“Шиття стало для мене віддушиною”: як франківська майстриня Ольга Мартинець дарує одягу друге життя

24 липня 2026 р. 21:19

24 липня 2026 р. 21:19

Ольга Мартинець (псевдонім Хельґа Малаховська) — художниця, тату-майстриня та засновниця творчого проєкту з апсайклінгу одягу в Івано-Франківську. За її плечима — виставки, міжнародні пленери, власна тату-студія та кілька кардинальних змін професії. Після вигорання вона знайшла себе у створенні нового зі старих речей.

“Я хотіла носити те, що сама придумала і чого ніде не можна купити”, — згадує Хельґа.

Як це бажання згодом перетворилося на справу, яка сьогодні є для неї не лише творчістю, а й способом дарувати одягу друге життя, вона поділилася з «Галкою» .

Від полотна до швейної машинки

Хельзі 36 років, вона народилася й виросла в Івано-Франківську. Спочатку навчалася в економічному інституті, а згодом здобула освіту графічної дизайнерки. Проте за спеціальністю так і не працювала.

“Після інституту я шукала роботу графічного дизайнера, але мені не подобалися умови. Тому орендувала майстерню на Промприладі й почала писати картини. Брала участь у виставках і міжнародних пленерах”.

Згодом творчість доповнилася роботою тату-майстрині. Поєднувати професію з материнством ставало дедалі складніше, а після COVID-19 мисткиня була змушена закрити студію.

“Я дуже вигоріла. Подруга позичила мені свою швейну машинку, і шиття стало для мене віддушиною. За нею я відпочивала й поступово знаходила сили рухатися далі”.

Перші кроки в апсайклінгу почалися зі звичайних зустрічей із подругами.

“Ми збиралися, обмінювалися речами, які вже не носили. Те, що нікому не підходило, я забирала й перешивала. Так усе й почалося”.

Не просто перешити, а змінити ставлення до одягу

Для Хельґи апсайклінг — це не лише спосіб творчого самовираження. Вона хоче, щоб люди почали інакше сприймати одяг: не як річ на один сезон, а як цінність, якій можна подарувати нове життя.

“Взагалі хотілося б просувати апсайклінг як стиль моди. Він уже виходить із такої маргінальної тенденції в більш широку, але над цим ще треба працювати. Найголовніше — змінити саму цінність одягу. Люди звикли ставитися до нього як до одноразового ресурсу. Мені дуже подобається усвідомлене споживання і безвідходне виробництво”.

Сьогодні Хельґа переконана: апсайклінг — це значно більше, ніж перешивання старих речей.

“Для мене це означає, по-перше, рятувати текстиль від смітника, а по-друге — бачити в ньому ресурс для створення чогось нового. Відкриваєш шафу, знаходиш річ, яку вже не носиш, і замість того, щоб викинути її, можеш дати їй нове життя. Саме в цьому я бачу найбільшу цінність своєї роботи”.

Жінка мріє, щоб у майбутньому її справа не обмежувалася лише перешиванням речей. Вона хоче створити простір, де текстиль використовуватимуть максимально ефективно.

“Я хочу відкрити не просто майстерню з апсайклінгу. Мрію мати обладнання, яке дозволить переробляти навіть ті залишки тканини, які вже неможливо використати для пошиття. Хотілося б створити невелику безвідходну фабрику. Це поки що далека мрія, але я до неї рухаюся”.

Попри великі плани, Хельґа зізнається, що іноді їй здається, ніби рух відбувається надто повільно. Багато часу забирають домашні справи та виховання сина, але саме він став її найбільшим помічником.

“Я не борюся з індустрією — я просто роблю те, що можу”

Минулого року Хельґа вперше представила свої роботи на ярмарках. Поруч із нею свою справу презентував і син Марко, який продавав власноруч приготовлені лимонади.

“Ми були на двох ярмарках. Для мене це був перший досвід продажу, а Марко мав свій маленький бізнес — продавав лимонади. Ми стояли поруч, кожен займався своєю справою”.

Та за кожною перешитою річчю для майстрині стоїть не лише творчість, а й прагнення змінити ставлення людей до одягу та його споживання.

“Текстильна промисловість — одна з тих, що найбільше забруднюють планету. Масове виробництво давно знецінило і працю людей, які створюють одяг, і самі речі. Зараз можна купити дешевий одяг, який через кілька днів стане непридатним. Мені зовсім не близький такий підхід”.

Працюючи з речами клієнтів, Хельґа часто бачить недоліки масового виробництва. Вона не просто ремонтує одяг, а адаптує його під конкретну людину.

“Люди приносять мені речі й кажуть: “Сукня дуже подобається, але я не можу в ній ходити”. Я змінюю крій, роблю виточки, розширюю або звужую там, де потрібно. Після цього одяг стає зручним і починає жити зовсім по-іншому”.

Що більше жінка працює з одягом, то критичніше дивиться на сучасну індустрію моди.

