«Я змогла побачити тата лише коли помер Сталін»: розмова з Раїсою Іваницькою про війну, заслання та силу родини

03 липня 2026 р. 20:16

03 липня 2026 р. 20:16

Раїса Архипівна Іваницька народилася в розпал війни, у березні 1944 року, на хуторі під лісом у Тернопільській області. Її дитинство — це не про ігри чи спокій, а про товарні вагони, сибірські землянки, спецкомендатуру та довгі роки розлуки з найріднішими. Її батька та старшого брата засудили на довгі роки таборів лише за те, що вони любили Україну.

Про заслання трирічної дитини, виживання завдяки пташиним яйцям у тайзі, весілля на Півночі та повернення додому — читайте в прямій мові Раїси Архипівної на “Галці” .

Хутір під лісом, грабунки та раптовий вирок

Я народилася 2 березня 1944 року в селі Комарівка Почаївського району (тепер це Кременецький район) на Тернопільщині. Ми жили на хуторі — кругом ліс, краса. Наша родина була великою: у батьків народилося одинадцятеро дітей, але до дорослого віку, на жаль, дожили лише п’ятеро. Я була наймолодшою. Мої старші брати та сестри: Іван (1923 року народження), Зоя (1925 року), Віра (1928 року) та Леонтій (1938 року).

Мама моя, Тетяна, була неграмотною, не працювала — усе життя присвятила вихованню дітей. А тато до війни був головою сільського осередку, працював при конторі, приймав речі для військових.

Наш дідусь, який колись воював у горах, через переслідування змушений був змінити прізвище. Він переписав усіх дітей на російський лад, і ми довгий час навіть не знали правди. Аж коли дідо йшов на пенсію і підняли документи, виявилося, що насправді ми — Гомонюки. А в документах записали — Юр’єві.

Під час війни в селі стояли німці, потім заходили радянські війська. Мама з бабусею згадували, як тільки чули, що з лісу йдуть «руські», то хапали годинник і тікали ховатися в пшеницю. Бо ті заходили й грабували, як хотіли, шукали їсти — на хуторі захистити нас не було кому.

У жовтні 1947 року, коли мені було всього три роки, прийшла радянська влада й наказала платити величезні податки. Мама розгубилася: «А я що, хіба дітей продам? Не маю я грошей, чим мені платити?». Ніяких попереджень не було. Просто прийшли, запрягли наших же коней і сказали: «Все, ви їдете».

Мама в паніці вибігла на подвір’я, набрала в подол яблук для дітей і встигла кинути на сани дві подушки, щоб ми мали на чому лежати. Побачивши це, російський офіцер підійшов, ударив маму по руці й вибив ті яблука на землю…

У мого дідуся з бабусею було інше прізвище, і в той день їх могли не чіпати. Але дідо сказав: «Куди везуть моїх дітей, туди їду і я». Так нас і повезли конями до Дубна.

Місяць у товарняку для худоби та землянка, де важко дихати

У Дубні нас загрузили в товарні вагони. Везли, як худобу. Мені тоді було три роки, тому саму дорогу я пам’ятаю вже зі слів мами та бабусі. Везли нас цілий місяць. Зима, лютий холод. Коли в поїзді хтось умирав чи замерзав, тіла просто викидали через вікно на ходу… Ніхто нікого не ховав і зупинятися не збирався.

Багато людей намагалися втекти зі станцій, маму теж дуже агітували. Але вона боялася: «Ні, я дітьми ризикувати не буду. Що буде мені, те буде й моїм дітям». І не тікала. А тих, хто наважувався, ловили або вбивали на місці.

Кінцевою точкою стала Омська область, Горьковський район, радгосп 157, ферма номер 2. Спочатку нас пригнали у величезний барак. Там уже було повно вивезених литовців та латишів з дітьми. Посеред барака стояло одне величезне ліжко, застелене сіном, на якому ми всі разом і спали.

Згодом нас перевели на ферму — це було як окреме поселення. Там нам дали землянку, зроблену з пластів землі. Дихати в ній було практично неможливо, сирість страшна. Коли взимку випадало багато снігу, мій старший брат Леонтій ліз наверх його скидати й буквально провалювався крізь той земляний дах.

Спали ми на домотканому рядні, яке мама встигла взяти. Воно кололося, але вибору не було — це було наше єдине ліжко.

