Він вів мене до життя: присвята полеглому морпіху “Гріну” з Прикарпаття (ФОТО)

11 серпня 2026 р. 19:15

11 серпня 2026 р. 19:15

Є люди, про яких не дізнаєшся з офіційних зведень. Вони не прагнуть слави, не шукають визнання і ніколи не ставлять себе вище за інших. Їхні історії живуть у памʼяті тих, хто був поруч, хто ділив із ними холодні ночі, бойові виходи, останній ковток води та мовчання, яке народжується лише між справжніми побратимами.

Саме таким був морський піхотинець на позивний Грін – воїн 36-ї окремої бригади морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білинського. Він загинув у бою, але залишив після себе значно більше, ніж спогади. Він залишив приклад того, що означає бути братом не за кровʼю, а за присягою, честю і спільною боротьбою.

Михайло Зеленецький народився 20 березня 1986 р. в м. Магдебург, Німеччина у родині військового. 1988 р. родина переїхала до Коломиї Івано-Франківської області, де Михайло ходив до місцевого садочка. 1993-2004 рр. навчався в Коломийській середній школі № 9 (нині ліцей №9). З юнацьких років Михайло займається активно спортом, займав призові місця.
Спортивний комплекс “Локомотив”, секція боксу.

2004-2009 рр. Михайло Зеленецький навчався у Коломийському педагогічному інституті, факультет психології. Далі навчається в Київському Міжнародному університеті (заочна форма навчання).

Працювати Михайло почав одразу після школи. Навчання в університеті він поєднував із роботою, звикаючи самостійно долати труднощі й відповідати за власний вибір.

Переїзд до Києва став для Михайла новим етапом життя — часом особистого розвитку, нових знайомств і пошуку власного шляху. Він цікавився історією, багато читав, надаючи перевагу саме паперовим книгам. Любив дізнаватися нове, розширювати власний світогляд і не обмежувався лише тим, що давали навчання чи робота.

Не залишався осторонь і громадського життя. Михайло займався волонтерством, допомагав іншим, долучався до справ, які вважав важливими для своєї країни.

Поступово формувалося і його коло спілкування — люди зі схожими цінностями, активною громадянською позицією, готовністю не лише говорити, а й діяти. Багато хто з них після початку повномасштабного вторгнення став до лав Сил оборони України.

Він змалку був самостійним і наполегливим. Якщо ставив перед собою мету — шукав можливість її досягти, не чекаючи, що хтось зробить це за нього. Робота, навчання, спорт — у всьому він звикав покладатися на власні сили.

У 2024 р. Михайло отримав повістку. Для нього це не стало приводом шукати легшої дороги чи уникати служби. Навпаки – рішення він прийняв одразу й чітко: якщо вже ставати до строю, то служити там, де є  сильні люди, честь і справжнє бойове братерство.

Прийшовши з повісткою до Київського ТЦК та СП, Михайло висловив своє побажання – служити у легендарній 36 окремій бригаді морської піхоти.

Після проходження базової військової підготовки в одному із навчальних центрів, Михайло разом з іншими прибув до 36 ОБрМП на злагодження.

Мєсний на той час уже близько року служив у роті розвідки. За плечима мав бойовий досвід в Кринках. Тому до новоприбулих придивлявся уважно. Серед усіх одразу виділив Гріна.

– Багато хлопців приходить і розповідають: де були, що робили… А коли доходить до війни – в очах видно страх. У Гріна цього не було. Він не метушився, не намагався щось довести. Просто слухав, чітко виконував поставлене завдання і діяв із холодною головою.

Мєсний згадує: Грін не боявся противника. Але це була не безрозсудна сміливість. У ньому відчувалася внутрішня зібраність людини, яка розуміє, навіщо вона тут.

Можливо, на формування характеру майбутнього морпіха розвідника , вплинуло те, що у дитинстві він займався боксом, брав участь у змаганнях і посідав призові місця.

