У боротьбі легше жити. У боротьбі є сенс. Ти розумієш, чого вартий, чого хочеш і для чого це робиш.

І боротьба повинна бути присутня навіть у мирному житті. У спорті, у здоровій конкуренції. Бо саме боротьба змушує тебе рости. Ти можеш програти. І тоді або зламаєшся, або станеш сильнішим.

— Кіліманджаро теж був таким викликом?

— Звичайно. Я дуже люблю виклики. Це спосіб перевірити себе. Зможеш чи не зможеш? Якщо зміг — молодець. Значить, чогось ти вартий і в чомусь виріс.

— Багато вершин уже маєте у списку?

— Якщо говорити про високі гори, то тільки Кіліманджаро — 5895 метрів.

В Україні — Петрос, Говерла, Бребенескул, Шпиці, Хом’як.

— Пам’ятаю історію, коли ви п’ять днів були в горах і збирали кошти.

— Так.

— Очікували, що збір так швидко закриється?

— Я очікував, що він закриється в перший день і я піду додому. Хотів би, щоб було легко. Але був готовий до довшого шляху. У мене було харчування не на один день. Я знав, що це виклик. Першочергово це була історія про збір коштів. Гори були інструментом.

Я розумів, що це дасть інформаційний резонанс і допоможе зібрати гроші. Бо людина на протезі з 25-кілограмовим рюкзаком у горах — це привертає увагу.

— А немає відчуття, що для кожного збору треба щоразу робити щось екстраординарне?

— Є. Мене це зламало. І я більше не беру на себе великі збори. Можу зробити репост, можу підтримати. Але я вигорів. Після гір були й інші виклики. Просто цей був найгучнішим.

І в якийсь момент я подумав: “Ромчику, ти сам пішов на війну. Сам донатив. Сам залишився без ноги. І тепер, щоб закрити збір, тобі треба ще раз себе вбити?”.

І я зрозумів, що більше цього не хочу. Було боляче це рішення приймати. Бо це означало відмовитися від великих зборів. Але я зрозумів: щоб знову зібрати мільйон, мені вже треба другу ногу відрізати. Тому я це закрив для себе.

Мені пишуть: “Рома, треба мільйон. Допоможеш?”. І я кажу, що просто не зможу. Бо вже навіть не знаю, що ще придумати. Зараз я більше орієнтуюся на те, щоб заробляти великі гроші. І якщо до мене звернуться та скажуть, що потрібно 500 тисяч гривень, я просто зможу їх дати.

— Про цю вашу найвищу точку. Чи хотіли б ви зійти ще раз? Що для вас тоді це було? Це був водночас і для себе якийсь інтертеймент, і рекорд тоді ви встановили, якщо я правильно пам’ятаю?

— Так. Я дуже хотів і дуже хочу на Еверест. Але мене зупиняє моя дружина і мої рідні. Чому дружина? Тому що мені потрібно залишити її з двома стафами на пів року. Це досить важко. Їх потрібно вигулювати, ними займатися. Це сильні фізично собаки.

Плюс є ризик травми, ампутації також або загинути. І мені вже не так легко, як тоді, піти на війну в штурмовики. Я знав, що теж загину. Ну, я був упевнений, що загину. І зараз мені трішки важко, знаєте, зробити боляче своїм рідним таким чином. От це мене зупиняє.

Також це дорого. Але я впевнений, що знайдуться люди, які захочуть це проспонсорувати. Бо це сотень… ну, я думаю, 80–100 тисяч доларів коштує туди піднятися, якщо все повністю прорахувати.

Я б дуже-дуже хотів, але мене зупиняє отакий фактор, як рідні та дружина.

Після того, як ми спустилися з Каліманджаро, вже була пропозиція мені підніматися на Еверест. Але безпосередньо цю пропозицію озвучили не мені, а організаторам, які нас вели на Кіліманджаро. І вони тоді приховали цю ідею, бо треба було вже через місяць летіти на Еверест. Від мене цю інформацію приховали, тому що знали, що я погоджуся. А це було б по-дурному, тому що на Еверест отак з бухти-барахти йти не прикольно.

Потрібно як мінімум декілька гір за рік підкорити — шість-сім тисяч метрів, мати певну акліматизацію.

—Як з’явився бренд? Про що ці очі, які там зображені? І як зараз над ним працюєте?

— Бренд хотів ще з дитинства. Дуже хотів свою особисту лінійку одягу. Але не хотів, щоб це був просто одяг. Хотів, щоб це щось для мене значило і взагалі щось значило в суспільстві. Щоб у нього була вкладена історія. І в мене постійно була така думка, що я хочу свій бренд. Але не займався цим, бо не хотів просто взяти й запустити бренд без сенсу.