Тих, хто лишився в Україні, доля теж не пошкодувала. Моя сестра Зоя в день виселення випадково поїхала в татове село на храмове свято, тому її не застали в хаті. Коли вона повернулася наступного дня додому — хату вже повністю розікрали.

Сусідка встигла сховати лише одну мамину коротку хустку. У тій хустці Зоя потім передавала нам якісь речі в Сибір. А всі наші меблі радянська влада вивезла в Почаїв, туди, де церква. Мій брат був столяром, меблі були дуже гарні, якісні — усе забрали.

Жмих замість хліба та звістка по радіо

У Сибіру ми опинилися під суворим наглядом спецкомендатури. Навіть коли я підросла й пішла до школи, я панічно боялася виходити за межі нашого поселення чи піти в сусіднє село.

Ні батька, ні найстаршого брата Івана з нами не було. Їх заарештували ще в Україні. Обом дали по вісім років в’язниці та п’ять років заслання («за зоною») без права виїзду. За що? Бо любили Україну. Називали їх бандерівцями, хоча вони ні в лісі не були, ні в якихось загонах.

Виживати в Сибіру було неймовірно важко. Мама працювала сторожем. Сестру Віру повезли в Омськ на важкі роботи, видали лише гумові чоботи. Вона там так застудилася, що коли повернулася в землянку, кричала й плакала від болю, як їй крутило ноги.

Брат Леонтій, хоч і сам був підлітком, працював біля коней. Мене, малу, брат виходив лише завдяки тому, що таємно ходив у ліс і збирав яйця диких птахів.

Їли ми переважно жмих — це пресовані відходи від соняшникового насіння. Спробуй той жмих поїсти, він твердий і сухий. Але місцеві люди тримали корів і поважали мою маму. Приходили й казали: «Тетяно, дай шматочок жмиху, а я тобі натомість дам молока». Так і мінялися. Радянська влада над своїми місцевими людьми теж знущалася, тому вони нам співчували.

Я ходила до школи в Омській області, закінчила там три класи. Навчання було уривками, постійні переведення. Але один день я запам’ятала на все життя. 1953 рік. Над школою висіло велике радіо, і воно раптом як закричить на все селище, що помер Сталін. Навколо вчителі, якісь люди плачуть, хтось бідкається.

А я прибігла додому, і моя мама сказала слова, які назавжди вкарбувалися в пам’ять: «Ну, слава Богу. Вмер вже той. Тепер ми будемо мати тата».

Після Сталіна поставили Маленкова. Він почав масову амністію, випустив дуже багатьох людей з таборів. Мама казала, що він був доброю людиною, але його швидко усунули й знищили, досі ніхто не знає, куди він подівся. Але свою справу він зробити встиг — тата відпустили з тюрми.

Перша зустріч з батьком та об’єднання родини в Інті

Свого тата перший раз у житті я побачила у 1955 році. Мені вже було одинадцять років! До того я знала про нього лише з розвіяних війною спогадів. Тато відсидів свої 8 років, вийшов із тюрми, але не мав права повертатися в Україну.

Отримавши дозвіл відвідати родину, він приїхав до нас в Омську область на один рік. А вже наступного, 1956 року, отримав документи на наше перевезення, і забрав нас усіх до себе — у місто Інта. Там ми прожили ще вісім років.

Тато хоч і мав усього два класи освіти, але був дуже грамотним чоловіком. До тюрми працював у конторі, а на засланні став сторожем і переплетником книжок. Він неймовірно любив книги, красиво оформляв палітурки. Навіть на старість показував нам, як правильно й акуратно складати білизну, бо в тюрмі працював прачкою — табірне життя навчило його ідеального порядку.

Поступово наша родина почала збиратися докупи. У 1958 році до нас в Інту приїхав старший брат Іван. Після своєї тюрми він жив «за зоною» у Новосибірську, там одружився з росіянкою Валею. Її батько був затятим партійцем, фронтовиком, прийшов з війни без руки.

Коли в Івана з Валею народилася дитина, той тесть-комуніст навмисно відкривав навстіж двері, щоб простудити немовля «від бандерівця»… Дитина померла. Після цього брат написав татові, і батько відповів: «Приїжджай до нас, будемо об’єднуватися». Валя приїхала з ним і згодом вони забрали до Інти й її маму з Новосибірська.

А сестра Зоя так і залишилася в Україні, у Кременці. Вона вийшла заміж за Сашка, який повернувся з фронту. Вони прожили разом довге життя, Сашко дожив до 94 років.

