“Франківськ заслуговує на окрему історію у художньому фільмі”: Ахтем Сеітаблаєв про місто, кіно та перемогу (ФОТО)

18 серпня 2026 р. 10:18

18 серпня 2026 р. 10:18

Від “Хайтарми” та “Кіборгів” до історій про українські міста — Ахтем Сеітаблаєв поділився думками про свій кінематографічний доробок. В інтерв’ю “Галці” режисер розповів про нові проєкти, своє ставлення до Івано-Франківська, вплив війни на творчість та те, заради чого сьогодні хоче знімати кіно.

– Вам подобається Івано-Франківськ?

– Я не можу сказати, що дуже добре знаю Івано-Франківськ. Зазвичай у мене просто немає можливості провести тут достатньо часу, щоб побачити місто повністю. Поки що моє знайомство з ним обмежується переважно певними локаціями, здебільшого центральною частиною.

Це зрозуміло, адже найчастіше я приїжджаю до Івано-Франківська у зв’язку з професійною діяльністю — на вистави чи театральні заходи. Передостаннього разу ми були тут із Театром ветеранів, художнім керівником якого я маю честь бути, з виставою “Енеїда” в рамках театрального фестивалю VIADUK.

Мені дуже подобається, як сказали б мої студенти, вайб цього міста. Тут багато життя, і видно, що Івано-Франківськ розвивається. Я постійно чую від колег про різноманітні культурні заходи, частину з яких уже встигаю побачити на власні очі.

Окремо для мене важливе й особисте знайомство з Івано-Франківськом через людей. Уже багато років я знайомий і підтримую теплі стосунки з Ростиславом Держипільським, товаришую з деякими акторами Франківського драмтеатру. Тому мої емоції щодо цього міста однозначно теплі.

– Якщо дивитися на Франківськ як на картинку, ви б хотіли показати його у фільмах, якщо б була така можливість?

– Так, звичайно. Більше того, саме зараз, у межах ініціативи “Тисячовесна”, я презентував один зі своїх продюсерсько-режисерських проєктів. Щоправда, він не про Івано-Франківськ, а про Чернівці.

Але я згадую про це тому, що абсолютно переконаний: сьогодні, особливо в умовах російсько-української війни, надзвичайно важливо підтримувати й популяризувати наші міста, розповідати про них.

Українські міста мають величезну історію та культурну традицію. Про них можна говорити через історії людей, історичних постатей, через сьогодення і навіть через те, яким мешканці бачать своє місто в майбутньому.

Мені цікаво розповідати про міста саме через людські історії — різні за жанром і настроєм: ліричні, мелодраматичні, комедійні чи драматичні. Адже місто — це не лише архітектура чи красиві локації. Це передусім люди, які створюють його характер, атмосферу і ту особливу синергію, яка виникає в конкретному місці. Івано-Франківськ для мене — саме такий простір. Тут є цілий регіон із величезною історією, у яку вміщується дуже багато всього.

Але, в першу чергу, це люди. Тому якби колись випала можливість створити фільм про Івано-Франківськ, мені було б особливо цікаво розповісти про нього з тієї точки зору, з якої його бачу я — людина, яка не живе тут постійно, але відчуває власний, особистий вайб цього міста та людей, які в ньому живуть.

– Після повномасштабного вторгнення український кінематограф дуже змінився, це помітно. Як повномасштабна війна вплинула на вас як на режисера?

– Це мої внутрішні, особисті рефлексії. Я не можу об’єктивно сказати, наскільки повномасштабна війна змінила мене як режисера. Напевно, точніше на це могли б відповісти люди, які досліджують мій творчий доробок і можуть побачити певні зміни з боку.

Але особисто я відчуваю, що всередині мене стало менше бажання йти на компроміси. Добре це чи погано — зараз мені важко відповісти. Просто сьогодні я так відчуваю.

Мені здається, що є час, який нам дарований як людям і як творцям, і я хочу витрачати його на ті речі, фільми, історії та спілкування, які мене наповнюють. Звичайно, так виходить не завжди. Якби кожна людина могла на сто відсотків формувати своє життя так, як хоче, мабуть, щасливих людей у світі було б значно більше.

Але ми все ж маємо право обирати, що робити і що створювати — зокрема й у межах своєї професії.

Тому, якщо коротко підсумувати, я, напевно, став більш вимогливим. Передусім до себе, а вже потім — до людей і до того, що ми робимо разом.

– Ви часто висвітлюєте історії, у яких йдеться про боротьбу народу за свою ідентичність. Зокрема, це фільм “Хайтарма”, у якому ви виступили і як режисер, і як виконавець головної ролі. Скажіть, наскільки, на вашу думку, зараз український народ обізнаний із кримськотатарською історією? Наскільки це важливо?

– Я абсолютно переконаний у тому, що потрібно розповідати історію людей і, зокрема, людей, які є невід’ємною частиною того, що ми можемо і, скоріше за все, мусимо називати українською політичною нацією, невід’ємною частиною якої є представники одного з корінних народів України.

