ПАЛАЦИ ІВАНО-ФРАНКІВЩИНИ: ЗБЕРЕЖЕНІ ТА ВТРАЧЕНІ

03 серпня 2026 р. 20:31

03 серпня 2026 р. 20:31

Автор: Андрій Бойда

Часто буває так, що крім природних чудес, Буковеля, тематичних базарів, ратуш, замків або давніх храмів туриста в нашу область мало чим притягнеш. Звісно, що коли ти місцевий, то і сам знаєш, що можна знайти щось цікаве в радіусі до 100 км. Правда коли тебе просять розповісти про те, що ще зі старовинного дійшло до наших днів, а що ні, то згадуєш і про палаци.

Звичайно, що палаци корупціонерів або сучасних бізнесменів ти туристу показувати не будеш. Ймовірно, що років через 100-150 це і справді може бути якийсь мистецький центр, готель чи музейний комплекс. Та все ж цікаво – де ще років 100 чи 200 тому були бали, приїздили імператори та королі, були вивішені дорогі картини і де вирішувались долі окремо взятих держав. В нас області такі місця ще є, але як і у випадку з нашими замками — старим стінам треба нове дихання грошима.

Так що ж взагалі можна показати туристу або про яку розкіш можна розповісти йому в дорозі на Львів, Чернівці чи гуляючи Івано-Франківськом? Про це у матеріалі.

Палац Потоцьких

Під терміном палац в першу чергу всі згадують палац Потоцьких. До сучасного стану він не був таким, яким є зараз. Спершу це була головна міська резиденція засновників міста Станиславова – графів Потоцьких. З 1672 по 1682-й (за іншими даними — з 1670-го) тут була дерев’яна резиденція. Згодом вона була суттєво розбудована. Її фундатором став коронний гетьман, власник і засновник Станіславова Андрій Потоцький. Комплекс споруд поступово змінював розміри, планування та вигляд. Головну резиденцію міста мали нагоду відвідувати трансильванський князь і національний герой Угорщини Ференц II-й Ракоці, король Польщі Ян III-й Собеський, Ганна Орлик – дружина гетьмана Пилипа Орлика та австрійський імператор Йосиф II. Потоцькі завжди мали за честь прийняти кращих представників Європи саме тут.

З 1730-х років Потоцькі все більше часу проводили у заміській резиденції  «Бельведер» (італ. «чудовий вид»), яка дала з часом назву окремому мікрорайону. Це був дещо менший літній будинок з дерева, де було розбито парк з системою ставків. Літня резиденція Потоцьких розташовувалась в районі сучасної вулиці Млинарської. Заміський палац мав вісім покоїв, що було цілком достатнім простором для того, щоб провести час за мурами міста. Щоправда, така розкіш, яка балансувала життям на декілька резиденцій, частими балами та участю в різних державних справах завершилась в 1802-му році. Через банкрутство роду Потоцьких, головна та літня резиденції були продані за борги.

Якщо Бельведер не дійшов до нашого часу, то головний палац Потоцьких з перебудовами дійшов до наших днів. Від оригінальної величі палацу залишилась лише брама та фундаменти. Вся справа в тім, що з 1804 по 2004-й рік (цілих 200 років!) на території резиденції розміщувався державний військовий шпиталь. Він тут був за Габсбургів, бачив Другу Річ Посполиту (Польщу), Третій Рейх, СРСР та перші десятиліття незалежності. З 2016-го палац отримує нове дихання. З 2017-го палац є власністю громади. Музейні та мистецькі простори, можливості для фестивалів та концертів, конгрес-центр та інші можливості, які згодом стануть доступними. Палац Потоцьких у Франківську може і не такий великий, як у Львові, але і в нього є шанси знову стати цікавим, красивим та бути одним із ключових магнітів для туристів.

Палац Потоцьких у Франківську, 2019/2025.

Wikimedia Сommon.

Палац барона Ромашкана

Якщо зараз це ресторан у парку, то ще в XIX ст. це була приватна резиденція барона Йозефа Дошота. До побудови резиденції, яка є однією з найдавніших збережених споруд старого Станиславова, тут був скромний мисливський будиночок Потоцьких. Зараз ми знаємо цю споруду 1842 – 1843-го року побудови як палац Ромашкана — іншого барона з вірмено-молдавським походженням. Така назва закріпилась завдяки одному із тих, хто найдовше володів резиденцією. Це був барон Францішек Ромашкан, який закріпився в громаді як знаний меломан і поціновувач справжньої розкоші. До Другої світової війни палац ще був житлом, а тепер — ресторан з елементами музею.