Була ситуація, коли до мого товариша доколупалися в барі. Його натовп приблизно 30 людей вивів на вулицю і почав штовхати. Я підбіг, і ми удвох почали з ними битися.

Але не було такого, що всі 30 людей одночасно нас били. То чотири людини на нас стрибнуть — ми з ними побилися. То ще три. То п’ятеро людей нас колотять — ми відбиваємося. І так протягом 40 хвилин.

І вони від місця, де ми почали битися, відігнали нас десь на 400–500 метрів. Тобто ми билися і поступово відходили назад. Ми їх штовхали, вони нас штовхали. І я вже розумію, що фізично не вивожу. 40 хвилин б’ємося. Їх багато.

У мене вже все обличчя в крові, все розбите. Я вже без футболки, бо футболка розірвана. На характері ще тримаюся, але фізично сили вже закінчуються. Я відчуваю: якщо мені ще раз десь конкретно попадуть у голову, то я просто вирублюся.

І тут бачу пляшку в смітнику. Хватаюся за смітник, беру пляшку, розбиваю її об горло і починаю летіти на цю компанію з криком, що я зараз усіх поріжу. Вони розбіглися.

Мене тоді затримала поліція. Вони викликали поліцію, хоча по мені стріляли з травмата, били мене бітою, і це все є на відео. Але поліція затримала мене як злочинця, тому що я взяв цю розбиту пляшку.

Мене закували в наручники, завезли у відділок. Потім приїхали хлопці, пояснили ситуацію. Я сказав, що буду писати зустрічну заяву, тому що мене бив натовп з 30 людей, а затримали чомусь мене. Після цього мене відпустили.

Я на заправці дістаю телефон, щоб подивитися, що в мене з обличчям. Роблю фотографію. Дивлюся — все обличчя в крові. Тут брова розшита. Навіть зараз трохи видно, що вона набита. І я помічаю ось цю смугу очей. Тут усе розірване, кров тече.

І я розумію, що це мої три смужки Adidas. Думаю: це мій логотип, це мій бренд. Я тоді обрізаю цю фотографію до очей і цього кута обличчя. Роблю логотип. Називаю бренд Dobriak Production.

Отак він і запустився.

Покроково запускаю різні вироби. Але не змушую себе ставитися до цього як до роботи. Якщо маю бажання, якщо зловив музу, якщо побачив, що хочу зробити і як це нанести — тоді цим займаюся.

— Про те, що там є сенс і що це одяг не для всіх. Що ви ним говорите і чому не всім варто його носити?

— У першу чергу я трактую цей одяг, як одяг для людей, які розуміють ціну цього життя. Розуміють, що потрібно буде боротися. Що будуть моменти, коли все буде максимально проти тебе. Ти будеш максимально програвати позиції. Тебе будуть бити з різних сторін.

Я зараз не про бійку. Я говорю про те, що тебе можуть бити на роботі, у житті, усюди. Тобі будуть вставляти палки в колеса. І основна твоя задача — як у тій бійці двох проти тридцяти, з якої почався бренд, — не здатися. Іти до кінця. Битися.

Сам сенс бренду — це про незламність. Про те, щоб не здатися. Про те, що кожен твій крок може наблизити тебе до чогось великого.

— А чому цей бренд не для всіх?

— Тому що не всі люди такі. Не всі живуть за принципом: “Здаватися немає сенсу”. Багато хто готовий легко здатися.

— Тобто це швидше спроба донести якийсь меседж суспільству, аніж бізнесова історія?

— Відверто сказати, ніхто не проти коштів. Я так само не проти багато заробити на бренді. Був би дуже задоволений цим.

Але першочергово для мене це історія мого життя і сенс самого бренду.

—А як з’явилося бажання створювати музику? Чому саме така форма?

— Плюс-мінус так само, як і з брендом. Я хотів писати музику ще з дитинства, десь із 12–13 років. Хотілося розказувати про своє життя. Але тоді я ще не дуже розумів, про що саме говорити.

А вже років у 18–19 був певний бекграунд, певні моменти, де я не здався. Я писав тексти. Не записував їх. Просто писав. Іноді вмикав колонку пацанам на квартирі й по приколу читав реп про своє життя. І всім дуже подобалося.

Але я ніколи не міг це запустити, тому що це було дорого. Потрібні були кошти. А після поранення кошти з’явилися. І відразу після поранення записав трек, який написав ще до повномасштабної війни.

— До того, як ви показали це аудиторії, що це були за тексти?

— Наприклад:

“Боліли ноги, руки і голова,
Шукаю золота я там, де його нема”.

Це конкретний період мого життя. Я займаюся спортом, маю купу травм. Болять ноги й руки, тому що по дві тренування на день, шість разів на тиждень.

