«Частина обурюється через ремонт доріг, інша каже — дбайте про громаду»: Ростислав Заремба про найбільші виклики для Богородчан

05 серпня 2026 р. 21:34

05 серпня 2026 р. 21:34

Очільник Богородчанської громади Ростислав Заремба в інтерв’ю «Галці» розповів, як громада утримує позиції серед найспроможніших в області та чому відмовилася від ідеї будувати власне сміттєзвалище. Він пояснив, за рахунок чого наповнюється місцевий бюджет, як бізнес реагує на відкритий звіт податків та чому Богородчани мають усі шанси стати головним центром сімейного відпочинку на природі поруч із обласним центром.

– Як повномасштабне вторгнення змінило життя громади і які пріоритети, пов’язані з війною, перед вами зараз стоять?

– Наша робота безпосередньо пов’язана з людьми. Можливо, саме тому ми часто стаємо об’єктами критики. Дитячі садочки, школи, лікарні, благоустрій, комунальна сфера та послуги, соціальний захист — усе це замикається на місцевому самоврядуванні. Коли у людини виникає будь-яка проблема, вона одразу екстраполює її на місцеву владу. Тому ми є тією першою точкою, на яку припадає хвиля людського невдоволення чи обурення.

Війна вплинула на кожну з цих сфер. Найперше і найсерйозніше — це удар по демографії, наслідки якого ми відчуватимемо ще дуже довго. У нас катастрофічно зменшилася народжуваність — приблизно втричі. Водночас зросла смертність та збільшився рівень еміграції. Це автоматично впливає на кількість дітей у школах, садочках та позашкільних закладах.

Я вже не кажу про жахливі й невимовні особисті втрати мешканців. Наша громада середня за розміром, і зараз на передовій перебуває понад тисячу наших хлопців. Кожного дня ти завмираєш від страху, коли бачиш дзвінок із військової частини чи ТЦК, бо найбільше боїшся дізнатися про чергову втрату. На жаль, вони у нас великі: 83 загиблих, понад 50 зниклих безвісти й один боєць перебуває в полоні.

Тому з перших днів ми думали, як підтримати ці родини. Окрім допомоги військовим підрозділам, ми зосередилися на допомозі сім’ям захисників. Ми ухвалили рішення: у разі загибелі воїна одразу виплачувати родині 200 тисяч гривень із місцевого бюджету. Можливо, це й не колосальна сума, але вона є найбільшою в області (для порівняння: Івано-Франківськ виплачує 100 тисяч, а деякі громади й менше). Ми розуміємо, що на оформлення державної допомоги йде від 4 до 6 місяців, а людям потрібно за щось жити весь цей час. У разі зникнення безвісти виплачуємо 50 тисяч гривень, а при пораненні — до 20 тисяч гривень, залежно від його тяжкості.

Якщо говорити про фінансовий вимір, то прямі видатки нашого бюджету, пов’язані з воєнним станом, уже сягають близько 70 мільйонів гривень. Сюди входить допомога військовим частинам, виплати родинам, облаштування укриттів, а також пільги — наприклад, безкоштовне харчування для дітей учасників бойових дій.

Для розуміння: за ці кошти ми могли б повністю закрити питання благоустрою та ремонту місцевих доріг. Ось так війна безпосередньо впливає на життя громади. Матеріальні втрати великі, але нематеріальні — втрата людських життів — це справжня катастрофа. Попри все, життя неможливо поставити на паузу. Люди мають отримувати комунальні послуги, їздити нормальними дорогами, діти повинні навчатися в належних умовах.

Найскладніше завдання зараз — це збалансувати обмежений ресурс. Потрібно одночасно підтримувати армію, допомагати сім’ям військових, забезпечувати соціальну сферу, інфраструктуру та готувати комунальні мережі й котельні до зими. На все разом грошей точно не вистачає.

Розподіл коштів завжди викликає дискусії. Частина громади обурюється: «Які дороги чи тротуари, коли все потрібно віддати на фронт?». Інша частина каже: «Оборона — це функція держави, а ви маєте дбати про громаду! Ми не можемо виїхати зі свого села, у нас прорвало каналізацію і немає якісної води». Звести ці позиції до купи й забезпечити нормальне функціонування всіх сфер в умовах воєнного стану — це наш найбільший виклик.

– Як саме ви підтримуєте родини захисників та загиблих? Можливо, діють спеціальні програми?

– У нас вибудувана структура роботи в цьому напрямі. По-перше, один із моїх заступників, Дмитро Володимирович Карабет, є ветераном та учасником бойових дій. Я переконаний, що військові та їхні рідні набагато більше довіряють і розмовляють однією мовою саме з тими, хто сам пройшов це пекло. Я й сам часто їжджу на передову з волонтерами, спілкуюся з хлопцями й розумію ситуацію. Але я не можу бути з ними на одній хвилі так, як людина, котра на власному досвіді знає цей щохвилинний стрес, страх і біль втрати.

Саме тому всю роботу з ветеранами ми довірили людям із бойовим досвідом. Окрім заступника, цим напрямом займається наш спеціаліст із ветеранської політики Іван Марковецький. Він мешканець нашої громади, один із трьох братів із села Старуня, які пішли воювати й усі троє отримали поранення. Іван був поранений дуже важко, переніс високу ампутацію, проходив реабілітацію у Франції, а після повернення приєднався до нашої команди. Він як ніхто інший уміє розмовляти з ветеранами.

Також ми створили Центр соціально-психологічної допомоги, який очолив Віктор Павлучинський — колишній військовий хірург. Це людина, яка працювала на стабілізаційному пункті й рятувала десятки поранених хлопців за ніч прямо з поля бою.

Крім того, ми сформували команду із чотирьох фахівців із супроводу ветеранів, щоб охопити всю територію громади: двоє з них — учасники бойових дій, а ще двоє — члени родин військовослужбовців.

Щодо конкретної допомоги, то окрім згаданих виплат при загибелі, зникненні чи пораненні, ми допомагаємо родинам за рішеннями спеціальної комісії — виділяємо кошти на покращення побутових умов чи оплату комунальних послуг.

Ще до того, як держава запровадила безкоштовне харчування у школах, наша громада вже кілька років поспіль забезпечувала цим дітей усіх учасників бойових дій, а не лише сімей загиблих. Для нашого бюджету це додатково близько 3 мільйонів гривень на рік.