Завдяки появі палацу Дошотів-Ромашканів, місто може завдячувати і появі міського парку імені Шевченка. Спершу тут виник приватний парк Ромашканів. З часом по сусідству формувався і громадський. У приватному зокрема було багато атракцій — кафе, ковзанка, ресторан та літній павільйон. Поряд з тим як громадський парк змінював назву (парк цісаревої Ельчбети, за польської влади — імені Генрика Сенкевича, за нацистів — імені Івана Франка, а за СРСР і сучасності — імені Тараса Шевченка), приватний поступово перейшов до громадськості. Від 3 гектарів приватного нинішній міський має майже 25 га.

Відносно палацу, то його ледь не було втрачено в 1970-1980-х. Лише після переходу в приватні руки, палац барона Ромашкана було врятовано. Зараз це і справді один з головних архітектурних шедеврів, який не завжди потрапляє в перелік місць, які варто відвідати в місті. Можливо тому, що не всі мають час зайти в парк або звернути увагу, що поряд із забудовою є ще справжня історія.

Палац барона Ромашкана (Івано-Франківськ).

Палац Кшечуновичів

Через те, що Більшівці не є на міжнародній трасі, про наявність палацу, ратуші та чудового костелу знають не всі. На жаль ці споруди не проглядаються з автомагістралі між Львовом та Івано-Франківськом. Тому для того, щоб побачити ці архітектурні шедеври Опілля, слід проїхати через переїзд поблизу львівського напрямку і вже за кілька кілометрів зустріти один із небагатьох збережених в області палаців з минулого сторіччя.

До 1926-го року (тобто 100 років тому) на місці останнього варіанту резиденції Кшечуновичів стояла будівля 1800-го року. Тоді маєтком володіла інша родина — Малецькі. Перед Малецькими тут була родина Казановських, які володіли як містечком, так і оборонним замком. До роду Кшечуновичів, які подібно до Ромашканів були вірменами, палац перейшов у спадок на початку XIX ст. Як колишні купці, яких запросив на Прикарпаття засновник Станиславова граф Андрій Потоцький, в 1785 р. вже за австрійського імператора Йосифа II-го Кшечуновичі отримали шляхетний стан. Шляхетство з власним родовим гербом додавало престижності і надавало змогу краще стати на ноги в галицькому соціумі. Також, це дозволило розпочати інтеграцію в життя Більшівців.

Резиденція Кшечуновичів у Більшівцях мала щонайменше чотирьох власників. Спершу ним був Валеріан (1790—1866), а після нього — син Корнель (1815—1881) — посол Галицького сейму. Після Корнеля власником стає внук Валеріана Александер (1863—1922), який також обирався послом до галицького сейму. Після Першої світової війни, де палац і загалом містечко Більшівці суттєво постраждали від бойових дій, в 1922-му р. його власником стає правнук Валеріана Корнелій (1894 — 1988). На відміну від будівлі, яка була зруйнована в 1916-му, Корнелій вирішує спорудити абсолютно іншу. Не отримавши потрібного кредиту, в 1926-му р. він починає будівництво нової резиденції. Завершена в 1930-му році споруда була відтворена в стилі неокласицизму і стилізована під графські резиденції в Галичині кін. XVIII – поч. XX ст. Перед палацом було розбито парк, де на декілька десятків гектарів площі знаходили собі місце лисиці, косулі та зайці. Ідилія для цього роду була порушена через початок в 1939-му Другої світової війни. Корнелій разом з родиною емігрував до Великобританії, де і помер в 1988-му році.

Станом на сьогодні в резиденції Кшечуновичів розміщено медичний заклад. Хоч від колишньої величі до наших днів дійшли лише фасади споруди та залишки парку, все ж це місце і досі варте уваги туриста. Тому, коли є нагода відвідати францисканський костел, ратушу та й загалом Більшівці, варто знайти час і на цю резиденцію.

Палац Кшечуновичів у Більшівцях, 1938.

Історія та пам’ятки Прикарпаття (Facebook)

Палац Кшечуновичів у Більшівцях, 2010-ті.

Палац Скарбеків-Яблоновських

У Бурштині цього палацу уже немає, але те, що вдалось знайти у відкритому доступі — вражає. Збудований на початку XIX ст. палац Ігнацієм Скарбеком був одним із найбільших і найкрасивіших серед панських резиденцій старої Галичини. Палац поєднував у собі стриману велич неокласицизму з вишуканими інтер’єрами, що свідчили про високий культурний рівень його власників. Від Ігнація Скарбека палац перейшов до його зятя – князя Кароля Яблоновського. Він був одружений з донькою Скарбека Елеонорою. Після смерті Кароля, палац перейшов до його сина Станіслава, який часто зловживав азартними іграми. Через борги він застрелився у своєму робочому кабінеті.