“Шукаю золота я там, де його нема” — це про спроби заробити там, де це майже неможливо. І якщо прослухати всі мої пісні, то я не придумую щось вигадане тільки для того, щоб звучало красиво. Я читаю про реально прожиті моменти свого життя. Про бійки. Про спорт. Про незламність. Про війну. Про смерть побратимів після повномасштабного вторгнення.

— Чи будете розвиватися в музиці надалі?

— Так. Але не змушуючи себе. Є муза — роблю. Немає — не роблю.

Якщо мені зараз скажуть: “Тримай п’ять тисяч доларів і напиши трек”, — я його не напишу. Бо це буде якась лажа. Зазвичай усе відбувається інакше.

Я їду в машині по роботі чи по справах, наприклад у Київ. Вмикаю якийсь мінус. Починаю співати. Вмикаю камеру. Записую. Накидаю текст. І за дві-три години дороги вже написаний трек.

Буває й таке, що я їхав із Братківців у Буковець робити сумочки. Дорога зайняла хвилин 15–20. І за цей час написав трек. Слова почали складатися одне за одним. Рими співпали. І все вийшло саме собою.

— У вас є своя ветеранська спільнота. Яка ваша роль у ветеранському корпусі, як він зараз працює?

— Це компанія, дружня до ветеранів, яка зібралася навколо спільних ідей. Це люди, які віддали частину свого фізичного тіла заради цієї країни, заради цих людей. Це люди, які залишаються в Україні, які не планують виїжджати. Люди, які борються всередині країни, які хочуть змінювати цю Україну і рухатися до кращого.

На даний момент у нас є компанія з п’яти хлопців, з якими ми займаємося цими питаннями. У нас є ініціатива: кожної суботи або п’ятниці ми зустрічаємося з ветеранами, запрошуємо також цивільних людей на різні заходи будь-якого характеру.

Це можуть бути спортивні активності — бокс, боротьба, плавання. Або просто зустрічі, де можна поспілкуватися.

— Яка головна ідея цих зустрічей?

— Це точка, де ми зустрічаємося і де ми чуємо ветеранів. Де цивільні чують ветеранів, ветерани чують цивільних, і люди один до одного звикають. Вони бачать, як потрібно спілкуватися з ветеранами, як правильно поводитися, як будувати цю взаємодію.

Наведу простий приклад. Ми зібралися, і хлопчина каже: “Така проблема зі спиною, не знаю, що робити”. Я кажу: “Є реабілітаційний центр, давай я дам контакт”. Він приїхав, почав займатися.

На другій зустрічі інший хлопчина каже: “Шукаю роботу”. А третій відповідає: “А в мене є робота для тебе”. І він взяв його на роботу.

Здавалося б, ми просто зустрічаємося щотижня, але за допомогою цього ми закриваємо дуже багато різних питань. Ми чуємо проблеми, які є у ветеранів, і якщо вони кажуть, що їм потрібно, — ми займаємося цими питаннями.

Кожної суботи ми змінюємо локацію, відкриваємо для людей різні простори. Є простори, які вже самі по собі запущені для ветеранів, наприклад “Петрос”. Про них уже знають.

А є такі місця, які ще не розуміють, що вони мають щось робити для ветеранів. Наприклад, ми прийшли на вільну боротьбу. Там ветеранів ще не було, особливо хлопців на протезах після ампутацій. Ми поговорили з тренером: “Давайте спробуємо, це буде цікаво”.

Ми самі почали вивчати, як це працює. Я сам вперше спробував вільну боротьбу на протезі. Ми дослідили, як адаптувати цей процес.

І в результаті відкрили точку вільної боротьби, де ветеран зараз може безкоштовно займатися і шукати себе.

Хтось прийшов один раз — не сподобалося. Потім прийшов на плавання і зрозумів: “О, я можу ходити сюди понеділок, середа, п’ятниця”. І людина знайшла своє.

— Але ви працюєте не тільки зі спортом?

— Ні. Ми розглядаємо весь шлях ветерана: починаючи ще з моменту реабілітації після лікарні і до кінцевої точки — працевлаштування.

Між цим є багато ланок: реабілітація, тренування, соціалізація, різні питання, які потрібно вирішити.

— Чому, на вашу думку, саме ваша команда може це робити ефективно?

— Я бачу нас сильнішими через те, що ми самі ветерани і самі пройшли цей шлях. Я сам займався реабілітацією, у 2022 році проходив усі ці бюрократичні моменти, всі ці ланки до працевлаштування. Я це пройшов сам і розумію, як воно працює.

Коли до мене приходили люди, які не були в бойових діях і хотіли допомогти, я не кажу це негативно — вони щиро хотіли. Але людина, яка не пройшла бойові дії, яка не отримала поранення, не пережила операції, фантомних болів, фізичного болю, вона не може повністю відчути, що відчуває людина з такою проблематикою.

