«Вони тебе називають мамою, хоча ти їх не народжувала»: історія патронатної мами Наталії Мартинович

20 серпня 2026 р. 20:49

20 серпня 2026 р. 20:49

В Івано-Франківській області 19 патронатних сімей тимчасово прихищають дітей, які опинилися у складних життєвих обставинах. Одна з них — родина Наталії Мартинович. Вона залишила роботу фармацевтки, щоб стати патронатною вихователькою. За півтора року через її дім пройшло четверо дітей. Деякі залишалися на місяці, одна дівчинка — понад рік. Наталія говорить: найважче — це прийняти дитину, а потім відпустити її.

«Я завжди хотіла велику сім’ю. Хоча б десять дітей»

Наталія Мартинович родом з Івано-Франківська. Нині разом із чоловіком та біологічними дітьми живе у Богородчанській громаді. У родині троє власних дітей — донька та двоє синів. Ще двоє дітей зараз перебувають у патронаті.

До патронату Наталія прийшла не за заздалегідь продуманим планом. Каже — майже випадково. У класі її сина навчалися двоє дітей, позбавлених батьківського піклування. Їх свого часу усиновили, однак згодом усиновлювачі зрозуміли, що не можуть впоратися, і дітей повернули.

Наталія разом із чоловіком вирішили забрати хлопців до своєї родини. Але виникли юридичні та організаційні труднощі: родина вже проживала в іншій громаді, а діти належали до Івано-Франківської. Тоді їм запропонували інший варіант — патронат.

На той момент Наталія працювала фармацевткою у міській лікарні. Вона не вагалася і одразу звільнилася.

«Я, не роздумуючи, залишила роботу і пішла в патронат», — говорить жінка.

Договір родина підписала у січні 2025 року. А вже наступного місяця до них прийшла перша дитина — 14-річний хлопець, який до цього жив із 90-річною бабусею.

Але бажання допомагати дітям у Наталії з’явилося набагато раніше. Коли їй було 13 років, вона почула історію про дитину, яку мати продала журналістам. Наталія настільки перейнялася цією історією, що переконувала власних батьків подати документи на усиновлення тієї дитини.

«Я завжди хотіла велику сім’ю, хоча б десять дітей. Ну, тепер я їх маю вісім», — усміхається вона.

Її чоловік також давно говорив про усиновлення. Але тоді Наталія була обережнішою.

«Я казала: ми маємо своїх, ще маленькі. Це дуже велика відповідальність — чужа дитина. Своя — інакше, а чужа…»

Тепер вона знає: іноді дитині потрібен не назавжди новий дім, а дорослий, який зможе бути поруч саме тоді, коли це найбільше необхідно.

«Це не просто взяв дитину. Це робота 24/7»

Перед тим як прийняти дитину, патронатна сім’я проходить підготовку.

Наталія каже, що збір документів у її родини зайняв близько трьох місяців. Усі члени сім’ї проходили необхідні медичні огляди. Окремо родина навчалася на спеціальних курсах. До процесу долучався і чоловік Наталії, хоча формально основним патронатним вихователем стала вона та її донька.

«Взагалі з сім’ї має бути дві людини — ніби головний і помічник, хто допомагає. Бо ти сам можеш «зашитися»», — пояснює вона.

Наприклад, якщо Наталія їде з однією дитиною на обстеження чи реабілітацію, інша не може залишитися сама. Тоді допомагає її донька.

Під час навчання Наталію особливо зацікавили заняття про дітей, які виходять із закладів інституційного догляду, та про те, як вони адаптуються до сімейного середовища.

«Це не просто от взяв дитину. Вони зовсім інакші. Це не дитина з дому. Ти мусиш пояснити, як сісти, як помитись і багато іншого…»

За словами жінки, патронатна родина має бути готовою не лише до побутових труднощів. Дитина може не знати елементарних речей, які для інших здаються очевидними.

Мити руки, чистити зуби, користуватися туалетом, правильно їсти, дотримуватися режиму — усе це іноді доводиться пояснювати заново.

«Вони приходять так, якби з космосу. Діти з космосу», — каже Наталія.

