“Суспільство не може рухатися далі, не зіткнувшись повністю з минулим”: боснійський журналіст Тарік Мочевіч про пам’ять, дезінформацію і наслідки війни

02 липня 2026 р. 20:24

02 липня 2026 р. 20:24

Понад 30 років після війни Боснія і Герцеговина досі живе з її наслідками — не лише через зруйновані міста, а через травми, дискримінацію та боротьбу за пам’ять. Тарік Мочевіч — боснійський журналіст, дослідник і проєктний координатор Media Centar Sarajevo, у розмові з “Галкою” пояснює, як дезінформація та заперечення воєнних злочинів впливають на суспільство, чому ветерани залишилися без достатньої підтримки та які висновки з досвіду Боснії може зробити Україна.

— Коли ви почали працювати журналістом і чому обрали теми війни, пам’яті, дезінформації?

— Виходячи з нашої країни та суспільства, я маю на увазі Боснію і Герцеговину, я твердо вважаю, що це одне з найважливіших питань нашого суспільства — боротьба з дезінформацією, пов’язаною з війною.

Я просто твердо вірю, що суспільство не може рухатися далі, не зіткнувшись повністю з минулим, і що ми не можемо мати тривалий мир без правосуддя. І поки постраждалі, їхні родини та суспільство загалом стикаються із запереченням воєнних злочинів на щоденній основі.

На жаль, у Боснії це стало явищем, яке можна розпізнати в кожному аспекті суспільства — від інституцій до вулиць. TikTok переповнений запереченням воєнних злочинів. Я особливо згадую TikTok, тому що ми знаємо, що ним переважно користується молоде покоління, і це просто не є чимось обнадійливим для майбутнього нашого суспільства.

І я думаю, що дуже важливо — з будь-якої точки зору, з будь-якої професії — займатися цією проблемою.

— Як ваше покоління журналістів у Боснії працює з темою війни? Можете поділитися прикладами?

— Дуже багато злочинів було скоєно по всій країні, і, на жаль, величезна кількість окремих воєнних злочинів досі розслідують по сьогодні.

Хоча ми мали вироки Гаазького трибуналу, мільйони документів, ДНК та інші докази. Все ще багато чого потрібно дослідити.

На мою думку, одна з найважливіших і водночас найбільш професійно цінних речей для журналіста — це коли судовий процес починається завдяки журналістському розслідуванню. І в Боснії та Герцеговині такі випадки були.

Неодноразово журналісти знаходили справи, про які вже майже забули всі, окрім родин жертв. Або встановлювали причетність окремих людей до воєнних злочинів. Особливо це стосується таких масштабних злочинів, як геноцид, де були залучені сотні, а можливо й тисячі людей, адже за цим стояла ціла державна система.

У нас є кілька випадків, коли саме журналістські матеріали стали підставою для відкриття кримінальних проваджень, судових процесів і зрештою винесення обвинувальних вироків. Саме тому я вважаю, що журналістика відіграє надзвичайно важливу роль у встановленні справедливості.

— Можливо, у вас є якась історія, яку було найважче переповісти?

— Завжди важко… Неймовірно, з чим стикаються люди, які вижили.

У вас є багато, знаєте, патріотичних або якихось подібних почуттів серед людей у Сараєво та в країні, або в частині країни, яка зараз називається Федерація Боснії і Герцеговини.

А потім ви їдете, наприклад, у Східну Боснію. І ви бачите, що люди щодня стикаються з кривдниками з таборів.

Вони стикаються з цим, коли йдуть, наприклад, у муніципалітет, щоб отримати водійське посвідчення, і бачать фотографії командирів Сербії і так далі.

І для мене, принаймні, ніколи не було легко говорити з цими людьми, питати їх, як вони почуваються, коли вони стикаються з такими речами.

У нас був випадок у Прієдорі, де жінка щодня бачить чоловіка, який її зґвалтував.

У нас був приклад у Столаці, де чоловік щодня бачив щодня свого кривдника, який знущався з нього в таборі.  І досі бачить, як той щодня працює, і як навіть деякі члени його власного народу ходять до його компанії для бізнесу.