Бокс вимагав від нього не лише фізичної сили. Він учив дисципліни, витримки, вміння тримати удар і не втрачати холодної голови тоді, коли навпроти стоїть сильніший суперник. Навчив програвати й знову виходити на ринг, контролювати емоції та до кінця виконувати поставлене завдання.

– У Гріна не було військового досвіду, але він поводився так, ніби давно знав, що робити. Не губився, не панікував. Чітко слухав і виконував завдання, з холодною головою.

Усе, що для когось формувалося роками служби, для нього лише починалося. Але вже перші виходи показали – він швидко вчиться, не губиться під тиском і, найголовніше, залишається надійним там, де надійність вимірюється не словами, а життям побратима.

Саме тоді Мєсний ще не знав, наскільки важливу роль цей новенький морпіх відіграє в його власній історії. Не знав, що одного дня саме Грін стане тим, хто вестиме його крізь три з половиною кілометри посадок – важкопораненого, знесиленого, але живого.

Тоді вони лише знайомилися.

А війна вже готувала для них спільну історію.

Завданням розвідників 36 ОБрМП було встановити спостережні пункти, вести спостереження та відбивати атаки ворога.

Мєсний: «Зайшли за Полтавку, зайняли свої спостережні пункти. Посадку перед нами вже зачистили наші хлопці. Нам залишилося пройти 3,5 км лісосмугами, змінити групу, яка тримала цей рубіж і далі контролювати напрямок. Не допустити, щоб противник просочився через посадку».

Спостережні пункти розташовувалися вздовж лісосмуги на відстані близько 150 м один від одного. На кожному – по троє розвідників. Першу СП займав Мєсний зі своїми хлопцями. Далі сидів Грін. Ще далі – інші хлопці.

З першого дня хлопці відбивали атаки ворога. Вони йшли масово, майже безперервно. Через кожні 12 годин вони знову йшли вперед. І так день за днем. За кілька діб дорога перед посадкою перетворилася  на моторошну картину. Вона була всіяна тілами російських військових. Одні лежали вже кілька днів, інші зʼявлялися після чергового штурму. Але щоразу картина повторювалася: нові групи противника виходили тим самим маршрутом.

– Ми спостерігали за ними через посадку, – згадує Мєсний. – вони буквально переступали через тіла своїх загиблих. Через тих, хто ще вчора йшов поруч із ними. Попереду лежали десятки вбитих, але це нікого не зупиняло. Вони просто продовжували рухатися вперед.

Найбільше його дивувало не саме видовище, а байдужість до власних втрат.

Кожен наступ залишав на підступах до українських позицій нові втрати противника. Через кілька днів дорога перед посадкою перетворилася на мовчазне свідчення цієї безглуздої тактики.

– Найдивніше було те, що вони навіть не намагалися змінити маршрут. Перед ними лежали десятки тіл. – згадує Мєсний. – Це мало б стати очевидним сигналом, що дорога повністю пристріляна і веде просто на смерть. Здавалося б, будь-який командир мав би шукати інший шлях. Але вони знову й знову рухалися тією самою стежкою. Наче людське життя нічого не означало.

Для українських морських піхотинців кожен побратим був безцінним. За кожного билися до останнього, витягували з-під обстрілів, ризикували власним життям. Саме тому побачене тоді особливо врізалося в памʼять. По один бік посадки – братерство, відповідальність і боротьба за кожного свого. По інший – нескінченні хвилі штурмів, де люди ставали лише цифрами у чиїхось донесеннях.

Після тижня безперервних боїв хлопці вже готувалися передати свої позиції побратимам. Але ввечері 17 червня 2025 р. противник знову пішов у наступ.

На цей раз все було інакше. На відміну від попередніх штурмів, противник діяв упевнено й злагоджено. Під вогнем не відступив, а розосередився вздовж посадки й одразу навʼязав бій.