Кількість дітей, яких може прийняти родина, залежить від її можливостей і житлових умов. Потрібно мати достатньо місця для сну, навчання, відпочинку та дозвілля дітей. Наталія, наприклад, може одночасно прийняти не більше двох дітей, адже саме стільки дозволяють умови її будинку.

«В мене, наприклад, двоє зараз. Більше не можу взяти, бо я не буду мати, де їх спати покласти. Ну, і ти мусиш, щоб і ліжко було, і де вони малюють і пишуть, і іграшки, і де дозвілля проводять», — пояснює Наталія.

19 патронатних сімей на всю область

Патронат — це форма тимчасового влаштування дитини в сім’ю, коли вона через складні життєві обставини не може певний час перебувати з біологічними батьками.

Патронат відрізняється від усиновлення чи опіки насамперед тим, що дитина не стає юридичною донькою чи сином патронатних вихователів, а влаштовується у таку сім’ю тимчасово.

За інформацією Служби у справах дітей Івано-Франківської обласної державної адміністрації, станом на липень 2026 року в області функціонують 19 патронатних сімей. Упродовж 2025 року до них влаштували 33 дитини, а за перше півріччя 2026-го — ще 28 дітей.

Водночас патронатних сімей області поки недостатньо. Через це 94 дитини, які опинилися у складних життєвих обставинах, були влаштовані до закладів соціального захисту дітей.

Станом на 30 червня 2026 року у трьох таких закладах області цілодобово перебували 79 дітей: 27 дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, і 52 дитини, які опинилися у складних життєвих обставинах.

В області також працює Залучанський дитячий будинок-інтернат, де перебувають 135 вихованців і підопічних, з них 28 — діти до 18 років.

Служба у справах дітей зазначає: одна з головних проблем розвитку патронату — недостатня кількість сімей, готових взяти на себе таку відповідальність. Серед причин — психологічні побоювання, необхідність мати належні житлові умови та готовність забезпечити дитині догляд, виховання й реабілітацію.

Окремим викликом є війна. Бувають випадки, коли патронатного вихователя призивають на військову службу. Тоді послугу патронату доводиться припиняти, а дитині — шукати інше місце перебування.

«Я була шокована, бо не вірила, що в такий час так живуть»

Найбільшим випробуванням для Наталії виявився не процес підготовки, а перша патронатна дитина. 14-річний хлопець, який потрапив до її родини, не мав документів. Попри підлітковий вік, він фактично не мав базових документів, необхідних для нормального життя. До цього за ним доглядала літня бабуся.

«Я була шокована. Я не вірила, що в такий час так живуть. Є діти, що так живуть», — згадує Наталія.

Водночас вона побачила в ньому не лише наслідки занедбаності, а й потенціал. Хлопець був розумним, спокійним і виваженим. У новій школі йому знадобився час для адаптації, адже змінилося все: дім, родина, правила, навчання. Через пів року Наталія побачила результат.

Нещодавно хлопець знову приїжджав до них у гості. Він зайшов у будинок, ніби повернувся додому: пішов у душ, переодягнувся, спілкувався з родиною.

«Я кажу: “Ти тут як себе вдома почуваєш?” А він прийшов — як до себе додому справді», — сміється Наталія.

Для неї це — один із найважливіших результатів патронату.

«Перший тиждень вони ’’золоті’’. А потім — як звичайні діти»

Перші дні після появи дитини в родині можуть бути схожими на ейфорію. Але вона швидко минає.

«Вони тиждень просто золоті, а потім — як звичайні діти. Лізуть роги, скачуть, роблять шкоду, протестують: “А я хочу!”, “А мені треба!”, “А я хочу гуляти до дванадцятої!”»

І тут починається справжня робота патронатної сім’ї. У Наталії є правила. Діти встають, їдять, навчаються та лягають спати за режимом. Вечеря — завжди разом. Навіть якщо хтось повертається пізно, родина чекає.

«Це один такий час, що ми просто можемо всі побути родиною. Розказувати, в кого що за день сталося».

До нової реальності доводиться звикати всім. Змінюється навіть побут. Треба готувати значно більше їжі. Чоловік подарував Наталії великі 15-літрові каструлі.