Також ми впровадили унікальну програму оздоровлення для дітей загиблих та зниклих безвісти. Ми не закуповуємо готові путівки. Ми моніторимо вартість найдорожчого відпочинку в межах області й просто перераховуємо цю суму батькам на рахунок. Вони самі обирають той заклад, який вважають найкращим для своєї дитини.

Двічі ми організовували для родин загиблих та зниклих безвісти оздоровчі поїздки за кордон до наших партнерів у Польщі. Зараз через певні міждержавні суспільно-політичні настрої ця співпраця трохи пригальмувалася, але така практика була.  Але яку б допомогу ми не надавали, я ніколи не вважатиму її достатньою. Ми ніколи не зможемо повною мірою сплатити свій моральний і громадянський борг перед родинами наших захисників.

– Скільки наразі у Богородчанській громаді внутрішньо переміщених осіб? Чи вдається їм інтегруватись в новому місті?

– На початку повномасштабного вторгнення ми, як і більшість інших громад, розглядали це явище як щось тимчасове. Здавалося, що потрібно допомогти людям перечекати важкий момент, а згодом проблема вирішиться сама собою, бо всі повернуться додому.

Тоді, у 2022 році, ніхто не міг передбачити, як усе затягнеться. Люди приїжджали серед ночі, часто в одних шльопанцях, без документів, і їх потрібно було негайно десь розміщувати. Тоді наша громада прийняла майже 3 тисячі людей. Багатьох мешканці брали до себе у приватні будинки, але ми також задіювали школи та дитячі садочки — люди просто жили там, і ми мусили забезпечити їм дах над головою. Потім ще ми капітально відремонтували два шелтери — у Саджаві та Жураках. Там люди вже проживають у гарних, постійних умовах. Ми мусили звільнити приміщення шкіл і садочків, оскільки там відновився навчальний процес.

Людям уже немає куди повертатися, їхні рідні території окуповані. Ми розуміємо, що ці переселенці стануть повноцінними мешканцями нашої громади, тому з ними потрібно працювати не лише на рівні матеріальної підтримки — їх необхідно системно інтегрувати.

На жаль, значна частина тих, хто приїхав, не мали матеріальних засобів для оренди житла, не мали тут родичів чи близьких, до яких можна було б підселитися. Багато з них — це люди, чиї життєві обставини на Сході чи Півдні України склалися так, що вони тривалий час жили на соціальну допомогу й були дуже залежними від держави. Там була так вибудувана економіка: люди переважно працювали на державних підприємствах, чекали на пенсію і вважали, що так буде завжди. А тут життя повністю зламалося, і їм довелося адаптуватися до абсолютно нового середовища.

Ми намагаємося, щоб у нашій громаді вони отримали не просто притулок, а можливість стати частиною спільноти. Для цього у нас створена Рада з питань внутрішньо переміщених осіб. Ми періодично зустрічаємося, консультуємо та шукаємо шляхи для співпраці й допомоги.

Також діє соціальний простір «Богородчани HUB» — коворкінг, де проводяться тренінги та групові зустрічі. Його ми організували у співпраці з програмою ПРООН та громадською організацією «Рокада».

Загалом, проблема залишається гострою. Зараз переміщені особи становлять близько 10% нашої громади.

На перших порах труднощі були величезними, виникали навіть серйозні конфлікти. Розкажу випадок: у 2022 році в одній із шкіл, де ми забезпечили переселенцям безкоштовне проживання, харчування та всю необхідну допомогу, вони вирішили відсвяткувати 9 травня. Організували собі «День Побєди» з алкоголем і відповідним антуражем.

Довелося йти туди мені особисто і пояснювати ситуацію. Якщо висловлюватися толерантною журналістською мовою, то я «наполегливо пояснював». А насправді це була надзвичайно жорстка, критична розмова. Їм довелося чітко донести, чому це неприпустимо.

Цей випадок дав нам чітке розуміння, у наскільки різних ментальних світах ми жили в межах однієї держави. І це, я вам скажу, одна з причин цієї жахливої війни. Російські війська за ці 4,5 роки дійшли рівно до тієї межі, де була найбільша підтримка їхніх наративів: де переважала російська мова, культура й церква. Чим більша частка україномовного та україноментального населення, тим важче ворогові просуватися далі.

Ми не маємо приховувати, що значна частина тамтешнього населення підтримувала «російський мір» не просто тому, що продалася, а через внутрішні ідеологічні переконання. Навряд чи вони уявляли це так, як сталося зараз. Думали, що все відбудеться чужими руками, війна їх не зачепить, а вони просто житимуть як раніше, але отримуватимуть російські рублі. Насправді ж Росія їх обманула: кинула першими на штурми, а їхні міста зруйнувала до нуля. Проте тоді, у 2022-му, їм цього ніхто не казав.

Коли вони святкували той «День Побєди», це не була свідома провокація. Для них це було абсолютно нормальним і природним явищем. Вони щиро не розуміли, як можна не відзначати цей день. А для нас під час війни це була повна дикість: яка перемога, кого і над ким?

Зараз, коли минуло 4,5 роки війни, багато чого змінилося. Але ми беремо на себе обов’язок дбати про цих людей. Дехто з них за цей час уже помер тут, і ми їх ховали.

Є і зовсім інші приклади, якими ми пишаємося. До нас переїхала сім’я зі сходу. Чоловік воює в лавах ЗСУ, а їхній син також воював і загинув. Його поховали на рідній землі, але зараз ця територія на межі Дніпропетровської та Донецької областей стала зоною активних бойових дій. Батьки дуже переживали, що їхнє село окупують, а могилу сина — захисника України — спаплюжать. Вони попросили дозволу перепоховати його у нас.

Ми відправили туди людей. Правдами й неправдами, долаючи бюрократію та супротив місцевого російського батюшки, який не хотів нормально відспівувати воїна, ми привезли прах дитини сюди. Перепоховали його з усіма військовими почестями. Батьки попросили встановити стенд на нашій Алеї Героїв, і ми, звісно, погодилися. Для цих людей було принципово важливо не залишити ворогові навіть прах свого сина.