– Було видно, що працюють підготовлені військові. Вони грамотно маневрували, прикривали одне одного, працювали короткими та довгими чергами. Це була зовсім інша тактика.

Троє розвідників прийняли бій на першому спостережному пункті. Незабаром противник почав застосовувати FPV-дрони. Після одного зі скидів уламками поранило Мєсного та Ілая. Попри поранення, вони продовжували тримати оборону.

– Я виліз із «нори», щоб насипати у два ствола разом із Кобою. У цей момент поруч вибухнула граната. Уламок пробив груди, проламав два ребра, пошкодив легеню і застряг в корені аорти. Я зрозумів, що вже важкий «трьохсотий» – Мєсний.

Було прийнято рішення про відхід. По дорозі до СП Грін тримав звʼязок по рації з Мєсним:

«Увесь цей час мене вів Грін. Казав, куди рухатися, підбадьорював, не давав зупинитися».

Коли Мєсний дістався із «нори», де тримав оборону Грін, побратими буквально затягнули його всередину. Першим до пораненого кинувся саме Грін. Він наклав оклюзійні наліпки, намагався зупинити кровотечу.

Тієї ночі Грін не відійшов від нього ні на крок. Кожні 20-30 хвилин змінював оклюзійку, стежив за диханням. Поранення було надзвичайно важким, крові ставало дедалі більше, але він не припиняв боротися за життя побратима.

Відповідальним Михайло був ще із самого малечку, адже мав молодшого брата.  У них була невеличка різниця у віці – 1 рік 1 місяць, але вже тоді він допомагав мамі виховувати братика. На його зовсім маленьких плечах лежала велика відповідальність. І, хоча, від нього цього ніхто не вимагав, але вже тоді у нього вистачило сміливості взяти її – цю відповідальність. Багато хто у зрілому віці не наважується на таке.

Найближчою людиною для нього була мама. Саме їй він міг розповісти те, про що не говорив більше нікому. Він знав: мама вислухає, не засудить, не розповість нікому і завжди підтримає.

Між ними був особливий зв’язок — тихий, без зайвих слів, але дуже міцний. Та й сам Михайло завжди залишався для мами опорою. Допомагав їй у всьому, що міг, дбав про неї та свого брата.

Брати на себе обовʼязок  може лише сильна та відповідальна людина, а Грін був саме таким.

Саме Мєсний був його побратимом, з яким він пішов у свій перший бойовий вихід на Курську (травень 2025 р.). Тиждень вони просиділи у лисячій норі,  яку вирили спільно. Під час першого бою Грін впевнено прикривав побратима, коли у того заклинило зброю. Вже тоді Мєсний зрозумів, на Гріна можна покластися.

Морська піхота це родина, де кожен відповідає не лише за себе, а й за того, хто поруч!

Розвідники пройшли своєрідний обряд посвяти побратимства боєм. Тому не дивно, що Грін робив все для того, щоб врятувати Мєсного.

Всю ніч він тримав його на своїх колінах, розмовляв з ним. В цей час запас оклюзійних наліпок майже вичерпався. Хлопці, ризикуючи власним життям, виходили до місць недавніх боїв, шукали аптечки загиблих російських військових і приносили звідти наліпки, щоб дати Мєсному ще один шанс.

Невдовзі по радіомережі передали: важкопораненого необхідно негайно евакуювати. Враховуючи тяжкість поранення, для евакуації Мєсного вже вирушила група з ношами. Але за плечима цього досвідченого розвідника були  три місяці Кринок. Він добре памʼятав ті евакуації, адже сам приймав в них участь. Важкопоранені помирали просто на ношах, стікаючи кровʼю дорогою до точки відправлення.

– Я тоді подумав: не можна, щоб через мене загинула ціла група. У морській піхоті життя побратима – безцінне! Ми всі одна родина! Якщо мені судилося не вижити, то нехай це буду лише я, а не ще десятеро хлопців.