Тому я думаю, що взаємодія із вижившими — це одне з найбільш важкого в нашій роботі.

— Більше ніж через 30 років після війни, які наслідки досі видно в Боснії сьогодні? Я думаю, що це людський досвід або, можливо, щось інше?

— Так. І найбільша проблема, яку ми маємо сьогодні, — це заперечення того, що сталося.

Це зараз буквально на рівні теорій змови — як заперечення зміни клімату.

Я не знаю, чи можемо ми назвати це наслідком війни, але коли ви зараз їдете в Боснію, ви побачите нормальне життя і спілкування між людьми.

Але потім ви побачите випадки заперечення воєнних злочинів і виправдання злочинців, і ви побачите, що це все ще далеко від здорового суспільства, яке могло б рухатися вперед.

Також травма серед громадян дуже велика. Тож це точно один із наслідків.

І в політичному сенсі — дискримінація. Я маю на увазі, політика залежить від політиків, але вона впливає на щоденне життя. І це також наслідок війни — дискримінація на кожному рівні.

Ми маємо дискримінацію в інституціях — на державному рівні, на рівні утворень.

Ви їдете в місто Столац у регіоні Герцеговини і бачите, що з 40% босняків лише двоє працюють у державних установах у цьому місті.

Більшість будівель були відбудовані, але коли ви копаєте трохи глибше в суспільстві, ви бачите, що наслідки війни все ще існують.

— Як ви думаєте, чому відновлення суспільства часто займає більше часу, ніж відбудова міст чи інфраструктури?

— Ну, відносно легко відбудувати будівлю, чи не так? Особливо тому, що ми мали багато допомоги від західної міжнародної спільноти.

Легко відбудувати будинок, але нелегко зробити зміни, які змусили б цих людей повернутися до своїх будинків. Це досить зрозуміло.

Є люди, які пережили дуже складні речі. І вони зараз стикаються з дискримінацією. Тому недостатньо просто відбудувати їхній будинок і сказати їм: ідіть.

Крім того, досі є люди, які повертаються за довоєнними адресами. Нові покоління народжуються в цих частинах країни.

Але вони роблять це, борючись з іншими речами, про які я згадував, і, на жаль, без достатньої допомоги.

— Про ветеранів: які проблеми ветеранів стали помітними лише через кілька років?

— На жаль, ветеранів просто залишили самих на себе, щоб вони якось справлялися.

Якщо якась допомога була, то вона була для людей, які були поранені, втратили частини тіла, для сімей загиблих бійців.

Але щодо ветеранів ми, на жаль, ніколи не мали серйозної програми, яка б допомогла цим людям знайти роботу, працювати, реінтегруватися в суспільство.

І також треба враховувати, що середній вік бійців боснійської армії був фактично дуже низьким. Це були переважно молоді люди. Люди навіть до 20 років або трохи більше, у яких війна зупинила молодість.

Багато з них не мали можливості закінчити школу, університет і так далі. І після війни виникло питання: що тепер? Вони роками були солдатами. Це сильно вплинуло на них психологічно. Вони мали багато травм. А з іншого боку, у них не було якоїсь кар’єри до війни, яка могла б допомогти їм.

Тому я думаю, що було б правильно допомогти цим людям організовано. Але, на жаль, ми ніколи не мали такої програми — принаймні на національному рівні, якоїсь серйозної програми. Можливо, щось було локально. І навіть програм від організацій громадянського суспільства було небагато.

Я пам’ятаю один випадок із міста у Східній Боснії, це зараз фактично єдине місто зі Східної Боснії, яке досі є частиною Боснії і Герцеговини. Не впевнений коли, але кілька років тому був випадок самогубства ветерана.

У записці він написав:

“Я більше не можу терпіти цю несправедливість. Якщо хтось може, будь ласка, подбайте про мого сина і знайдіть йому роботу, я буду вдячний”.

І я думаю, що це багато говорить про те, як їх залишили самих.

Багато з них були біженцями зі Східної Боснії. Вони стали членами боснійської армії, звичайно, захищаючи державу, маючи певне відчуття за країну, але перш за все вони воювали, щоб повернутися до своїх домівок.