Тому питання інтеграції дуже складне. Ми намагаємося діяти так, щоб люди мали не лише дах над головою, а й роботу. Оскільки приїхали дуже різні люди, я уникаю узагальнень і намагаюся підходити до кожного випадку індивідуально.

Молодій людині ще можна щось пояснити. Але як переконати 75-річну людину, яка все життя прожила в зовсім іншій парадигмі? Попри це, потроху вдається. Вони бачать у нас інший устрій: сталість традицій, повагу до церкви, культурні особливості та взаємоповагу в побуті. Мені здається, це працює.

Якби держава цілеспрямовано докладала таких зусиль на системному рівні протягом усіх 30–35 років незалежності, ситуація на тих теренах зараз була б зовсім іншою. Держава не може повноцінно розвиватися та рухатися в одному напрямку, якщо в межах однієї країни одночасно стоять пам’ятники Бандері та Леніну.

Це ненормально, коли в Івано-Франківську ти їдеш вулицею Шухевича, а десь у Дніпрі чи Запоріжжі — вулицею Ворошилова чи проспектом Леніна. Такі речі закладали сильні відцентрові рухи, які рвали країну зсередини.

Сьогодні, нехай і за рахунок неймовірно страшної ціни, наша держава уніфікується і стає єдиною. Ще років десять тому уявити в Києві проспект Шухевича чи повсюдне вітання «Слава Україні!» було неможливо.

Мабуть, іншого способу пройти через такий важкий психологічний злам просто не існувало, щоб люди нарешті чітко усвідомили: ось — ворог. Якщо ти розмовляєш російською, не вчиш дітей української мови та історії, це рано чи пізно закінчиться війною з Росією.

Для нас важливим прикладом є робота з дітьми. Буквально цієї неділі до нас приїжджає нова група дітей із Шосткинського району та Новгород-Сіверської громади Сумської області. Ми з моїм заступником особисто їздили туди в межах проекту «Пліч-о-пліч», познайомилися з ними й запросили на відпочинок.

Адміністративний центр Новгород-Сіверської громади розташований усього за 7 кілометрів від російського кордону — там суцільна руїна. Шостка теж зовсім поруч із кордоном. Ми забираємо цих дітей на 10 днів і організовуємо для них програму. Цим дітям зараз по 12 років. Тобто п’ять років вони живуть в умовах війни, а перед цим два роки був ковід. Вони у своєму житті нічого не бачили й нікуди не виїздили. Для них приїзд на Івано-Франківщину — наче подорож на іншу планету чи в іншу країну.

Ми тут цього вже не цінуємо, але для них, попри повітряні тривоги, наш регіон здається раєм порівняно з щоденним жахом, коли над головою літають ракети, шахеди й постійно лунають вибухи. Ми возимо їх у Буковель, Яремче, Маняву, до Парку історії Землі, проводимо заходи. Діти тут буквально оживають.

Минулого року у нас теж була група, і на жаль, згодом одна дівчинка з того випуску загинула вдома на Сумщині від удару російського дрону.

Приймати їх тут — це наш внесок. Ми спілкуємося з ними, вони намагаються впевнено переходити на українську мову. Ми розповідаємо їм про наші місця визвольних змагань — про речі, які їм ніхто ніколи не розказував. І всього за 10 днів я бачу в них реальні зміни. Вони — наше майбутнє, і цим потрібно було займатися набагато раніше.

Жителі прикордоння роками перебували під впливом російського телебачення, слухали їхню музику і своє майбутнє пов’язували з РФ. Всі найкращі виші для них були там — у напрямку Курська, Бєлгорода чи Брянська. Вони дивилися в той бік, і зразок життя для них був там, хоча рівень життя в тих російських регіонах не був на порядок вищим. Вони навіть проводили спільні екологічні та природозахисні проекти, адже там дуже красиві заповідні місця. Але все це були продумані кроки, щоб втягнути наше прикордоння у свою орбіту впливу. Росія робила це на системній основі дуже багато років.

Коли я думаю, чому ми не робили того ж самого, то сам собі відповідаю: «А хто це мав робити?». Хіба Кучма чи його адміністрація це розуміли? Ні. До 2000-го року державна влада взагалі не усвідомлювала цього завдання, бо сама ментально залишалася російською. Потім була епоха Януковича, короткий період президентства Ющенка і знову повернення Януковича в прем’єрське крісло. Хіба вони могли реалізувати проукраїнську політику? Та ні.

Я взагалі дивуюся, як наша держава змогла встояти у 2014 році, на початку агресії. Тодішній міністр оборони, прем’єр-міністр, голова СБУ, міністр внутрішніх справ — усе це була російська агентура, яка згодом просто втекла до Росії. Як країна могла вижити, коли на найвищих посадах перебували люди, прямо залежні від Москви або безпосередньо поставлені туди агенти ФСБ? Хто в таких умовах міг ухвалювати рішення про державну політику українізації російськомовних територій? Те, що держава тоді встояла — це величезне диво. І це точно не заслуга влади, це заслуга виключно простих людей.

Хто б що зараз не говорив про те, чия заслуга в обороні Києва чи у визволенні інших територій — нехай ніхто з політиків чи командувачів ці лаври собі не приписує. При всій повазі до державних діячів чи видатних воєначальників, я переконаний, що це передусім подвиг народу.

Сьогодні ми знову стоїмо на історичному роздоріжжі. Маємо надзвичайний державницький підйом, але й ризики колосальні. З одного боку, Росія не полишила планів знищити нас. З іншого — сильна й суб’єктна Україна не дуже потрібна й багатьом по той бік західного кордону. Всім набагато зручніше сприймати Україну в образі бідного сусіда-жебрака, якому можна час від часу допомагати. А потужна держава із сильною армією, загартованим народом та перемогою над РФ за плечима наших західних сусідів насторожує. Ми ж бачимо, як ці настрої періодично підігріваються у Польщі, Словаччині, Угорщині чи Румунії.

– Бізнес в умовах повномасштабного вторгнення. Чи багато бізнесів переїхало до вас із прифронтових територій?

– Ні, небагато. Зазвичай великі машинобудівні чи приладобудівні підприємства під час релокації шукають потужні промислові майданчики: великі приміщення, де є мегавати електроенергії, кран-балки тощо. Тобто колишні великі заводи, куди можна завезти обладнання й одразу працювати. Наша громада на такому ніколи не спеціалізувалася, на відміну від Калуша, Коломиї чи Івано-Франківська.

