“Мене все у Франківську дивує”: архітектор Ігор Панчишин про спадщину, забудову та майбутнє міста (ФОТО)

29 липня 2026 р. 19:26

29 липня 2026 р. 19:26

Івано-Франківськ часто називають містом туристів і дорогою до Карпат. Але за цими звичними образами ховається значно складніша історія — місто, яке пережило зміну держав, втрату цілих спільнот, хаотичну забудову та постійний пошук власної ідентичності.

Архітектор і реставратор Ігор Панчишин уже багато років досліджує та осмислює міський простір Франківська. У розмові він пояснює, чому місто варто сприймати як живий організм, згадує про багатокультурний Станіславів, говорить про річки, які досі залишаються недооціненими, та розмірковує над тим, чому головною проблемою сучасного Франківська є не окрема будівля, а відсутність чіткої стратегії розвитку.

— Що варто знати про Івано- Франківськ кожному місцевому жителю і що має побачити людина, яка приїхала сюди вперше?

— Всяка людина, яка кудись приїжджає, незалежно від того, чи вона турист, чи потрапила випадково, має знати вікіпедійний мінімум. Наше місто не таке старе, щоб було багато історій, хоча їх завжди можна навигадувати. Насправді найбільш щільна історія міста — це останні 150 років і час, коли воно з’явилося. Найважливіше знати, що це молоде місто, бо 350–360 років — це не так багато, хоча за цей час відбулося страшенно багато змін і довгий період воно перебувало не в Україні. Це суттєво, хоча, так би мовити, вже забулося — минуло три-чотири покоління, але це важлива річ.

Приїжджаючи сюди, треба розуміти, що, попри велику кількість молоді чи нових будинків, місто має глибшу історію в інших суспільствах. Станіслав примітний тим, що тут відбулася певна демографічна катастрофа: місто було неукраїнським, більшість населення становили поляки, якусь частину — німці, а українців було не так багато. Натомість навколишні села були питомо українським середовищем. Друга світова війна все це знищила, особливо заможних українців, які добре стояли на ногах. Когось вивезли, а когось убили.

— Коли ви гуляєте містом не як архітектор, а як звичайний мешканець, на що звертаєте увагу насамперед?

— Я ніколи не був тут простою людиною. У тому сенсі, що вчився у Львові, а коли повернувся сюди вже свідомішим, дивився на все як архітектор. Спогади з дитинства у всіх різні. Я пишаюся, що родичі моїх родичів не звідси, а з глибини України, і мені вдалося зачепити українську справжність. Але я завжди був містовим і архітектором, тому досить об’єктивний, на відміну від звичайного громадянина.

— Добре, тоді як архітектор , на що звертаєте увагу?

— Була вже така ситуація, що місто потрібно було, так би мовити, каталогізувати чи інвентаризувати, обмацати, а я із заплющеними очима по номерах будинки знаю. Якщо шофер знає, де краще об’їхати місто і де який світлофор, то я одразу бачу, де щось не так побудоване, де зле, нерівно і так далі.

У мене навіть немає невитравного жалю за тим, що руйнується і десь падає. Правда, буває таке, що щось уже брутально знищують, і я, як кожен громадянин, обурююся. Але ця ентропія, яка потроху відбувається, — вона природна всюди: зміна епох, технологій і людських вимог.

— А якби Франківськ був людиною, як би ви його описали?

— По-перше, я схильний думати, що всяке місто є організмом. Це поетична штука. Якщо порівнювати з людиною, то мені це складно уявити. А як організм — так: тут нирки, тут печінка, серце, усе мусить балансувати. Урбанний організм живе за певними законами, у нього є своя тканина, хребет.

Франківськ, крім свого військового потенціалу, постав на торговельних шляхах. І що цікаво: всі міста тут розташовані приблизно на одній відстані — 40–45 кілометрів. Усі завжди дивувалися, але це елементарно: кінний перехід за добу — приблизно 45 кілометрів.

— Чи є в місті місце, яке вас досі дивує, хоча ви добре знаєте його історію?

— Мене все у Франківську дивує, він мені завжди цікавий. Дивує, коли щось безглуздо вносять в архітектуру, коли будують таке, що й не зрозумієш.

