«Цією рукою мені ще дружину обіймати»: історія відновлення прикордонника Олександра

Категорії

Світ Економіка Війна Технології Наука Авто Спорт Здоров'я Шоу-Бізнес Пізнавально Політика

Вінницькі Волинські Дніпровські Донецькі Житомирські Закарпатські Запорізькі Івано-Франківські Київські Кропивницькі Кримські Луганські Львівські Миколаївські Одеські Полтавські Рівненські Сумські Тернопільські Харківські Херсонські Хмельницькі Черкаські Чернігівські Чернівецькі

Погода

Київ

вологість:

тиск:

вітер:

Погода на 10 днів від sinoptik.ua

25 липня 2026 р. 17:56

25 липня 2026 р. 17:56

Ранок 24 лютого 2022 року для Олександра, охоронця з Чернігівщини, почався не з офіційних повідомлень і не з гучних вибухів. Він просто йшов з сусіднього села, шукаючи трактор, щоб витягнути автомобіль друга. Але замість звичного сільського ранку зустрів війну — озброєних російських військових в балаклавах.

Пише Голос-Інфо , посилаючись на Західне регіональне управління Держприкордонслужби України-Західний кордон

Той день став для нього точкою неповернення. Олександр побачив, що ворог може мати зброю, але не має головного — розуміння землі, на яку прийшов, людей, яких намагається залякати, і сили громади, яка не здається. У перші години окупанти плутали місцеві назви, питали дорогу й виглядали чужими навіть там, де намагалися поводитися як господарі. А Олександр залишався спокійним. Бо знав: це його дім, його село, його Україна.

Згодом були декілька днів полону, допити, погрози. Проте, найстрашнішого не сталось – зрозумівши, що Олександр дійсно цивільний, звичайний селянин, відпустили. Війна буквально за декілька днів показала Олександру: стійкість — це не відсутність страху. Це здатність залишатися собою тоді, коли тебе намагаються зламати.

Після повернення додому Олександр, як його називають односельчани, не став чекати, поки хтось інший вирішить проблеми села. У Великих Осняках почався дефіцит продуктів, і він узяв на себе просту, але життєво важливу справу — возити людям хліб. На звичайному велосипеді, із дошкою на багажнику та мішками, він долав небезпечний шлях до Ріпок. За один рейс привозив до 60 буханок — для 57 дворів. Це був не бізнес і не подвиг заради красивих слів. Це була людяність у дії.

« Це було моїм боргом. Там сім’ї, маленькі діти, їсти нема. Я мусив це робити, я так відчував».

У 2024 році Олександр мобілізувався до Держприкордонслужби України. Цивільний охоронець і волонтер став воїном-прикордонником 105-го прикордонного загону. На службі були позиції, обстріли, дрони, рішення, від яких залежить життя, і побратими поруч.

Після одного з бойових епізодів, скид з дрона вбив його побратима, з яким вони вдвох були на позиції. А самого Олександра, пораненного в руку, евакуювали «козаком».

Машина в дорозі також витримала свій приліт і довезла бійця до безпечної точки. Для Олександра це стало ще одним підтвердженням: у бою важить усе — підготовка, техніка, побратимство і внутрішня зібраність.

Сьогодні Олександр проходить відновлення в одному з відомчих санаторіїв ДПСУ. Ще декілька місяців тому його ліва рука взагалі не підіймалась, зараз – вона вже майже на 50% фунціональна. На питання про його мотивацію боротись, він відповідає:

« Ця рука мені вкрай необхідна, бо мені ще нею дружину обіймати. Окрім того, хочу повернутися за кермо улюбленого авто, знову займатися господарством, косити траву, рубати дрова, повноцінно жити на своїй землі».

Історія Олександра — це історія про кордони, які проходять не лише на карті. Є кордон державний, який щодня тримають українські захисники. А є внутрішній кордон — між страхом і гідністю, байдужістю і допомогою, зневірою і дією. Олександр зробив свій вибір: бути корисним, бути стійким, бути зі своїми.

Такі люди не завжди говорять гучно. Вони просто роблять те, що потрібно. Везуть хліб. Стають до строю. Тримають позицію. Повертаються до життя. І саме на таких людях тримається Україна.