І тут увага: постійно точаться суперечки на теренах, зокрема засобів масової інформації, соціальних мереж, коли мало обізнані люди постійно плутають титульну націю, державотворчу націю, якою є українська нація, з корінними народами.

Головна відмінність полягає в тому, що корінні народи — це ті народи, а в Україні — це кримські татари, караїми і кримчаки, які народилися на території сучасної України і які не мають своєї держави. Титульна, державотворча нація має свою державу, вона є тією нацією, яка, власне, цементує, є фундаментом цієї держави. В нашому з вами випадку — це українці.

Це так, для інформації, бо деякі в цьому не розбираються і постійно намагаються хейтити мене, зокрема в тому, що кримські татари — корінний народ України. Та ні, не плутайте, Господи, почитайте постанови і закони Верховної Ради України — і все буде вам зрозуміло.

Наскільки це важливо? Звичайно, важливо. І в контексті поінформованості людей. А для чого це? Головна мета, як би це банально, а можливо, трошки пафосно не звучало, — об’єднання нас усіх.

Тому що оці от неузгодженості і це бажання самим собі відповідати на питання: що як називається, чому це саме так, — без візій. А яка стратегія наша загальна?

Наша загальна стратегія — бути разом, бути об’єднаними, просувати спільні цінності, формувати свої сенси, свій порядок денний. І це дуже важко досягнути, якщо ми не діємо.

Тому що єднання, так само як і кохання, — це дієслово . Тобто ми маємо щось робити. Я, у свою чергу, намагаюся це робити через кінематограф.

Хоча доволі часто, і, зокрема, тут, у рамках “Тисячовесни”, я читаю, що, мовляв, Ахтем — кон’юнктурний режисер.

Ну окей. Якщо розглядати мою кон’юнктурність у контексті того, що я мав честь створити разом із командою перший художній фільм, який розповідає про одну з трагічних сторінок у житті мого народу, а саме фільм “Хайтарма”, якщо розглядати як кон’юнктуру створення мною разом із командою фільму про кіборгів, про захисників Донецького аеропорту, — ну ок, добре.

Якщо кон’юнктурою розглядати створення моєю командою разом зі мною фільму “Чужа молитва” про те, як кримська татарка під час війни врятувала близько 90 дітей єврейського походження, — ну, напевно, так, я кон’юнктурщик.

Якщо “Мирний-21” — історія про захисників Луганського прикордонного загону — це теж кон’юнктура, ну окей.

Якщо “Захар Беркут”, створений мною з командою, — це теж кон’юнктура, то так, це кон’юнктура здорового глузду, це кон’юнктура пам’яті.

Чи можна казати про ці фільми як про художнє досягнення? Ну, знову ж таки, давайте я не буду вихвалятися, але простий факт: стрічка “Кіборги” свого часу отримала шість “Золотих дзиґ”, майже весь акторський склад отримав від критиків визнання, в контексті того, що вони отримали призи як виконавці кращих ролей.

Якщо казати про фільм “Хайтарма”, ще в свої часи, до “Золотої дзиґи”, він був визнаний спілкою кінематографістів України кращим фільмом 2013 року. Ну окей, “Ніка” — премія, яку свого часу “Хайтарма” теж отримала на початку 2014 року. Кращий фільм СНД — це така дуже сама по собі цікава історія.

“Захар Беркут”, який зібрав тоді в прокаті близько 32,5 мільйона гривень, або “Кіборги” — сумарна кількість глядачів, з останніх офіційних джерел там 324 тисячі. Якщо перекласти на вартість квитка на сьогодення, то ви можете легко порахувати, що це від 60 до 70 мільйонів гривень офіційного касового збору.

Я вже мовчу про те, що цей “кон’юнктурний фільм найбільше піратських переглядів має не деінде, а в росії. Вони навіть переклали його російською мовою.

І сьогодні тут на “ Тисячовесні “, як режисер і продюсер, я теж певною мірою представляю “кон’юнктурні проєкти”, якщо їх так називати.

Наприклад, співпрацю з Головним управлінням розвідки України в контексті створення циклу художніх фільмів, один із яких ми вже закінчили знімати. Це може виглядати досить дивно, бо ще не вийшов у прокат перший фільм, але ця позиція не стільки моя, хоча я переконаний, що такі історії варто було б розповідати, скільки продюсерської компанії, з якою ми співпрацюємо, і власне самого Головного управління розвідки.

Якщо казати про казки, я давно мрію їх знімати, тим більше коли є пропозиція від Національної кіностудії імені Довженка. А це вперше за останні декілька років, коли кіностудія сама запускає виробництво на своїй території, на потужностях виробничої кіностудії. То для мене це і творчий виклик, і людська зацікавленість, і зацікавленість як батька і діда — створити дві казки.