Проте кілька підприємств до нас зайшло. Одне з них релокувалося з Харкова — вони працюють у сфері виробництва великих промислових лічильників газу. Але загалом релокований бізнес не має вирішального впливу на нашу економіку.

Щоб змінити цю ситуацію і створити належні умови, ми вже ухвалили рішення на сесії та відвели земельну ділянку площею майже 20 гектарів під індустріальний парк. Зараз займаємося його офіційною реєстрацією. Ми розуміємо, що великі промислові міста, такі як Харків, Дніпро чи Запоріжжя, де ще працюють виробництва, щодня зазнають ворожих обстрілів. Ймовірність того, що підприємствам доведеться переїжджати, зростає, тому ми готуємо для них якісний майданчик.

– Тобто у вас наразі малий і середній бізнес може себе комфортно почувати?

– У нас є два гіганти у сфері транспортування газу, які досі функціонують — це великий бізнес. Крім того, ми зараз працюємо над дуже серйозними та масштабними енергетичними проектами, деталі яких я поки не можу розголошувати, але вони дадуть потужний економічний ефект.

Також ми дуже сподіваємося на повне відновлення роботи нашого великого тепличного господарства — зараз цей процес потроху йде, хоча він сильно залежить від енергоносіїв та тепла.

Стабільно і потужно працює на експорт наше підприємство «ОЛПОЛ», яким ми щиро пишаємося. Ми навіть проводили туди прес-тури. Вони виготовляють дубові бочки для найкращих світових напоїв: у них відстоюється коньяк у французькій провінції Коньяк, ром на острові Барбадос, а також віскі та вино. Якщо ви купите пляшку преміального вина з Каліфорнії, цілком можливо, що воно витримувалося в бочці, зробленій саме в Богородчанах.

Крім того, у нас успішно розвивається меблева галузь — це підприємства «Гойдалка» та «Frop».

Попри наявність середнього бізнесу, стратегічно ми не плануємо перетворювати Богородчани на суто промислову зону. Ми не зможемо і не будемо конкурувати з Івано-Франківськом у плані великих заводів. Наша ніша — це громада активного дозвілля та екологічного землеробства.

В Івано-Франківську от вже практично немає простору для якісного сімейного відпочинку на природі. Ми хочемо створити умови, щоб мешканці обласного центру приїжджали сюди цілими родинами. У нас уже є Парк історії Землі, розвиваються екоферми, створюються кінні та велосипедні маршрути, пішохідні треки, поруч Манявський скит. Люди зможуть оздоровитися та відпочити всього за півгодини їзди від Франківська, їм не потрібно витрачати час на дорогу до Буковеля.

Я впевнений, що ми займемо цю рекреаційну нішу. Мені з Богородчан до центру Франківська часом доїхати швидше й легше через затори, ніж мешканцям франківських околиць до власного центру. Ба більше, у світі зараз чіткий тренд — жити за містом, в екологічно чистому середовищі. Франківськ стає занадто щільно забудованим і перевантаженим трафіком. Тому жити в Богородчанах невдовзі буде набагато комфортніше, і ми робимо для цього все можливе.

– Яким є власне, наповнення бюджету громади?

– Якщо аналізувати дохідну частину нашого бюджету, то вона розділена на три приблизно рівні частини:

Ми постійно працюємо над тим, щоб бізнес розвивався, а податкові надходження зростали, перекриваючи будь-які потенційні ризики.

– Справді, ви одна з таких найспроможніших в фінансовому плані громад. На вашу думку, за рахунок чого такий результат?

– Попри ці труднощі, у рейтингу фінансово-економічної спроможності громад наша громада посідає приблизно 10–11 місце серед 62 громад Івано-Франківської області. Цей рейтинг дещо суб’єктивний, адже війна заважає повністю розкрити економічний потенціал, але показник свідчить, що ми є спроможними. Проте навіть нам зараз дуже непросто.

Я завжди наголошую, що питання спроможності — це не тільки про доходи, а й про видатки. Є громади, які мають великі гроші, але самі по собі є маленькими, тому їм просто немає на що їх витрачати. У них немає розгалуженої структури видатків, вони вважаються дуже заможними й держава навіть вилучає у них частину коштів через реверсну дотацію. Натомість ми є середньою громадою.

У нас велика дохідна частина, але водночас на балансі перебуває 9 дитячих садочків, 15 шкіл, музична та спортивна школи, Палац культури, сільські будинки культури, комунальні підприємства, водоканалізаційне господарство та ЖЕО. Додайте сюди велику соціальну програму — і ви отримаєте величезні видатки. Тому по-справжньому багата та громада, яка має солідні доходи й мінімум видатків. Я не вважаю, що ми аж надто заможні, але ми намагаємося дуже грамотно балансувати.

Часто люди нарікають і обговорюють, скільки грошей витрачається на зарплати чиновників. У нас щодо цього завжди була й залишається чітка вимога: фонд оплати праці управлінців не може перевищувати 20% від власних доходів громади, бо інакше це погане господарювання. В області є чимало громад, де на апарат іде 40, 50 чи навіть 60% бюджету. У рейтингах спроможності частка видатків на чиновників є одним із ключових показників — чим вона вища, тим нижче місце посідає громада. У нас ця цифра становить лише близько 16%, тому ми намагаємося спрямовувати основний ресурс на соціальну підтримку та видатки розвитку.

Попри всі труднощі, ми плануємо та здійснюємо серйозні інвестиції в ремонт доріг. Минулого року виділили на це близько 20 мільйонів гривень. Хтось скаже, що це багато, але при нинішній вартості капітального ремонту в 1500–1700 гривень за квадратний метр, кілометр дороги завширшки 6 метрів обходиться у 10 мільйонів. От і порахуйте. А нам потрібно зробити десятки й сотні кілометрів, щоб усе було ладу. Причому за кошти місцевого бюджету ми зараз змушені ремонтувати дороги між селами, які насправді перебувають на балансі обласної державної адміністрації та ДП «Дороги Прикарпаття» і мали б фінансуватися з зовсім інших джерел.