А ми це знаємо зсередини. І хлопці, які до нас приходять, часто кажуть: “Чому такого ніхто раніше не робив?”.

У Франківську зареєстровано багато різних організацій, але хлопці кажуть: “Вони існують, але нас ніхто нікуди не запросив, ніхто не покликав”.

А ми самі телефонуємо. Кажу: “Ти що, не прийдеш на тренування? Ми йдемо, ми на протезах, а ти що?”. І таким чином мотивуємо.

— Тобто це спорт, медицина, консультації, працевлаштування?

— Абсолютно все. Кожного дня з’являються нові виклики, нові проблеми.

У нас у суспільстві з точки зору ветеранів, доступності та інклюзивності ще багато складних моментів. І ми працюємо над тим, щоб ці ланки перекривати.

Ми не говоримо: “Ми зробимо”. Ми показуємо, що вже зробили. І коли бачиш відгуки хлопців, коли бачиш, як до нас приходять люди і в них горять очі, розумієш, що це працює.

Наприклад, був виїзд на вейкбординг. Хлопці на протезах. Я кажу: «Погнали». Він каже: “Та куди? У мене вище коліна ноги немає”.

Я кажу: “Ти що, прикалуєшся? Ти зможеш”. Він не вірив. Але він зміг, класно покатався, йому сподобалося. І це був певний стрибок, бо людина сама в себе не вірила, а ми допомогли їй повірити.

— Чи думали ви структурувати цей досвід, щоб показувати іншим, як потрібно працювати?

— Ми відкриті до всіх. Ми не закриті ні від кого. Ми запрошуємо людей, які хочуть долучитися, бізнеси, просто ідейних людей. Приходьте, дивіться зсередини, як це працює.

Наша ціль — щоб ветеран і людина, яка цього не прожила, могли зустрітися і зрозуміти один одного. Щоб ветеран відчув цивільного, а цивільний відчув ветерана. І тоді відбувається цей контакт.

— Який кейс вам найбільше запам’ятався?

— Напевно, вейкбординг і вільна боротьба. На вільну боротьбу прийшов ветеран на милицях, без протеза. І логічно, що йому було дуже складно, бо в нього немає однієї ноги.

Я бачу: всі займаються, а він сидить збоку, бо всі вправи потребують ніг. Я підійшов, сів із ним на підлогу і кажу: “Давай будемо адаптуватися”.

Хлопці робили елементи стоячи, а ми почали робити їх сидячи. Ми адаптували боротьбу під нього. І це показало, що все можна адаптувати — спорт, роботу, будь-яку сферу.

— Яка найпоширеніша проблема ветеранів саме в цій спільноті?

— Працевлаштування. Були випадки, коли хлопці подавали заявки, що шукають роботу, і отримували нуль пропозицій.

Це ненормально. Пенсії у 20 тисяч гривень не завжди достатньо. Треба працювати. І особливо складно хлопцям, які втратили кінцівки, бо витрати у них значно більші: транспорт, адаптація, багато інших речей.

— Чи вдається вам закрити всі ці питання?

— Ми не ставимо собі якихось нереальних планів. Ми йдемо крок за кроком.

Ми не маємо багатомільйонної організації, великого впливу чи великих ресурсів. Ми просто ветерани, які хочуть щось змінювати. І хто, якщо не ми?

— Як ви інформуєте ветеранів про можливості?

— У нас є Telegram-канал, де ми тримаємо контакт. Там я публікую інформацію про заходи, спортивні можливості, реабілітаційні центри.

Але чесно — я часто сам їх витягую. Багато хто думає: ветеран сам має прийти, сам знайти. А це не працює.

Не всі після поранення можуть одразу взяти себе в руки, піти в спорт, створювати бізнес чи щось робити. Комусь треба дати поштовх.

Ми своїм прикладом показуємо: “Ти можеш”.

— Як ви знаходите ветеранів?

— По-різному. Буває, їду дорогою, бачу хлопця на протезі — можу зупинитися, підійти, познайомитися. Працює сарафанне радіо. Також пишу людям у соцмережах.

Немає якогось одного плану.

Я просто кажу: “Братан, це Рома. Ми тут робимо такі речі. Хочеш — приєднуйся”. І в основному люди йдуть назустріч.

— Для чого ви це робите? Яка ваша особиста ціль?

— Я не бачу себе зараз у конкретній точці, куди я маю прийти. Мені цікаво саме те, що я не знаю, що буде далі. Це для мене такий маленький секрет.

Мені цікаво, ким я стану, куди доросту, що буде далі. Але точно хочу, щоб це було за принципом: не вкради, не образь слабшого.

Івано-Франківські