— А конкретне місце є?

— Мені подобається все, що над річкою. Може, це з роками. Там поки що запущено, але природно. Правда, ця річка лукава, і за неї бояться братися: тільки щось побудують — вона зруйнує і піде іншим шляхом, тому все це тягнеться роками, хоча щось робити треба.

Я тішуся, що збереглися ці бур’яни, усе, що навколо стихійно повиростало, дуже красиве. Річки для мене — дивина, бо вони не освоєні, і це мене дивує. Також мені подобається центр міста з вузенькими вуличками — вони такі справжні.

А ще мене дивує небо: ранок такий, вечір такий, хмари, бо буває, що сіро цілий тиждень. Небо я всюди бачив — і на морі, і в горах, але у Франківську воно якесь інше, динамічніше. Ще й із цим освітленням і непевністю в погоді.

— А чи є будівля з історією у Франківську, після якої у вас змінилося ставлення до міста?

— Якщо чесно, історію будівель я знаю давно і вже особливо не дивуюся, хіба хтось відкопає папери й там з’ясується щось неочікуване. Це не стільки дивина, скільки чергове відкриття.

— У Франківську є міфи, які б ви хотіли спростувати?

— Я взагалі не люблю міфів і вигадок, я консерватор. Можна сказати красиво, не брешучи. Не люблю перестановки наголосів і акцентів — це все питання медіа. Мені не подобаються красиві розповіді про неважливе.

— Якщо повертатися до сучасності, яка основна проблема міста у 2026 році?

— Є певна проблема із законодавством, яке треба якимось чином адаптувати до сучасних обставин. Там багато дрібниць у кодексах, окремих законах і положеннях до законів — це завжди важливо.

Є проблема з реставрацією та збереженням спадщини, але це проблема не будівельна, а адміністративно-організаційна. Треба правильно побудувати відповідальність і повноваження. У нас немає достатньо фахівців, а через недосконалу й недостатню історичну базу переважає будівельний комплекс.

Також недосконалий генеральний план. Його роблять раз на 20–25 років, і він не завжди винен у тому, що все змінюється: розвиваються транспорт, економіка, логістика. Відповідно, треба правильно і глибоко вибудувати стратегію, умовно визначити для чого це місто. Усі кажуть, що «ворота в Карпати», але раніше такої прив’язки взагалі не було.

Тому все зводиться до того, що немає стратегії, немає гасла. «Місто для життя» — цього замало. Так само для життя існують і Коломия, і той самий Херсон.

— Яку помилку місто може зробити сьогодні, наслідки якої ми відчуємо через 20–30 років?

— Мені здається, основна помилка — це саме відсутність стратегії. Місто може зараз робити щось усупереч своєму покликанню. Війна принесла масу людей і з одного боку— це добре, а з іншого — місто до цього не готове. Ці люди принесуть щось нове, хоч не всі й залишаться. Війна викликає незворотні процеси, але й на війну все списувати не можна, бо стратегію треба будувати всупереч обставинам.

— Як зрозуміти, що будівля вписується в місто, а не конфліктує з ним?

— Треба вчитися, навіть щоб це зрозуміти. Є загальні речі: масштаб, форма, фактура, технології. В архітектурі вони трактуються інакше, ніж, скажімо, на сукні. Як і з усім, треба потрапляти в ритм міста, а для цього потрібно довго вчитися або звикати.

— Я знаю, що з червоним центром на вулиці Галицькій був резонанс.

— Скажу свою думку: мені подобається. Там справді неприємні хрущовки по всій вулиці, і їх будували лише для того, щоб щось побудувати в радянські часи. Там вікна виходять на стіну, ще й на чорну. Але змінювати треба їх, а не новий торговий центр.

Колись там був меблевий магазин, його забудували по максимуму й обтягнули червоним, тому людям це незвично. Мені було цікаво, коли він з’явився на нудній Галицькій вулиці: поки на ньому не було реклами й усього іншого, це був просто куб. А коли заходить сонце, він дуже гарний. Мені подобалося це як виклик. Він не хамський — таке моє ставлення.