Як сказав наш письменник Фарук Шахич, бо він також був біженцем:

“Мене вигнали з мого дому. Я мусив піти, щоб мене не вбили. Поліція не працювала. Єдиний спосіб повернутися і повернути свою власність — це взяти зброю і спробувати забрати її у них”.

49% — майже половина країни — зараз називається Республіка Сербська. І особливо одразу після війни нею керували ті самі поліція і та сама армія, які скоїли ці злочини.

Тож у вас були ці ветерани, які були біженцями, і їм не було куди повертатися після завершення війни та укладення мирної угоди. Тому вони стикалися з ще більшими проблемами, ніж інші люди.

— Чи відчуваєте ви, що суспільство робить достатньо для ветеранів?

— Є громадські організації, які намагаються допомагати ветеранам справлятися з психологічними травмами та іншими наслідками війни. Але цього точно недостатньо.

Крім того, ми зіткнулися з проблемою корупції. Сьогодні у списках ветеранів у нас навіть більше людей, ніж було реальних військових. Це пов’язано з тим, що статус ветерана дає певні пільги, і дехто через корупційні схеми намагається їх отримати.

У результаті люди, які, можливо, взагалі не брали участі у війні, офіційно вважаються ветеранами й отримують державну підтримку, тоді як багато справжніх військових залишаються без належної допомоги. Тому ні — суспільство робить для ветеранів недостатньо.

— Можливо, нам потрібно навчитися чомусь із вашого досвіду?

— Мені складно давати поради людям в Україні, яка зараз перебуває під атакою.

Але, зважаючи на теми, про які ми говорили, я знаю, що в Україні вже існують певні програми підтримки ветеранів. І це надзвичайно важливо. Таку підтримку обов’язково потрібно продовжувати й розвивати.

Я вірю, що Україна зрештою прийде до миру. Ми лише не знаємо, яким саме буде цей мир.

Водночас я переконаний, що будь-який мир кращий за війну, кращий за ситуацію, коли гинуть невинні люди.

Тому єдине, що я можу сказати українцям: не здавайтеся після того, як настане мир. Намагайтеся зберегти єдність суспільства, підтримувати ветеранів, переселенців і людей загалом.

Розумію, що зараз це може звучати дивно, але люди дуже швидко забувають погані часи. Саме тому потрібно бути уважними до цього.

Я не кажу, що потрібно постійно жити минулим і говорити лише про війну. Але є цінності, принципи й цілі, від яких не можна відмовлятися. Лише так можна зробити все можливе, щоб те, що ви переживаєте сьогодні, більше ніколи не повторилося.

— Як молоді люди в Боснії зараз розуміють війну?

— Передусім це залежить від того, в якій частині країни вони живуть.

Проблема в тому, що освіта у нас організована на рівні Федерації та кантонів — десяти окремих регіонів. І в багатьох школах діти фактично майже нічого не вивчають про війну: що сталося, чому це сталося і які були наслідки.

— Як? Чому?

— Хороше питання. Освіта перебуває на місцевому рівні, тому по всій країні існують різні навчальні програми. Також після війни була сильна присутність міжнародної спільноти, яка просувала ідею: треба залишити минуле позаду і дивитися в майбутнє.

Але я вважаю це помилковим підходом. Ми не можемо рухатися вперед, якщо не розберемося з минулим. На жаль, багато освітніх програм були створені саме під впливом цієї ідеї. Лише зараз ми починаємо це змінювати.

Тому зараз багато залежить від окремих вчителів або від батьків — чи говорять вони з дітьми про війну.

Хорошу роботу робить Меморіальний центр Сребрениці. Вони співпрацюють зі школами, привозять дітей з різних частин країни, проводять для них уроки історії, показують музей геноциду і пояснюють, що сталося.

Але я боюся, що більшість молодого покоління не усвідомлює масштабу того, що відбулося. Вони можуть знати основні факти, але не розуміють повністю серйозності цих злочинів.

Так, я вважаю, що ми маємо повернутися до цього питання.

Я народився у 1989 році, тому пішов до школи вже після війни. Мені здається, що люди тоді були просто виснажені. Вони були повністю втомлені від усього.