Палац князів Яблоновських в Бурштині оточував мальовничий парк із дендрарієм, а всередині містилися багата бібліотека майже на десять тисяч томів, художні полотна європейських майстрів, старовинні меблі, декоративні кахлеві печі та цінні мистецькі колекції. В 1905-му Станіслав Яблоновський-молодший спорудив і дещо меншу резиденцію, яку на листівках тієї доби називали малим палацом князя Яблоновського. За іншими даними, вілла «Ядвіга» була збудована в 1909-му. На відміну від головної резиденції, менший палац родини дійшов до наших днів і знаходиться у вкрай занедбаному стані.

Спокійний ритм життя родини Яблоновських змінив початок Першої світової війни. Через стратегічне розташування Бурштина, палац Яблоновських опинився в епіцентрі бойових дій. Він зазнав значних руйнувань від артилерійських дуелей між австро-угорцями та росіянами. В 1914 – 1915-му тут перебували російські окупанти, які використовували палац як військовий шпиталь та конюшню для своїх кавалерійських підрозділів. Під час Брусиловського прориву влітку 1916 року палац став штабом XV-го корпусу Османської армії, який воював на боці Австро-Угорщини. Саме тут на квартируванні перебували турецькі командири. Неподалік від палацу часто мали місце зустрічі ерцгерцога, а згодом імператора Карла I-го Габсбурга з османським генералом Джеватом Чобанли.

По завершенню Першої світової, польсько-української та польсько-радянської воєн, палац було відбудовано силами родини князя Станіслава Яблоновського-молодшого. Згодом одна з його доньок вийшла заміж за Адама Гейделя. Зять Яблоновських також долучився до відбудови головної резиденції, але довго пожити в ній молодята не встигли. Як і Кшечуновичі у Більшівцях, Яблоновські-Гейделі емігрували на Захід через початок Другої світової війни.

Резиденція Яблоновських зазнала чергових великих руйнувань. У повоєнні роки багато цінностей з палацу, які не були з нього вивезені або вкрадені, стали доповненням для музейних та бібліотечних колекцій Бурштина, Львова та Івано-Франківська. Велика частина меблів з палацу князів Яблоновських є у експозиції краєзнавчого музею у Івано-Франківську.

Остаточно палац було розібрано за радянської влади в 1955-му році. Перед повним зруйнуванням тут були різні господарські приміщення місцевого колгоспу. Від Скарбеків та Яблоновських залишився лише менший палац, родова усипальниця, костел Святої Трійці, комплекс католицького монастиря та інші споруди, які ще пам’ятають кращі часи в історії обох родин.

Палац Скарбеків-Яблоновських у Бурштині, 1916.

Палац Скарбеків-Яблоновських у Буртшині, 1938.

Садиба Реїв

Після судових процесів 2025 — 2026-го років про цей заміський палац говорили багато. Все через те, що ця споруда перебувала у власності іноземця, який не виправдав очікувань, коли викопував палац у 2007-му році в однієї з релігійних конфесій. Зараз він є на балансі обласної влади, але чи будуть зміни в історії цього мальовничого місця?

Історія палацу в Приозерному (Псарах) має давнішу хронологію і сягає ще часів, коли тут була мисливська резиденція з колонами та дерев’яним портиком у стилі класицизму. Вона була споруджена у середині XVIII ст. галицьким підканцлером Юзефом Яблоновським. Через майже 100 років, правнучка Юзефа Вільгельміна Глоговська (у шлюбі – графиня Рей) вирішує, що їй потрібен більш сучасний палац. Стару резиденцію було розібрано в 1880-му, а в 1882-му було споруджено новий у стилі еклектики (архітектор Юліан Захаревич). На краю споруди була споруджена вежа, щоб хоч якось нагадувати роду про своє давнє і шляхетне походження, де окрім Яблоновських, Реїв та Глоговських були і графи Потоцькі. Біля палацу був парк на 30 гектарів зі ставками, гарною в’їздною брамою та видом на довколишню красу Рогатинщини.

Родина Реїв мала нагоду тут жити до 1939-го. Як і всі галицькі знатні роди, вони емігрували на Захід. За радянської влади тут був колгоспний свинарник, психіатрична лікарня, гуртожиток Рогатинського ветеринарного технікуму. За незалежності тут був жіночий монастир, а згодом палац стає пусткою, де іноземний інвестор намагався або не намагався спорудити готель для гостей Євро-2012. До садиби проявляв інтерес і Мартін Рей, який проживаючи закордоном планував викупити споруду, щоб створити тут культурний діаспорний центр. Були плани і у організації «Спадщина UA».