«Кажу: “Нащо?” А він: “Ну тепер треба багато їсти варити”», — сміється вона.

Але їжа для патронатних дітей — це не просто питання смаку. Деякі діти, які пережили нестачу, намагаються запасати їжу.

«Вони так, наче наздоганяють. Ховають їжу. Дуже багато з них ховають їжу».

Дитина може заховати шматок хліба чи іншу їжу під подушку, між простирадлами. Для дорослого це може здаватися дивною поведінкою. Для дитини, яка не була впевнена, чи матиме що їсти завтра, — це спосіб почуватися в безпеці.

«Я завжди кажу: молюся, щоб мені дав Бог терпіння. Не нерви, а просто терпіння. Бо це спершу мусиш адаптувати себе і дитину. Кудись вийти з ними. Буває таке, що ти не можеш з ними нікуди піти. Абсолютно нікуди.»

«Міла не знала, що таке котлета»

Є речі, які в патронатній родині стають відкриттям для обох сторін. Одна з дівчат, яка жила у Наталії, не знала, що таке котлета.

«Вона стоїть, дивиться на неї і на мене. Я кажу: “Це треба їсти”. А вона: “А як?”»

Наталія навчала її їсти поступово. І такі моменти трапляються постійно. Діти можуть не знати, як користуватися побутовими речами, боятися автомобіля, магазину, нових людей або незнайомого простору. Один із хлопців спочатку боявся сідати в машину. Тепер, за словами Наталії, він любить автобуси, автомобілі та поїздки. Але майже завжди бере із собою свою сумку.

Так проявляється пережитий досвід — навіть тоді, коли дитина не може пояснити, звідки він узявся.

«Ти не знаєш, що з ним було, що він бачив»

Для патронатного вихователя особливо складно зрозуміти причину поведінки дитини. Дитина може плакати, протестувати, замикатися в собі або не вміти висловити свої емоції.

«Ми ще ж не знаємо, що з ним, де він був, що він бачив… Йому тяжко. Йому взагалі свої емоції висловити тяжко», — говорить Наталія.

Деякі діти мають проблеми зі здоров’ям і потребують додаткового лікування чи реабілітації. Родина возить дітей до лікарів та на реабілітаційні заняття. Для когось мета — відновити фізичні можливості, для когось — допомогти заговорити.

Патронат у такому випадку — не лише дах над головою. Це можливість отримати медичну, психологічну, освітню та побутову підтримку в умовах звичайної родини.

«Дитина в патронаті виходить звичайною домашньою дитиною»

Наталія особливо відчуває різницю між перебуванням дитини в родині та інституційному закладі.

«Якби дитина потрапляє не в заклад, а в патронат, вона виходить звичайною домашньою дитиною».

Одну з дівчат родина Наталії прийняла зовсім маленькою. Дитина провела з ними понад рік. Її біологічний батько був на війні, а мати не змогла самостійно піклуватися про доньку. Згодом батька звільнили зі служби, він оформив необхідні документи й забрав дитину до себе.

Перед цим Наталія та її родина готували дівчинку до повернення до батька. Вони показували фотографії, розповідали про нього, пояснювали, що він існує і перебуває на війні. Коли батько забрав доньку, через кілька днів він зателефонував Наталії. Він подякував їй за те, що дівчинка повернулася в сім’ю підготовленою до звичайного життя.

У дитячому садочку, за його словами, вихователі відзначили, що вона вміє їсти, прибирати за собою, складати речі. Для Наталії це було особливим моментом. Бо саме в цьому вона бачить сенс патронату: дитина має повернутися не просто збереженою, а більш підготовленою до життя.

Найважче — відпускати

Патронат — це допомога дитині на період, поки фахівці працюють над вирішенням її життєвої ситуації. За звичайних умов дитина може перебувати в патронатній сім’ї до шести місяців, хоча в умовах воєнного стану терміни можуть бути довшими.

Опіка — інша форма. Дитина має відповідний юридичний статус і може залишатися в сім’ї тривалий час.

Усиновлення — це вже юридичне створення нової сім’ї, коли дитина стає сином або донькою усиновлювачів.

Для Наталії ця різниця існує на папері. У житті все складніше.