Тож, Мєсний обрав варіант – йти пішки, на власних ногах. Він знав, що Грін його виведе. Попереду було три з половиною кілометри посадки. Три з половиною кілометри боротьби за життя.

Грін став попереду, Мєсний поклав руку йому на плече і так вони рухалися маленькими кроками. Позаду й попереду, на безпечній дистанції, розтягнулася група прикриття. Кожен знав свою роль. Якщо почнеться обстріл, усі матимуть шанс сховатися й продовжити рух.

– Цю дорогу я памʼятатиму завжди, – говорить Мєсний. – Якби не Грін, я б її не пройшов.

Не забуду його плеча, за яке тримався всю дорогу. Не забуду, як він підтримував мене, коли вже не залишалося сил. У той момент він був для мене більше, ніж побратим. Він був братом!

Дорогою побратими змінювали оклюзійні наліпки. Коли власні запаси закінчилися, хлопці знаходили аптечки на місцях недавніх боїв і приносили все, що могло врятувати життя. Ніхто не рахував часу, не думав про втому чи небезпеку. Була лише одна мена – довести свого до евакуації.

Мєсний втрачав останні сили. Він майже знекровився, але Грін не дозволяв йому зупинитися.

17 червня 2025 р. приблизно о 23:00 вони дісталися до лікарні в Дружківці.

– Я вижив, бо поруч був Грін. У морській піхоті кажуть, що сімʼю не обирають. Але війна подарувала ще одну – родину побратимів. І заради цієї родини кожен готовий піти на ризик.

Грін передав свого побратима у досвідчені руки лікарів, а сам повернувся на позиції. Ще кілька днів продовжував виконувати бойові завдання разом із розвідниками 36 окремої бригади морської піхоти.

Коли нарешті надійшла команда на ротацію, підрозділ виходив двома групами. Грін їхав у першій – разом із важкопораненим морпіхом, якого також потрібно було доправити до евакуації.

Машина майже подолала небезпечну ділянку. Попереду залишилося проїхати дамбу. У цей момент стався прямий удар. Снаряд влучив у автомобіль. Грін сидів на задньому сидінні, під люком, де кріпився кулемет.

Він загинув миттєво!

Війна залишає після себе не лише вирви від снарядів. Вона залишає імена, які назавжди живуть у пам’яті тих, хто ділив із ними одну «нору», один пайок, одну небезпеку. Іноді здається, що побратимство народжується у бою. І це дійсно так, але воно також народжується у щоденному виборі – не пройти повз пораненого, підставити плече знесиленому, до останнього боротися за життя того, хто поруч.

Таким був Грін!

Він не вважав свої вчинки героїчними. Просто робив те, що для морського піхотинця є законом честі. У ту ніч він був поряд із побратимом і зробив все для того, щоб його врятувати. Наступного дня знову став у стрій. А потім віддав своє життя, виконуючи бойове завдання.

У морській піхоті побратимство – це не просто слово. Це родина, народжена війною: спільний бій, взаємна довіра і готовність до останнього подиху стояти один до одного.

Грін загинув, але залишив після себе значно більше, ніж спогади. Він залишив приклад того, яким має бути український морський піхотинець – вірним присязі. Відданим своїм побратимам і незламним перед ворогом.

Поки живуть ті, кого він врятував. Поки побратими згадують його імʼя. поки нові покоління морських піхотинців успадковують неписане правило «не залишати свого побратима», – Грін назавжди залишається у строю.

Бо Герої не зникають. Вони стають частиною бойового братерства, яке не закінчується зі смертю. Воно живе у памʼяті, у вчинках тих, хто продовжує боротьбу, і в історіях, які мають бути розказані.

• “Били струмом та спускали собак”, – морпіх Іван Сметанюк з Прикарпаття про 29 місяців полону (ВІДЕО)

Івано-Франківські