«У житті по-справжньому вільний тільки той, хто відповідальний»: розмова з письменницею Анною Нечіпуренко

28 липня 2026 р. 21:29

28 липня 2026 р. 21:29

Живучи власне життя, ми часто відкладаємо щастя на потім, озираємося на минуле, хвилюємося за майбутнє і геть забуваємо про теперішнє. Як навчитися радіти кожному дню та відчути той самий «цукор моменту»? Своєю історією поділилася журналістка, письменниця та авторка терапевтичної книги Анна Нечіпуренко.

Про вигорання на піку успіху в рідному Запоріжжі, кардинальну зміну цінностей через повномасштабну війну, евакуацію на Франківщину та про те, чому епатажна назва майбутнього бестселера ледь не зіпсувала її материнську репутацію — читайте у матеріалі ”Галки” .

Життя до повномасштабного вторгнення та вигорання в редакції

Перед початком повномасштабної війни Анна Нечіпуренко перебувала в достатньо тривожному стані, який уже свідчив про виснаження, вигорання та невіру в себе і свої сили. Тоді вона ще не могла чітко ідентифікувати це — просто розуміла, що їй погано.

Вже зараз прийшло усвідомлення: вона жила в режимі, коли інші люди, приходячи до неї в редакцію чи потрапляючи в руки команди журналістів, отримували допомогу для сходження на вершини. В редакції розбиралися в чужих долях і робили інтерв’ю, які допомагали людям розправляти крила, а от за власні крила думати не вистачало часу через інтенсивний рух.

Журнал був власністю Анни, вона управляла ним 11 років (загалом виданню було б уже 22 роки) і весь цей час паралельно народжувала дітей та займалася бізнесом. Життя підпорядковувалося результатам — від одного виходу номера до іншого. Періодичність складала раз на два місяці: потрібно було знайти цікавих персон та історії, зробити номер, видати його, на мить видихнути й знову повторювати цей колообіг. Через таку циклічність зникло відчуття, що можна просто розслабитися. В якийсь момент Анна зрозуміла, що втрачає щастя моменту і не знає, як його знову повернути.

Пауза в роботі та пошук забутої мрії

Коли почалася повномасштабна війна, журнал довелося поставити на паузу, адже робити колишню справу з тим самим ефектом стало неможливо. Головна місія видання полягала в розмовах про успіх людей і компаній, але після початку вторгнення єдиним успіхом став сам факт того, що ми живі. Показувати колишніх героїв на п’єдесталі не дозволяло внутрішнє відчуття, адже реальними героями стали військові та ті, хто рятує життя щодня. Потрібно було взяти час, щоб розібратися, як жити далі й де знайти сили для себе, своєї родини та близьких.

На те, щоб доторкнутися до свого внутрішнього дна і відчути абсолютне безсилля, пішов цілий рік. Лише тоді Анна почала згадувати свої колишні мрії й побачила шлях через старі сторінки власного журналу. В одному зі своїх слів редакторки вона знайшла текст про речі, які треба зробити перш ніж померти. Цю фразу вона колись побачила на вуличній стіні у Франківську чи Тернополі, де люди крейдою дописували свої бажання. Тоді їй не вистачило сміливості чи крейди додати щось своє, адже чужі фрази на кшталт «поїхати в Америку» здавалися яскравішими за власні відчуття. Написавши про це в журналі, вона забула про мрію, що стало великою помилкою.

Гортаючи номери та шукаючи зачіпку, Анна знайшла свій давній запис про бажання написати й видати книгу на основі тих слів редакторки, які колись надихали читачів. У душі щось закалатало, і з того дня вона вирішила приділяти цій меті бодай одну хвилину на день. Рівно за рік книга вже була готова до друку.

Чому книга ледь не вийшла під назвою «На третьому побаченні пийте горілку»

Для Анни важливо, щоб кожне її слово несло світло або підтримувало внутрішню місію. Проте протягом року роботи назва планувалася зовсім інша — «На третьому побаченні пийте горілку». Авторка консультувалася з юристами щодо авторського права, спілкувалася з власниками книгарень та представниками найвідоміших видавництв України. Всі в один голос запевняли, що назва чудова і книга гарантовано стане топом продажів.

Попри це, внутрішні сумніви не зникали. Навіть коли дизайнерам дали завдання розробити обкладинку, щось продовжувало стримувати. Крапку в цій історії за тиждень до здачі в типографію поставив молодший син письменниці, якому тоді було близько 7 років.

Наслухавшись вдома постійних робочих розмов про горілку в назві, він щиро засвоїв інформацію. Коли знайомі запитали хлопчика, що подарувати його мамі й які квіти вона любить, малюк відповів: «Які квіти, даруйте їй горілку, вона ж її так любить!».

Тієї ж ночі Анна прокинулася в холодному поту від думки, що її діти будуть приходити до школи й хизуватися тим, що їхня мама написала книгу про горілку. Сама ідея есею була шикарною і розповідала про чесні стосунки, але Анна зрозуміла, що не є провокатором за своєю суттю і хоче транслювати світові лише своє, рідне.

Вона відмовилася від погоні за великими накладами заради епатажу. Нову назву «Відчуйте цукор моменту» та обкладинку з власним обличчям команда створила буквально за пів дня, і за цей результат авторці вже не було соромно.