Доводиться вимивати свій ресурс, щоб перекрити ці ділянки. Окрім доріг, величезна частина наших видатків зараз іде на підготовку шкіл і садочків до нового навчального року, а також на виклики нової освітньої реформи з її старшою профільною школою.

Ми просто максимально відкрито працюємо з місцевим бізнесом і переконуємо підприємців бути сумлінними та чесними платниками. Нещодавно на своєму щорічному звіті я запросив десятку наших найбільших платників податків і вручив їм подяки від імені громади. Коли я особисто телефонував їм із цим запрошенням і казав, що хочу прозвітувати, куди саме ми витратили сплачені ними кошти, для більшості це було величезним здивуванням. Керівники компаній, навіть тих, чиї центральні офіси розташовані в інших містах, зізнавалися, що вперше в житті стикаються з ситуацією, коли голова громади сам хоче показати, куди пішли їхні гроші.

Вони прийшли, побачили, що кожна гривня спрямована на забезпечення життєдіяльності громади, а не на премії голові чи якісь сумнівні речі. Ми будуємо нормальні, відкриті партнерські стосунки.

Щодо фінансування комунальних питань, то ця сфера завжди буде проблемною та вимагатиме мегавидатків. Проте нашому водоканалізаційному господарству є чим пишатися: ми є однією з небагатьох громад, де фактично 95% водопровідних мереж уже замінено. Ми піднімаємо дуже якісну воду безпосередньо зі свердловин, а не з річки чи поверхневих джерел. Я один із небагатьох голів громад, який може спокійно під час інтерв’ю зайти в санвузол, набрати склянку води просто з-під крана і випити її разом із вами без жодних додаткових фільтрів чи очищення.

Зараз ми також працюємо над реконструкцією очисних споруд — виграли проєкт і за допомогою державної підтримки за програмою відновлення плануємо провести їхню повну модернізацію. Але все це коштує десятки мільйонів гривень. Фінансувати абсолютно все не вдається, проте наша комунальна сфера працює стабільно та надає якісні послуги.

Найголовніший і найдорожчий виклик сьогодення — це проєктування сучасного безпечного укриття. Навколо цієї теми завжди багато дискусій, як у Франківську, так і всюди. Щоб ви розуміли масштаб: лише виготовлення проєктно-кошторисної документації та проведення експертизи обійдеться нашому бюджету в 1 мільйон 800 тисяч гривень. Самі ж будівельні роботи обійдуться далеко за 100 мільйонів. Точних цифр ми ще не маємо, але сума буде колосальною.

Держава зробила дуже правильну річ, коли затвердила нові жорсткі будівельні норми для укриттів: там прописані найвищі стандарти безпеки, доступність для маломобільних груп, ліфти, подвійна рекуперація повітря, вентиляція та системи резервного енергозабезпечення. Це круто, але це мегадорого. В нашій області таких сучасних споруд ще ніхто самотужкою не збудував, хіба що в Коломиї теж починають. Ми готові дати свою частку співфінансування, але без державної підтримки жодна громада, навіть дуже спроможна, не зможе потягнути об’єкт, вартість якого вимірюється сотнями мільйонів. Тут необхідна цільова держпрограма.

Чесно кажучи, я не до кінця розумію логіку, коли сотні мільйонів гривень виділялися на будівництво підземних шкіл у зонах прямого ураження ракетами чи артилерією, наприклад, на Харківщині чи Запоріжжі. Який у цьому сенс, якщо в умовах постійних обстрілів діти просто не зможуть безпечно дістатися до тієї підземної школи й повернутися додому? Будь-якої миті ворожий дрон може вдарити по шкільному автобусу. Туди вгатили величезні ресурси, а багатьох із тих об’єктів уже фізично не існує — вони зруйновані. У той самий час на заході чи в центрі України за ці гроші можна було б зробити набагато більше безпечних просторів. У великих містах ситуацію рятує метро, я взагалі не уявляю, що робив би Київ без підземки. У нас же відсутність укриттів — це величезна проблема, але ми все одно над цим працюємо.

Ми хочемо збудувати не просто бетонну коробку заради галочки, а зробити споруду багатофункціональною. Ми проєктуємо її поруч із нашим базовим профільним ліцеєм, щоб під час навчання вона вміщувала всіх учнів і там можна було повноцінно проводити уроки. А у позаурочний час чи після війни цей простір використовуватиметься як тир, класи для предмета «Захист України», наш резервний штаб реагування на надзвичайні ситуації, а зверху ми облаштуємо спортивний майданчик зі штучним покриттям.

Видатки на це будівництво просто астрономічні. Коли люди емоційно запитують: «Чому ви за кілька років війни не побудували жодного укриття?», вони просто не усвідомлюють масштабу завдання. Навіть за часів Радянського Союзу, який постійно жив у парадигмі очікування ядерної війни, у нашій місцевості не було зведено жодної споруди такого класу.

Я розумію, що в країні є безліч інших нагальних потреб на фронті, які потрібні «на вчора». Але укриття — це той проєкт, із яким бюджет окремо взятої громади самотужкою ніколи не впорається. Для розуміння порядку цифр: нам знадобилося б повністю віддати п’ять річних бюджетів розвитку громади і п’ять років не робити взагалі нічого — жодних ремонтів у садках, школах чи мережах, — а тільки будувати один цей об’єкт. Тому ми розробляємо якісний проєкт, закладаємо фінансування на документацію і будемо шукати підтримки у держави та міжнародних партнерів. У світі цей досвід давно успішно працює, наприклад, у Фінляндії, де великі підземні сховища у мирний час слугують паркінгами, спортивними комплексами чи концертними майданчиками, повністю виправдовуючи своє утримання. Це той шлях, яким маємо йти і ми.

– Яка у вас наразі взаємодія з обласною військовою адміністрацією? Чи чують ваші запити?

– Це доволі складне й неоднозначне питання. З одного боку, ми маємо конструктивні робочі стосунки, постійно спілкуємося, адже працюємо над виконанням спільних завдань. З іншого боку, якщо говорити відверто, я не можу сказати, що до кінця розумію всі рішення ОВА щодо розподілу коштів обласного чи державного бюджетів, і що ці підходи завжди видаються мені об’єктивними та справедливими. Цю думку поділяє й значна частина моїх колег-голів.