Картопляні троянди на цементній підлозі та повернення на рідну землю

В Інті я нарешті змогла продовжити навчання. Удень працювала, а вечорами ходила у вечірню школу — закінчила 8, 9 та 10 класи. Навантаження було колосальне. Якраз закінчила школу — і зустріла свого чоловіка. Він працював шофером на воєнізованій гірничорятувальній службі, їздив на медичній машині на шахти, коли там ставалися обвали, возив лікарів.

2 серпня 1964 року ми зіграли весілля, а в 1965-му нарешті змогли назавжди повернутися в Україну. Спочатку приїхали у відпустку: побували в селі Киданів на Тернопільщині, де жила чоловікова мати, потім поїхали в Кременець до моїх батьків, які теж уже повернулися.

А влаштуватися вирішили в Івано-Франківську. Чоловікова двоюрідна сестра покликала нас до себе, прописала й переписала на мене свою одноповерхову квартиру на два входи по вулиці 8-го Березня (біля кінотеатру “Космос”).

Щоправда, життя там не склалося. Її рідна сестра отруїлася чадним газом. Хата лишилася порожньою, сестра почала вимагати від нас тисячі грошей, влаштовувала скандали, тому ми все покинули й пішли жити на зйомну квартиру. Чоловік одразу влаштувався працювати водієм на автобус.

На Півночі я чотири роки пропрацювала кухарем у великій шахтарській їдальні-фабриці. Коли приїхала у Франківськ, народила першу доньку Олю. Два роки побула в декреті, а в 1967 році влаштувалася в дитячий садок. Хотіла йти звичайним кухарем, але завідувачка, подивившись мої документи, сказала: «Ні, у вас є освіта й досвід, ви будете шефом, бо в нас немає кому керувати».

У тому садочку я пропрацювала з 1967 року аж до самого виходу на пенсію у 2014 році. Роботу свою дуже любила. Пам’ятаю, як прийшла, а тамтешні кухарі нічого не вміли.

Я їх учила: «Дівчата, давайте малосольні огірки гарячою водою заливати — на ранок уже будуть готові! Чого ви тісто руками мучите, пустіть його через м’ясорубку!». Навчила всього, що знала сама.

Мої власні діти теж були зі мною в тому ж садку. Чоловік часто їздив у дальні рейси, тож я йшла на роботу на 6 ранку, а він на 8 годину привозив дітей. Влітку садочки тоді не закривали, відпустку доводилося вигризати, щоб повезти дітей на Чорне чи Азовське море.

Пару разів своєю машиною їздили в Польщу за покупками, купували дівчатам чобітки та куртки — тоді це було дефіцитом, доводилося робити спеціальні виклики й важко оформляти паспорти.

Я завжди згадую свою роботу на Півночі, де ми робили кулінарні виставки. Зі звичайної картоплі ми вирізали букети троянд, фарбували їх харчовими барвниками; з цибулі робили хризантеми, з моркви — дзвоники, з буряка — пишні квіти. Щоб підготувати таку красу, ми працювали цілу ніч.

Сил не було, то ми брали велику дерев’яну роздільну дошку замість подушки, клали під голову і так спали годину-другу просто на цементній підлозі їдальні…

«Я тебе дуже-дуже чекав…»

Попри відстані, ми завжди підтримували міцний зв’язок з усією нашою родиною. Постійно листувалися. Брат Іван з часом переїхав на Черкащину, ми їздили до нього в гості. Сестра Віра повернулася ближче до рідних місць — у Кременець.

Мої батьки доживали вік у селі Куликів. Мама прожила майже до 90 років, померла від старості. Батька на старість дуже мучила астма, та й здоров’я було підірване таборами.

Одного року я приїхала до них у Куликів. Літо було неврожайним, картопля вродила дрібнесенька, як горох. Мама зварила її в лушпинні, бо почистити було неможливо. Заходжу в хату — а тато сидить за столом, їсть ту картоплю з квашеною капустою і так лагідно мені посміхається.

Я кажу: «Що, тату, смієтеся, бо вже наймолодша дочка приїхала?».

А він подивився на мене і тихо каже: «Та я тебе дуже-дуже чекав…».

Це був останній раз, коли я бачила свого батька живим. Він помер у віці 87 років. Людина, яка витримала пекло таборів, зберегла в собі стільки любові, що її вистачило на всіх нас.

Наша велика родина пройшла через страшні радянські репресії, але ми вижили, повернулися додому і зберегли свою пам’ять.

Івано-Франківські