“Я не збираюся конкурувати з масовим виробництвом чи боротися з ним. Я просто роблю те, що можу. Можливо, це небагато в масштабах планети, але це більше, ніж нічого. Якщо після моєї роботи людина починає цінувати свою річ і не викидає її після першої плями — значить, усе було недаремно”.

Одяг, який отримує другий шанс

Сьогодні Хельґа працює у двох форматах:

Перший — індивідуальні замовлення, коли люди приносять власний одяг, а вона повністю змінює його вигляд.

“Іноді з чотирьох футболок виходить одна, іноді зі старої куртки — зовсім інша річ. Це не ремонт одягу, це його перевтілення”.

Другий напрямок — робота з речами, які люди вже не планують носити.

“Мені просто віддають непотрібний одяг, а я вже фантазую, що з нього можна зробити. Я не купую нових тканин. Працюю з тим, що вже існує, і намагаюся створити щось цікаве та потрібне”.

Найчастіше клієнти замовляють саме перешивання власних речей.

Майстерня, де можна буде творити разом

Під час бізнес-навчання Хельґа розробила проєкт, який досі залишається її найбільшою мрією. Вона уявляє простір, де люди не лише замовлятимуть перешивання одягу, а й зможуть самостійно працювати над власними речами.

“Я хочу, щоб у майстерню можна було просто прийти, сісти за швейну машинку й створити щось своїми руками. Комусь потрібна лише техніка, комусь — невелика підказка. Особливо мені хочеться працювати з підлітками, бо бачу, що вони теж прагнуть самовираження через власноруч створений одяг”.

Поруч із майстернею жінка мріє відкрити шоурум, у якому будуть представлені роботи різних українських майстрів, що працюють в напрямку апсайклінгу.

“Мене дуже надихають українські апсайклінг-майстри. Вони неймовірно талановиті. Хотілося б, щоб ми не конкурували між собою, а навпаки — підтримували одне одного. Я мрію про шоурум, де будуть зібрані роботи різних авторів. Заходиш — і навколо лише апсайклінг. Мені здається, це було б неймовірно”.

Поки що ця ідея залишається мрією, але Хельґа не полишає її.

“Щоб це сталося швидше, мабуть, треба ще раз виграти якийсь грант. Але зараз мені важливіше відновитися. Останнім часом я більше тягнуся до гір, до тиші. Хочеться менше шуму, менше соцмереж і більше простору, щоб просто дихати. Саме там у мене з’являються сили рухатися далі”.

«Я просто роблю те, у що вірю»

Хельґа переконана, що апсайклінг — це не лише про екологію, а й про зміну культури споживання. На її думку, люди дедалі частіше замислюються над тим, звідки походить одяг і якою ціною він створюється.

Сама жінка зізнається, що ще десять років тому захоплювалася цим напрямом, хоча тоді навіть не уявляла, що він стане її професією.

“Мені подобається, що мій одяг виглядає трохи панково, трохи гранжево. Ці нитки, які нахабно стирчать, — це не тому, що я не вмію їх обрізати, це частина стилю. Найбільше мені подобається, що тепер я можу носити саме той одяг, про який усе життя мріяла, але ніде не могла знайти”.

Створення речей стало для неї не просто роботою, а способом відчувати сенс у тому, що робить.

“Я працювала в різних місцях: продавала посуд, працювала в галереях. Але всюди, де я нічого не створювала власними руками, мені було дуже важко. Коли ти з нічого робиш щось і одразу бачиш результат — це наповнює. Саме тоді розумієш, навіщо працюєш”.

Поки що більшість її клієнтів — знайомі або люди, які дізналися про майстриню через рекомендації. Розвивати бізнес масштабніше Хельґа не поспішає.

“Я ще не дуже рекламую себе. Хочу робити це тоді, коли буду готова: коли зможу офіційно працювати, матиму стабільний обсяг замовлень і людей, які допомагатимуть. Поки що все роблю сама”.

Однією з найбільших труднощів жінка називає поєднання власної справи з материнством.

“Бути мамою-одиначкою і водночас розвивати бізнес дуже важко. Коли ти сама, у тебе хоча б є вихідні. А коли маєш дитину — вихідних практично не існує. Це непростий досвід, але він навчив мене бути витривалішою”.

Попри всі труднощі, Хельґа не шкодує про жодну зі змін професії. Навпаки, вона переконана, що не варто боятися починати спочатку.

“Зміни завжди страшні. Починати з нуля страшно. Але страх — це нормально. Не треба чекати, поки він зникне. Просто треба йти далі, навіть якщо боїшся”.

Вона впевнена, що людина може змінити своє життя у будь-якому віці.

“Колись було престижно все життя працювати на одному заводі. Зараз світ інший. Я вважаю, що змінювати діяльність — це нормально, навіть якщо тобі шістдесят. Поки працює мозок, можна навчитися всього. Треба вірити в себе, не боятися змін і пам’ятати, що ніколи не пізно почати спочатку”.

Саме з такого переконання сьогодні й народжується кожна нова річ у майстерні Хельґи — зі старої тканини, нової ідеї та віри в те, що навіть звичним речам можна подарувати друге життя.

Текст: Софія Кучерук

Івано-Франківські