— Якщо говорити про моду, чи є зараз тренди в архітектурі і чи безпечно їм слідувати?

— Завжди є бароко, готика — кожен час характеризує якась мода і стилістика. Вона з’являється як певна помилка, потім стабілізується і стає базою. У багатьох країнах це проявляється однаково, і кожен стиль зрештою доходить до надмірів. Відповідно, манірність приводить до чогось нового і боятися цього не варто.

— Ще хотіла запитати про простір. Для вас важливіша автентичність чи функціональність?

— У реставрації, звісно, автентичність. Реставрація — це повернення до попереднього вигляду. Але буває момент, коли якоїсь частини немає, тоді її можна відтворити за аналогами. Є також реставрація з пристосуванням: якщо це житловий будинок, його пристосовують до нових потреб. Дуже умовно кажучи, була церква, а став танцювальний зал. Є вимога, що нове має бути радикально новим, щоб було добре видно, де нове, а де старе.

— А який критерій успішної реставрації? Є якісь приклади?

— У нас гарно реставрували Вірменську церкву, а потім там усе зіпсували: живопис усередині, синій фасад зробили. Ще реставрували Дмитрівську церкву на Пасічній 1906 року — там нічого особливо не переробили, і вона залишилася такою як була.

Ще, як на мене, зразкова річ — відновлення кварталу №929 на Галицькій. Там буквально як пам’ятки залишилося кілька автентичних будинків, їх відновили як даність і не дали знести, плюс зберегли масштаб. Дев’ятий кутовий будинок зберегли повністю, його мусили скріпити зсередини, бо він кутовий. Останній, №29, теж не чіпали — він трохи дурнуватий, але автентичний. Там лише поглибили підвали через проблеми з водою.

— Чи можуть звичайні мешканці впливати на архітектурне майбутнє міста, чи це досі справа вузького кола фахівців?

— Насправді всі люди повинні звертати на це увагу, бо це їхня спадщина. Не можна бути байдужим. Треба не проходити повз, коли є якась проблема, хай навіть лише тобі так здається. Принаймні тоді з’ясується, нормально це чи ні.

— Постійно звертаю увагу на балкони, які не реставрують, і ми втрачаємо спадщину.

— Так, у Львові навіть є ціла програма, пов’язана з цим. Але, по суті, вони нічого так і не зробили, крім того, що повалили аварійні.

— Проблема також і в бюрократії.

— Так, це перекладання відповідальності. У нас немає налагодженого діалогу. Ті, хто має цим займатися, повинні звітувати хоча б щотижня і казати, що змінилося, що зауважили. Має бути постійний моніторинг проблем, а не лише похвала за побілену стіну і місяць розмов про великі успіхи.

— Хочу запитати наостано к, який міський простір Франківська ви б змінили насамперед, якби мали необмежені можливості?

— По-перше, річки. Я б освоїв їх урбаністично, як це зроблено в Празі чи Парижі, де річки проходять через місто. Я б побудував мости, щоб вони краще з’єднували різні частини міста. Залишив би оази старих маленьких будинків і зробив би їх недоторканними.

А от що я б завалив — то великий чорний будинок «Легенди». Це прекрасний будинок, але не в тому місці, де треба. На Вовчинецьких горах можна було б висадити виноградники чи створити щось заповідне.

На Ринку я б відновив утрачений квартал і переніс туди офіси міськвиконкому, задіявши ратушу як головну магістратську будівлю. Цей квартал звів би на колонах, піднявши його над площею на один поверх, щоб зберегти вільний ринковий простір.

А ще я б почав зі стратегії. Може, нічого робити і не треба.

Розмовляла Дар’я Базовод

• “Наше місто могло б бути значною мистецькою точкою на мапі світу”: у Франківську згадали бієнале “Імпреза” (ФОТО)
• Власники пам’ятки архітектури на Шашкевича псують фасад без дозволів (ФОТО БУЛО/СТАЛО)
• Коли палітра обмежена, а ідеї — безмежні: у Бастіоні відкрили художню виставку “Франківської збірки” (ФОТО)

Івано-Франківські