Ми чули про війну від батьків, вчителів, старших людей, але багато людей мого покоління не люблять говорити про минуле. Важко сказати, чи це через травму, чи через атмосферу того часу.

Я пам’ятаю, що коли я почав школу, ми використовували ті самі підручники, які були під час війни. Потім приходили комісії з іноземців і позначали частини, які, на їхню думку, не треба було вивчати. Вони вважали, що так можна досягти примирення між усіма громадянами Боснії і Герцеговини. Але зараз ми розуміємо, що це був неправильний підхід.

Можливо, саме це вплинуло на моє покоління — ми не дуже хочемо говорити про війну.

Але молодше покоління вже інше. Можливо, це покоління інтернету, швидкої інформації. Можливо, час, який минув після війни, дав їм можливість самостійно досліджувати, що насправді відбувалося в країні.

Я наведу приклад із прапором. Через кілька років після війни, у 1998 році, Боснія і Герцеговина змінила державний прапор. Старий прапор, який був офіційним із 1992 року, перестали використовувати через політичні суперечки.Близько 10–15 років саме цей прапор переважно використовували на офіційних заходах, спортивних подіях і матчах.

З одного боку — наскільки боснійці були готові йти на компроміси, просто щоб зберегти країну.

А з іншого — певну наївність: була віра, що якщо робити більше і більше кроків назустріч, то опоненти це приймуть.

Але цікаво інше: люди поступово почали повертати його. На останньому футбольному матчі Чемпіонату світу було приблизно 90% прапорів Республіки Боснія і Герцеговина. І мені здається, це багато говорить про нове покоління. Вони знають, ким вони є, знають, чого хочуть, і, можливо, більше не готові йти на такі великі компроміси. Вони хочуть боротися за свою країну іншим способом.

— Чи складно пояснювати міжнародній аудиторії контекст Боснії і Герцеговини?

— Насправді це не має бути настільки складно, тому що все досить просто.

Ми пережили агресію проти нашої країни. Ми пережили геноцид. А зараз ми змушені ділити свою країну з тими, хто був нашим ворогом, і при цьому стикаємося з різними формами дискримінації у власній державі. Звучить досить просто.

Але проблема в тому, що у світі досі існує наратив заперечення цих фактів. Він почав поширюватися ще під час війни 1992 року — від самого початку.

Цей наратив полягає в тому, що в Боснії та Герцеговині нібито була просто громадянська війна, що це були “100 років етнічної ненависті”, що ми — якісь божевільні слов’яни, які просто вбивали одне одного.

Можливо, для іноземців так легше це сприймати. Можливо, тоді їм здається, що вони не настільки відповідальні, якщо це була просто “внутрішня війна”.

І цей наратив досі активний. Ми досі маємо людей, навіть звичайних громадян, які говорять про “громадянську війну”, про “дві сторони, які просто вбивали одна одну” в Боснії.

Тому ми продовжуємо пояснювати нашу історію світу. Іноді нам кажуть, що ми однобокі, що ми не об’єктивні.

Коли потрібно, ми завжди повертаємося до конкретних доказів — до рішень Гаазького трибуналу. Тому що там є докази, які неможливо заперечити. Будь-хто, хто хоче дізнатися більше, може дуже легко це зробити.

— Чи використовують політики або медіа тему війни сьогодні?

— Найнебезпечніший наратив сьогодні — це заперечення того, що сталося. Заперечення воєнних злочинів. Заперечення геноциду. Прославлення воєнних злочинців.

Це дуже поширено в частині Боснії і Герцеговині, особливо в утворенні Республіка Сербська.

Останніми роками також використовується зростання ісламофобії в Європі, щоб отримати підтримку деяких західних країн. Поширюється наратив, що вони нібито боролися проти “ісламського тероризму” в Боснії і Герцеговині.

Хоча насправді ми вважаємо, що захищали базові європейські та демократичні цінності.

Ці наративи починаються з інституцій. Наприклад, у нас є випадки, коли установи видавали відзнаки людям, засудженим за воєнні злочини і довічне ув’язнення. Є студентські гуртожитки, названі на честь воєнних злочинців. Були так звані “наукові звіти”, які заперечували злочини, доведені на багатьох рівнях.

А потім це поширюється на все суспільство.