Зараз палац і парк в Приозерному перейшли до комунальної власності. Чи змінилось щось в долі палацу? Поки що лише власник. Можливо, що це лише перші кроки. Тому поки не робимо висновків, а будемо спостерігати за розвитком подій довкола садиби, яка, надіюся, точно матиме друге дихання.

Садиба Реїв у Приозерному (Псарах) на Рогатинщині, 2020, 2025, 2013.

Садиба Реїв у Приозерному (Псарах) на Рогатинщині, 28 червня 2021.

Садиба Криштофовичів-Ярузельських

Про цей палацовий комплекс немає відомостей на Вікіпедії чи на іншому порталі, і тому відомості доводиться збирати ледь не по принципу пазлів. Історія маєтку в Долішньому Залуччі (до 1945-го – Залуччя-над-Черемошем) біля Снятина сягає XVIII століття. Після смерті Катерини Коссаковської із роду Потоцьких Залуччя та сусіднє Княже перейшли у власність багатої вірменської родини Криштофовичів, яка ще 1792 року отримала шляхетський титул і герб Донабєт (Donabiet). У XIX столітті власниками маєтку були Каетан Криштофович та його дружина Емілія з Ромашканів, а згодом — їхній син Миколай Криштофович (1846—1935), доктор права, депутат Галицького сейму, маршалок шляхти Снятинського повіту та посол до австрійського парламенту.

Єдина донька Миколая Криштофовича, Ізабела Криштофович, одружилася з підполковником кавалерії Юзефом Ярузельським, унаслідок чого маєток перейшов до роду Ярузельських. Останнім власником став їхній син Збігнєв Ярузельський. Саме за часів цієї родини було споруджено новий палац, який місцеві мешканці пам’ятали за флюгером із датою «1934». До 1939-го в сусідньому Княжому в Ярузельських була набагато більша резиденція з парком площею в 2 гектари, яка не дійшла до наших днів.

У вересні 1939-го урядовці останнього довоєнного уряду Польщі на чолі з президентом Ігнацієм Мосціцьким востаннє обідали на території очолюваної держави саме в цім маєтку. Поруч з ними вони і перетнули кордон з Румунією. Після Другої світової війни маєток було націоналізовано. У різні роки в його будівлях розміщувалися різні господарські та державні споруди, тоді як колишня панська винокурня продовжила функціонувати як спиртовий завод. Сам палац поступово занепав, а значна частина інтер’єрів була втрачена. В такому ж стані перебуває і родинна усипальниця роду поблизу дороги Снятин-Косів.

Джерело: tsvitanagorobivska (Instagram).

Перспективи на майбутнє

Звичайно, що можна було б ще розповісти про палаци і поміщицькі садиби у Рогатині, Чесниках, Вікні, Данильчу, Кулачківцях, пишну резиденцію Дідушицьких у Єзуполі, палацовий комплекс Мойс-Росохацьких у Рудниках, палац Мицельських у селі Поділля та багато інших втрачених або частково збережених споруд. Наша область насправді є тим місцем, де історична пам’ять почала повертатись про споруди саме через пошуки в архівах і записи спогадів від очевидців подій чи їх нащадків.

Станом на зараз доля посміхнулась поки лише двом палацам у Франківську. Певною мірою пощастило і палацу в Більшівцях. Юридично встановлюється справедливість у долі садиби Рея. Чи достатньо цього? Ні. У порівнянні з ратушами та замками, у палацових комплексів на Франківщині ситуація важча і потребує ширшого залучення інвестора у співпраці з владою. Успіхи таких інвестицій та співпраць можна бачити у Вишнівці та Збаражі на Тернопільщині, у Шептицькому, Львові, Підгірцях, Золочеві та інших місцях на Львівщині, є уже успішні кейси на Хмельниччині, Вінниччині, відкриваються перспективи на Київщині та на Лівобережній Україні. Коли ж такий успіх може прийти у нас? Лише після того, як влада та громадські ініціативи у співпраці з бізнесом побачать, що окрім забудови, пошуку вільних площ чи територій можна щось робити з тим, що може отримати друге дихання, користь для громади і принести додаткових туристів у регіон. Це може бути як точка для крафтового бізнесу, так і для готелю, відпочинкового комплексу, мистецького простору чи реабілітаційного центру. Існуючі приклади на Львівщині, які почали реалізовувати приватні інвестори після 2022-го показують, що це реально і в наші нелегкі часи.

Івано-Франківські