Однією з головних проблем є те, що місцеве самоврядування часто сприймають просто як підлеглих, яким можна давати завдання до виконання. Нам критично бракує ухвалення закону про розмежування повноважень, де чітко пропишуть, за що відповідає громада, за що — область, а за що — держава. І найголовніше: будь-яке нове зобов’язання має підкріплюватися фінансовим ресурсом.

У нас же часто відбувається навпаки. Наприклад, нещодавно була зустріч щодо ремонту й утримання доріг місцевого значення. Тепер Кабмін вимагає фінансування 50 на 50 з місцевого бюджету. Але ж ці дороги перебувають на балансі обласної адміністрації та ДП «Дороги Прикарпаття», це їхня власність і відповідальність! Вони мали б робити це за кошти обласного бюджету, а нам доводиться вимивати свій ресурс, щоб перекрити ділянки між селами.

Або інший приклад, про який я відверто говорив керівництву області: центральна влада чи уряд ухвалює рішення підняти заробітну плату працівникам дошкілля, культури чи соціальної сфери. Ми тільки «за», але чому фінансування перекладають на голову громади? Коли наприкінці грудня, після затвердження та збалансування нашого бюджету, нам спускають постанову про збільшення видатків на 3–5 мільйонів, виникає питання: звідки мені забрати ці гроші? З підтримки військових? З інфраструктури? З будівництва укриттів?

Європейська хартія місцевого самоврядування, яку ратифікувала Україна, чітко каже: передаєте повноваження — передавайте й субвенцію. На щастя, остання нарада з ОВА щодо підвищення зарплат педагогам і соцпрацівникам стала спробою знайти бодай якісь прозорі точки дотику та формулу розподілу.

Аналогічна ситуація і з великими проєктами. Громади самотужкою не потягнуть масштабні структурні речі — тут потрібна тільки активна взаємодія. Наприклад, ми викупили у Старуні велике приміщення і розробили проєктно-кошторисну документацію для створення Центру соціально-психологічної допомоги для учасників бойових дій. Приїжджало керівництво ОВА, профільний комітет Верховної Ради, обіцяли державну підтримку. Проте наразі проєкт відсунули, бо прийнято рішення будувати один великий централізований реабілітаційний центр у Франківську. Те саме з ветеранським простором, який ми відкриваємо восени, — кілька разів зверталися до області за допомогою, але відповіді немає, тож змушені виділяти 2,7 мільйона гривень суто з власного бюджету.

Для участі в будь-яких програмах ми зобов’язані за власні кошти розробляти проєктну документацію й експертизи, що коштує сотні тисяч гривень. Прикро, коли ти вкладаєш гроші громади, не проходиш відбір, а за пів року документація через зміну цін просто втрачає актуальність і потребує коригування. Модернізація очисних споруд та будівництво сучасного великого укриття вартістю понад 100 мільйонів — це також ті сфери, де без цільової державної чи обласної підтримки ми не впораємося.

Є у нас і задавнена, суто моя особиста проблема, яку я вважаю великим зобов’язанням і прагну вирішити. Це реконструкція нашого римо-католицького костелу. Об’єкт не перебуває в нашій власності — він державний, але розпоряджається ним область. Ми вже багато років просимо передати його римо-католицькій громаді не просто в користування, а у власність. Маємо запевнення від міжнародних фондів, що вони готові вкласти мільйони в його відновлення, як тільки вирішиться питання власності. В інших регіонах України такі рішення ухвалюються, а у нас ми роками отримуємо відписки й процес застопорився, хоча будівля потребує термінових багатомільйонних капіталовкладень. Рано чи пізно ми це питання все одно дотиснемо.

Щодо питання військової допомоги, то держава вилучила з нашого бюджету військове ПДФО (поліція, ДСНС, військові частини) до держбюджету на потреби оборони — для нашої громади це втрата близько 17 мільйонів гривень. Ми поставилися до цього з розумінням, оскільки в країні війна. Проте кількість звернень від військових частин до нас не зменшилася, а навпаки зросла: просять субвенції на БПЛА, РЕБ, ремонти й обладнання. Їм кажуть, що у громад багато грошей, але ніхто не враховує наші величезні й часто непередбачувані видатки. Отримувати по 3–4 запити на день від військових і змушено писати комусь відмову через брак ресурсу — це дуже важко.

– У громаді наразі актуальна тема цифровізації, хоча громада переважно складається з сіл, де мешкають літні люди. Як вважаєте, наскільки цифровізація актуальна і які проблеми вирішує?

– Для нас цифровізація — це не просто модне слово, а реальний інструмент вирішення проблем. Ми розробили власну програму адміністрування місцевих податків і зборів для кожного старостинського округу. Тепер у розрізі кожного мешканця чітко видно його майно, земельні ділянки, нараховані податки чи борги. Людина або її молодші родичі можуть зайти в особистий кабінет і прямо з телефона в один клік сплатити кошти. Старші люди, до речі, дуже швидко адаптувалися. Ця програма суттєво допомогла нам підняти рівень наповнення місцевого бюджету.

Крім того, ми повністю перевели надання послуг у цифровий формат через наш ЦНАП на першому поверсі. Будь-які адміністративні послуги — чи то земельні питання, майнові справи, чи то спеціалізована допомога ветеранам — тепер надаються швидко, прозоро та в електронному вигляді, що повністю виключає бюрократію.

Крім того, ми намагаємося максимально йти в ногу з часом у питаннях прозорості: ще до того, як це стало обов’язковою вимогою законодавства, ми запровадили практику оприлюднення рішень сесій. Усі вони скануються у форматі PDF і виставляються на офіційному сайті безпосередньо в день проведення засідання, що унеможливлює будь-яке стороннє втручання чи коригування. Записи засідань ради та робочих комісій також оперативно публікуються на сайті та нашому YouTube-каналі, тож люди бачать абсолютно все.

– Якими проєктами ви пишаєтесь найбільше?

– Насамперед це впровадження освітньої реформи. Ми стали однією з перших громад в області, які почали працювати у форматі створення академічного профільного ліцею. Уже з 1 вересня він запрацює як єдиний заклад для всіх десятикласників нашої ТГ. Торік ми провели масштабний обсяг робіт для створення сучасного освітнього простору і продовжуємо цю справу зараз.