Як навчитися жити «тут і зараз»

Філософія «тут і зараз» тривалий час залишалася для Анни просто красивим написом на робочому столі комп’ютера. Вона не могла відчути її до кінця, поки повномасштабна війна не змусила її жити життям, яке вона собі ніколи не загадувала. Саме тоді прийшло усвідомлення та вміння проживати кожен момент на практиці.

Фокусуватися на теперішньому часі виявилося можливим через прості побутові речі. Наприклад, під час розмови дивитися співрозмовнику в очі, помічати їхній блакитний відтінок і фіксувати красу людини навпроти — адже якщо поруч із тобою красива людина, то й ти сам є відображенням цієї краси. Або ж звернути увагу на звичайну чашку з водою і згадати, що мільйони людей у світі позбавлені чистої води, помирають без неї чи докладають надзусиль для її видобутку. Вміння цінувати те, що ти вже маєш у цю секунду, прибирає залежність від майбутніх результатів. Людина перестає думати лише про фінальний п’єдестал, а починає насолоджуватися самим шляхом.

Цей переосмислений успіх відобразився і в структурі книги. Перша її частина складається з колишніх слів редакторки, де Анна розмірковувала про побутові речі й мотивувала читачів глянцю. Друга половина народилася вже під час війни — це роздуми про те, як повернути особисте щастя та вміння жити теперішнім, втративши колишню редакцію, популярність і статус.

Боротьба з перфекціонізмом та бігом у майбутнє

Навіть навчившись жити в теперішньому часі, Анна продовжує вдосконалювати це вміння щодня. Вона не шкодує за минулими вчинками чи подіями — такого в її характері немає. Натомість головною проблемою, від якої доводиться себе свідомо зупиняти, залишається звичка бігти наперед. Сильні люди, які знають, як досягати успіху, часто фокусуються лише на далекій меті (наприклад, стати персоною року умовного 2026-го) і стрімко мчать туди, втрачаючи поточний момент. Щоб сповільнити себе, Анна намагається розгортати сам процес досягнення цілі: думати про щоденні тренування в залі й отримувати задоволення від поточної картинки.

Завдяки цьому досвіду письменниця позбулася страху помилок, а перфекціонізм відійшов у сторону. Вона усвідомила, що будь-який вибір — це просто вибір, він не є поганим чи хорошим. Наслідки теж є нейтральними: вони бувають або корисними, або ні, а справжню користь від пережитого людина здатна зрозуміти лише з часом. Життя — це величезна павутина подій, і часто найважчі випробування згодом виявляються початком чогось прекрасного та важливого. Саме тому Анна навідріз відмовляється заглядати у майбутнє, обираючи цінність сьогодення.

Поради для тих, хто починає життя заново через війну

Для українців, які через війну втратили домівки, можливості та сенс життя, Анна сформулювала три власні правила адаптації на новому місці, які перевірила під час евакуації на Івано-Франківщину:

Читання есею «Вдихнути хлорки або наука бути мамою»

Одним із найважливіших та найчесніших уривків книги є есей «Вдихнути хлорки або наука бути мамою», який Анна присвятила темі ідеалізації та стосунків із близькими.

У тексті авторка згадує дитячий спогад про те, як її мати прибігла вкладати її спати прямо від ночов, і від її долонь різко пахнуло хлоркою. Тоді маленька Анна вперше зрозуміла, що її мама — не ідеальна, хоча й залишається найкращою у світі супержінкою. Подорослішавши, Анна сама вирішила отримати статус мами без недоліків: розмовляти пошепки, моментально гасити конфлікти, виглядати як зірка і виховувати дітей на автопілоті, ніколи не злючись на їхні хвороби чи витівки.

Реальність виявилася інакшою. Маючи офіційний паспорт багатодітної матері, Анна жартує, що її сила аргументів часто зводиться до сили звуку, рупор влади вмикається навіть під час обговорення меню, а кашель у домі викликає серйозну злість.

Головний висновок есею — потреба відмовитися від штучного перфекціонізму. Мама Анни плакала під час читання цього тексту, як і багато інших жінок, адже він підтверджує: значно важливіше бути просто нормальною, живою людиною зі своїми слабкостями та емоціями, а не гнатися за вигаданими ідеалами.

Бліц про танці, молитву та справжню свободу

Наприкінці Анна Нечіпуренко відповіла на серію коротких особистих запитань у форматі швидкого інтерактиву.

Найбільшою цінністю у своєму житті вона вважає саме життя, а переломним і водночас найважливішим моментом називає повномасштабну війну. Змінювати щось у минулому авторка не стала б, адже кожен вчинок має свої наслідки, користь яких відкривається лише з часом. Майбутнє її не цікавить — зазирати туди вона не хоче.

Свій день письменниця незмінно розпочинає з молитви, а річчю, від якої вона ніколи не зможе відмовитися, є вона сама. Перед публічними виступами чи презентаціями Анна практикує особливий ритуал на удачу: вона зачиняється в туалеті й драйвово танцює під музику, знімаючи цей процес на відео задля підняття настрою та зняття стресу.

У її плейлисті звучить дуже різна музика, а справжня свобода, на думку Анни, доступна лише тій людині, яка вміє брати на себе повну відповідальність. Фіналом розмови стало її визначення щастя — це можливість жити, просто жити далі.

Івано-Франківські