Ви можете побачити графіті з іменами воєнних злочинців по всій Республіці Сербській, а також, на жаль, у частині Західної Герцеговини. Ви можете почути пісні, які прославляють злочинців, на весіллях, святкуваннях та інших подіях. Нещодавно був випадок, коли діти після школи співали такі пісні.

TikTok переповнений контентом, який виправдовує або прославляє воєнних злочинців. Деякі відео мають мільйони переглядів і лайків.

Цікаво, що на рівні інституцій намагаються створити фальшиві “докази”, що ці люди не були злочинцями, що вони не скоювали геноцид. Але на вулицях, на спортивних матчах, у соцмережах і на святкуваннях ми бачимо просто відверте прославлення воєнних злочинів.

Є навіть пісня, яку часто співають на святкуваннях і весіллях. У ній є слова:

“Ой, Сьєніце, нова Сребренице”.

Сьєніца — це місто в Сербії з переважно боснійським населенням.

І ви розумієте, який сенс у цьому порівнянні.

— Чи допоміг закон про криміналізацію заперечення воєнних злочинів?

— У 2021 році Високий представник міжнародної спільноти в Боснії і Герцеговині Валентин Інцко змінив кримінальне законодавство.

Відтоді заперечення воєнних злочинів і прославлення воєнних злочинців є злочином. Але з 2021 року ми маємо лише два вироки за цими статтями.

Один випадок стосувався Воїна Павловича — голови неурядової організації “Східна альтернатива”.

Він встановив великий плакат у Братунці, місті біля Сребрениці, з привітанням із днем народження командувачу армії боснійських сербів Ратко Младичу (воєнний злочинець, колишній сербський генерал ЮНА, згодом начальник штабу Війська Республіки Сербської — ред.) , засудженому за геноцид та інші воєнні злочини.

Другий випадок — звичайний громадянин, який брав участь у заході опозиційних партій у Республіці Сербській, де були фотографії Ратко Младича та Радована Караджича (Колишній Президент Республіки Сербської— ред.), також засудженого за воєнні злочини та геноцид.

Але це лише два випадки за п’ять років. Жоден високопоставлений представник інституцій або влади не був засуджений і навіть не поставав перед судом.

Я перш за все говорю про Мілорада Додіка (колишній Президент Республіки Сербської — ред.), який особливо після ухвалення цього закону почав відкрито заперечувати геноцид у Сребрениці та прославляти воєнних злочинців.

Це навіть призвело до великої політичної кризи в Боснії і Герцеговині.

— Що потрібно для переходу від стану війни до сталого миру?

— Ми розуміємо, що таке сталий мир. Це має бути політична система, яка ліквідує всю дискримінацію в Боснії і Герцеговині.

Система, де всі громадяни — незалежно від етнічного походження чи релігії — мають однакові права. Але зараз це дуже складно.

Конституція Боснії і Герцеговини передбачає систему етнічного вето, яка блокує великі конституційні зміни. Ми намагаємося протистояти політикам, які хочуть створювати нові кризи, і працюємо над тим, щоб державні інституції були сильнішими.

Це довгий шлях. Але це шлях, від якого ми не відмовимося.

Сьогодні головна ідея сербської політики в Боснії і Герцеговині, а іноді й частини хорватської політики, — показати, що Боснія не може існувати як держава.

І ми маємо боротися з цим.

Особливо важливо для українських лідерів розуміти, що Республіка Сербська має значну підтримку з боку росії.

Ми маємо дуже сильний російський вплив у всьому регіоні Західних Балкан через їхніх союзників — Сербію та Республіку Сербську.

Тому це питання не лише Боснії. Це питання стабільності всього регіону і, зрештою, Європи. Є навіть приклади військової співпраці та таборів, організованих за участю росії для певних груп у Республіці Сербській.

Лише один приклад: посол росії в Боснії і Герцеговині одного разу заявив на телебаченні, що окуповані території України нібито є частиною росії через “референдуми”.

І водночас він хвалиться тим, що Мілорад Додік, президент Республіки Сербської, вже багато разів зустрічався з путіним. Тому це багато говорить про їхні зв’язки.

Івано-Франківські