Чому дві? Тому що там і герої перетинаються в цих історіях, і автор сценарію один і той самий — Сашко Лірник. І епоха, яка розглядається, — це все ж таки псевдоісторичні казки, але певна епоха там досліджується, костюми і так далі, хоча це фентезі. І та, і та історія піднімають, як на мене, дуже важливі теми.

В першій казці це історія дорослішання молодої людини — від зневіри в себе, від комплексів того, що вона не відповідає очікуванням, у першу чергу пам’яті про свого батька. Чи персонаж гідний пам’яті свого батька? Чи він гідний того, щоб стати справжнім воїном, справжнім чоловіком?

І цей комплекс, який тяжіє над ним, врешті-решт він долає.

А ми з вами, напевно, точно можемо з певністю казати, що одні з найважчих перемог у нашому житті — це перемога над власними страхами.

Якщо казати про стрічки, які я презентував на “Тисячовесні” як режисер, одна зі стрічок — про місто Чернівці. Інша стрічка — це фентезійна, авантюрно-пригодницька історія, яка структурно є таким роуд-муві. В ній розповідається про те, як важливо перекрити, де-факто, перепрошую за те, що я скажу наступним, дупу Леніна, який лежить у мавзолеї, і пара з якої отруює весь світ.

І тут така метафора, нібито газ, який продає росія, джерелом якого є, якраз, перепрошую, дупа Леніна, який лежить у мавзолеї.

Але тут метафора більш широка. Це та ідеологія, яку сьогодні сповідує російська федерація, яка, власне, як павутина, намагається охопити весь світ.

І коли два друга, два бійця сьогоднішньої війни, відправляються, здавалося б, на якесь безглузде завдання, яке їм доручають, — проїхати всю росію, добратися до Леніна і перекрити цю ідеологічну пару, яка виходить, і метафорично, і буквально.

Але потім ми дізнаємося, що головним завданням було не тільки це, а повернути собі своє. Тому що за легендою цієї історії українськомовна версія Конституції Пилипа Орлика зберігається якраз біля мавзолею, де лежить Ленін, як той священний артефакт, який вкрали росіяни.

Тобто це така пригодницька, авантюрна, доволі смішна, як на мене, історія, яку написали наші львівські друзі. А саме Роман Гапачило з компанією, яких пересічний глядач може знати по їхній КВН-команді, по тому, що вони роблять на своєму YouTube-каналі “Наші без раші”.

І це така хороша історія. Вона і фантастична, і з гумором, але, як на мене, вона базується на хорошому сенсовому контексті.

Якщо казати про фільм про Чернівці, ми трохи провокуємо називаючи в робочому порядку цю історію “Чернівці, я вас люблю”. В чому провокація? Загальновідомі “Париж, я тебе люблю”, “Нью-Йорк, я тебе люблю” і так далі.

І я не певен, що це назва фільму, це, скоріш, моя рефлексія, моє відчуття до одного з прекрасних міст України, яким є, безперечно, Чернівці.

І це, з одного боку, суміш історій, новел про людей різних традицій, різних національностей, різних культурних нюансів, які мешкають в одному місті, які створили це місто.

Місто, в якому ти чуєш розмови різними мовами, місто, в якому ти можеш побачити архітектурні об’єкти, завдяки яким ти точно можеш дізнатися про епоху, про носіїв цього культурного коду.

Це історія, через яку ти можеш дізнатися, як багато це місто дало Україні. Починаючи від відкриттів хімічних елементів. Продовжуючи тим, що перше офіційне виконання гімну України було саме там. Фестиваль “Червона рута” вперше відбувся саме там.

Якщо ми кажемо про ту суміш, з одного боку ліричну, драматичну, іноді виглядаючу як такий хаос, але чітко організований, який об’єднується навколо історії допомоги військовослужбовцю, який приїхав буквально на три дні у відпустку до Чернівців, куди він потрапив перший раз, і приїхав одружуватися.

І як все місто об’єднується над тим, щоб він вчасно потрапив на своє весілля до коханої, яку він бачив тільки по телефону.

Тобто це така суміш із новел, де будуть представлені, якщо не всі, то багато представників різних національностей, культур, релігійних конфесій у тому числі.

І я сподіваюся, що це буде динамічний, яскравий, щемкий, красивий фільм про одне із прекрасних міст України.

Повертаючись до першого питання стосовно Івано-Франківська, я абсолютно переконаний у тому, що кожне місто України заслуговує, тим більше зараз, окремої розповіді у художньому фільмі : про те, яке воно прекрасне, змістовне, чому воно саме таке, що його формує, спираючись на його сьогоденну історію, і, саме головне, яка його візія через людей, яких ви бачите в майбутньому.

– Що для вас означає перемога, не в контексті війни, а для вас особисто ?

– Відчуття того, що відбулася справедливість і можливість набрати повні груди повітря, сидячи на березі нашого Чорного моря, в нашому з вами Криму, в оточенні тих, кого люблю.

• У Франківську відбудеться допрем’єрний показ фільму за п’єсою Олега Сенцова (ТРЕЙЛЕР)

Івано-Франківські