Другий привід для гордості — це фактично повна модернізація системи водопостачання та водовідведення. Не знаю, чи є ще в Україні громада, де майже 95% водопровідних мереж замінено на нові металопластикові. Ми інвестували величезні кошти в сучасне насосне обладнання та оновлення інфраструктури, завдяки чому забезпечили стабільну роботу всього господарства та високу якість води.

Третім важливим об’єктом є новий корпус дитячого садка «Сонечко». Цей проєкт ми розпочали ще в часи, коли я очолював селищну раду Богородчан, а ввели в експлуатацію вже після створення об’єднаної громади. Фактично ми отримали ще один повноцінний дитячий садок, що стало вагомим позитивом для місцевих родин.

Найбільші ж надії на перспективу я покладаю на створення нашого індустріального парку. Він розташовуватиметься за містом, у районі перед Мочарами. Це масштабний проєкт, який у майбутньому має забезпечити створення близько 1000 робочих місць і стати потужним локомотивом економічного розвитку всієї громади. Загалом я дуже пишаюся тим, що ми увійшли до когорти фінансово спроможних громад і стали одними з лідерів в Івано-Франківській області. Це спільне досягнення всього колективу, який я маю честь очолювати.

– У Богородчанській громаді немає власного сміттєзвалища, і відходи доводиться вивозити на територію сусідньої громади. Як місцева влада планує вирішувати цю проблему ?

– Одразу зазначу: ми не плануємо і не маємо потреби будувати власне сміттєзвалище. Ідея, що кожна громада повинна мати свій смітник — абсолютно нереалістична та хибна. Правильний підхід закладений в Обласному регіональному плані поводження з ТПВ, який передбачає створення п’яти великих системних кластерів, де сміття сортуватиметься, перероблятиметься і лише мінімально захоронюватиметься.

Сьогодні ситуація ускладнюється тим, що поруч із Богородчанами, але на території сусідньої Старобогородчанської громади, розташоване старе сміттєзвалище. Це справжня зона екологічної катастрофи та бомба уповільненої дії. Під тиском сміттєвих мас там утворюється шкідливий фільтрат, накопичуються гази на глибині, через що воно періодично спалахує і горить по кілька діб. Його неможливо вирішити простим закриттям — потрібні десятки мільйонів євро інвестицій на системи моніторингу, відведення газів та рекультивацію, що сусідній громаді самотужки не під силу.

Ми в Богородчанах пішли іншим шляхом і віддали цю послугу на аутсорс, що виявилося економічно вигіднішим: провели конкурс, який виграло івано-франківське АТП. Воно централізовано збирає відходи й вивозить їх на полігон у Рибне, тому наша громада полігон у Старих Богородчанах не використовує.

Майбутнє — саме за великими переробними комплексами. Я був учасником проєкту під егідою уряду Швеції, вивчав досвід лідерів галузі в Швеції та Данії. Щоб ви розуміли рівень: у них на захоронення в землю потрапляє лише 2% від усього об’єму сміття. Усе решта переробляється: харчові відходи йдуть на виготовлення біогазу, яким заправляють комунальний транспорт, а те, що горить — використовується для опалення міст. Їм навіть бракує власного сміття, і вони докуповують близько 600 тисяч тонн з-за кордону для роботи своїх підприємств. В Україні ж сортуються лічені відсотки, а решта тупо закопується.

Звісно, окрім відповідальності влади, має бути й відповідальність мешканців. Свого часу ми встановлювали спеціальні смітники для роздільного збору ПЕТ-пляшок, але люди часто кидали туди все підряд, включаючи харчові відходи. Фірми-заготівельники просто відмовлялися це забирати, бо ніхто не буде перебирати брудне сміття наново. Нам потрібно вчитися культури сортування з дитячого садка, хоча я розумію, що під час війни багато хто вважає це несвоєчасним. Це галузь, де ми поки не маємо великих досягнень, і над нею доведеться багато працювати.

– Які головні завдання стоять перед громадою до кінця року?

– Проходження наступної зими викликає в мене найбільшу тривогу. Ми активно готуємо резервні джерела живлення, але маємо бути готовими до найгірших, критичних сценаріїв. У разі серйозних уражень газових мереж чи об’єктів Теплокомуненерго ми не зможемо самотужки захистити всю інфраструктуру, адже не маємо власних систем ППО. Тому я відверто кажу мешканцям багатоквартирних будинків: кожен повинен мати частку власної відповідальності. Потрібно прорахувати варіанти аж до того, щоб у разі повної відсутності тепла й електрики мати можливість на кілька місяців виїхати в село, де є пічне опалення, дрова та криниця. Ця зима стане для всіх нас надзвичайно серйозним іспитом на стійкість.

Попри масштабні стратегічні завдання, перед нами стоїть і низка поточних, але не менш важливих викликів. Зокрема, ми активно готуємося до нового навчального року. Наше ключове завдання в цій сфері — забезпечити якісним гарячим харчуванням усіх учнів громади без винятку. Для цього ми капітально ремонтуємо харчоблоки в закладах освіти та закуповуємо туди сучасне професійне обладнання. Це великий обсяг організаційної роботи, але я абсолютно впевнений, що до 1 вересня ми будемо повністю готові.

Також маємо чіткі плани щодо підготовки нашого комунального господарства та реалізації невеликих, але важливих проєктів із ремонту місцевих доріг, які обов’язково хочемо завершити цього року.

Крім того, незабаром на нашу громаду чекає знаменна подія — 8 вересня Богородчани відзначатимуть 595 років із часу першої писемної згадки. Звичайно, з огляду на обставини війни, ми не плануємо масштабних гучних урочистостей чи розважальних заходів. Проте певне символічне відзначення все ж таки відбудеться. Ми готуємо одну особливу історико-культурну родзинку, яку я поки що тримаю в секреті, оскільки над нею ще триває активна робота.

Проте нашим найбільшим випробуванням залишається підготовка й успішне проходження наступної зими. Ми об’єктивно не можемо впливати на ситуацію на фронті й не знаємо, як саме вона розгортатиметься, але розуміємо, що цей період буде надзвичайно непростим. З цим безпосередньо пов’язані завдання щодо всебічної підтримки сімей наших захисників та допомоги військовим підрозділам на передовій. У цьому напрямку ми безперервно працюємо ще з 2014 року.

Наш волонтерський центр діє дуже активно — буквально сьогодні вночі команда знову вирушила на Херсонський напрямок із черговою партією гуманітарного вантажу. Зараз ми додатково готуємо до відправки ще два автомобілі, і найімовірніше, я поїду супроводжувати їх особисто. Це потрібно не тому, що транспорт немає кому доставити, а через гостру потребу зустрітися з нашими хлопцями на передовій, подивитися їм в очі, обняти й поговорити наживо. Таке спілкування має зовсім іншу вагу, ніж розмови по телефону. Воно допомагає нам зберігати не суто офіційний, а щирий, особистий і людський контакт, який для них і для нас є життєво необхідним.

– Яким ви бачите життя громати після закінчення війни?

– Коли я замислююся над тим, яким буде життя нашої громади після завершення війни, мені насамперед цікаво, які саме державні рішення будуть ухвалені на центральному рівні. Я твердо переконаний, що війна обов’язково закінчиться нашою перемогою. Проте, залежно від загального економічного та інфраструктурного стану країни, владі доведеться завершувати реформу адміністративно-територіального устрою. Я цілком допускаю, що конфігурація громад може зазнати змін, зокрема в бік подальшого укрупнення територій, і ми маємо бути заздалегідь готові до будь-яких сценаріїв розвитку подій.

У мене є величезна кількість планів щодо подальшого розвитку нашого краю. Я переконаний, що після того, як ми вистоїмо й переможемо, ставлення до України у світі та Європі кардинально зміниться. Перед нами відкриються колосальні можливості для залучення міжнародних інвестицій, грантів та масштабної модернізації.

Найголовнішим викликом тоді стане наявність достатнього людського та робочого ресурсу для реалізації всіх цих проєктів. Я дуже сподіваюся, що значна частина людей, які були змушені виїхати за кордон, врешті-решт повернеться додому. Завдяки цьому ми зможемо суттєво покращити демографічні показники та стабілізувати ситуацію.

Мені щиро хочеться, щоб наші діти бачили своє майбутнє саме тут, у рідній громаді та у своїй державі. Нещодавно я відвідував випускні вечори та свята останнього дзвоника в наших школах. Коли дивишся в ці неймовірно світлі, розумні та натхненні дитячі очі, з’являється ще більше прагнення працювати так, щоб їм не довелося шукати кращої долі по світах. Майбутнє України після перемоги точно буде надзвичайно динамічним, за нашим відновленням стежитиме весь світ, і ми маємо рухатися вперед із випередженням. Дуже хочеться застати цей час і побудувати таку сильну й успішну державу, якою кожен із нас безмежно пишатиметься.

Звісно, мене дуже непокоїть демографічне питання, адже чим довше триває війна, тим сильніше закордоння затягує людей. Коли людина виїжджає на пів року чи рік, імовірність її повернення залишається високою, бо цей період сприймається як тимчасові труднощі. Але коли цей термін сягає п’яти років, ситуація кардинально змінюється: люди облаштовують побут, знаходять стабільну роботу, купують житло, а діти адаптуються в місцевих садочках та школах і починають розмовляти іншою мовою. Тому кожен наступний рік війни, на жаль, об’єктивно зменшує відсоток тих, хто потенційно повернеться назад, і це величезна національна проблема.

Мені прикро усвідомлювати, що іноді люди не знаходять можливостей вдома, а за кордоном їхні професійні знання цінують набагато вище. Ми часто недооцінюємо власний людський потенціал. Спілкуючись із родинами, які зараз перебувають у Польщі, Німеччині чи США, я постійно чую, що українські діти, які в наших школах вважалися звичайними середнячками, там миттєво стають одними з найкращих учнів. Це наочно демонструє високий рівень нашої системи освіти та загальної фундаментальної підготовки.

Багатьох європейців навіть дещо непокоїть те, що українці приїжджають туди не як безпорадні біженці, які пасивно чекають на соціальні виплати, а як активні, працьовиті та креативні люди. Вони швидко працевлаштовуються, відкривають власний бізнес та інтегруються в суспільство. Наші жінки доглянуті, розумні, красиві й здебільшого мають вищу освіту. Це повністю руйнує старі європейські стереотипи про заробітчан і змушує іноземні суспільства вчитися сприймати нас як абсолютно рівних, а подекуди й сильніших партнерів. Їм було б набагато простіше, якби ми були слабкими й просили допомоги, але українці іншого гарту.

Яскравим підтвердженням цього став випадок минулого року, коли я особисто супроводжував вихованців нашої Богородчанської музичної школи на гастролях за кордоном. Тамтешні організатори спочатку ставилися до нас досить скептично, очікуючи скромного виступу колективу з провінційного містечка. Але коли наші діти в розкішних костюмах вийшли на сцену й продемонстрували найвищий рівень вокалу та виконавської майстерності, весь зал був просто шокований. Глядачі аплодували стоячи, хоча в їхніх очах читався певний подив від того, що приїжджі з України виявилися на голову вищими за їхні місцеві колективи.

Сьогодні, коли весь світ увійшов у період серйозної турбулентності, глобальних криз та непередбачуваних воєнних ризиків, наше суспільство виявляється набагато міцнішим, загартованішим та життєздатнішим, ніж будь-яка інша європейська чи американська нація.

Навіть іноземні журналісти, які приїжджають до нас з упередженнями — як це було з відомими американськими медіаперсонами — після перебування тут відкрито визнають, що в умовах війни на вулицях Києва вони почуваються безпечніше, ніж на вулицях Нью-Йорка.

Ми платимо за свій досвід страшну, невимовну ціну, але саме наша колосальна сила волі, внутрішня енергетика, незламність та креативність дозволили нам вистояти проти набагато сильнішого ворога. І саме ці риси стануть головною запорукою нашого майбутнього успіху та процвітання Богородчанської громади.

• З російського полону додому повернувся 21-річний Богдан Сенюк із Богородчанської громади (ФОТО)
• Пошкоджено три житлові будинки та господарські споруди: у Богородчанській громаді збили два російські дрони (ВІДЕО)
• Як у Богородчанах створюють ветеранську інфраструктуру: простір, реабілітація і команда “свій до свого” (ФОТО)

Івано-Франківські