«Вони в нас перебувають дуже короткий період, вони не повинні нас називати “мама” і “тато”. Але вони так відчувають».

І саме тому момент розставання може бути болючим.

«Їх дуже тяжко відпускати. Дуже. Для мене це було просто смерть. Особливо, як збираєш їхні речі. А потім їх грузять у машину, і вона тобі через вікно кричить: “Мама!”».

«Ти її народив серцем»

Наталія не приховує: вона боялася прив’язуватися до дітей, але прив’язаність усе одно виникає. Ти прокидаєшся вночі, коли дитина плаче. Вчиш її їсти. Вчиш чистити зуби. Везеш до лікаря. Вчиш правила. Граєшся. Допомагаєш пережити страх.

Так поступово дитина стає частиною твого життя.

«Ти радієш, коли вони виходять від тебе і тебе згадують. Кажуть: “Дякую, якби не ви…” Воно коштує того. Що ти щось у цьому житті зробив добре комусь».

Для Наталії патронат — це важка робота, яка забирає час, сили, сон і звичний сімейний ритм, але водночас це робота, яка повертає дітям відчуття, що вони комусь потрібні.

«Ти сидиш щасливий, до тебе дитина кличе “мамо” — чужа дитина. Але ти її народив серцем. Ти не народила фізично, але народила серцем».

«Я би закрила спецзаклади. Але не для всіх дітей»

Досвід патронатної мами змінив її погляд на систему. Наталія критично говорить про інституційний догляд і зізнається:

«Я би закрила спецзаклади. Просто закрила. Це страшне зло».

Але водночас вона уточнює: є діти з тяжкими захворюваннями та особливими потребами, для яких спеціалізовані установи можуть бути необхідними.

Йдеться передусім про те, щоб звичайна дитина, яка пережила кризу в сім’ї, не потрапляла до інституції лише через те, що для неї не знайшлося тимчасової сімейної форми підтримки. Саме тут, вважає Наталія, патронат може стати альтернативою.

«Шкода, наприклад, коли дитина пробула у спецзакладі, могла бути в мене рік і потім повернутися далі у спецзаклад».

На її думку, дитині значно легше пережити будь-яку кризу в сімейному середовищі, де є конкретні дорослі, правила, увага та щоденна турбота.

Патронатних сімей потрібно більше

За даними Служби у справах дітей Івано-Франківської ОДА, щороку в області десятки дітей потребують такого тимчасового сімейного середовища.

Три нові сім’ї з територіальних громад області вже подали документи для участі у навчальних семінарах-тренінгах кандидатів у патронатні вихователі та їхніх помічників.

Але цього недостатньо. Наталія переконана: головна перешкода часто не в документах. Вона — у страху.

«Я теж боялася, ви знаєте. Але ти можеш так більше помогти дітям».

Вона наголошує: патронатна сім’я повинна мати належні умови, ресурси й щонайменше двох дорослих, які зможуть розподіляти навантаження. До родини приїжджає міждисциплінарна команда, яка оцінює умови проживання. Після створення патронатної сім’ї її також можуть перевіряти без попередження.

Для Наталії це правильно.

«Це не те, що ти просто прийшов і набрав дітей. За цим дуже слідкують».

«Всі перешкоди у нас у голові»

Наталія визнає: особливо складно може бути, якщо в родині давно виросли власні діти, а до неї потрапляє маленька дитина. Або якщо дитина має проблеми зі здоров’ям.

Проте жінка вважає, що страх не повинен автоматично означати відмову.

«Всі перешкоди у нас у голові, абсолютно всі. Головне — відкрити їм серце».

Вона згадує своїх знайомих, які після спілкування з нею також вирішили спробувати створити патронатну або прийомну сім’ю. Для Наталії це доказ того, що про патронат потрібно говорити більше.

«Мені 44 роки, а мене повернули так, би мені було 30. Бо я мушу за Колею ганяти по батутах, по гірках. Але мені й пощастило, що в мене є ще старші діти. Вони мені ну дуже допомагають».

«Їм треба піднімати самооцінку»

Патронат, на думку Наталії, — не лише про фізичну безпеку. Дитині потрібно повернути відчуття власної цінності.

«Дітям треба піднімати самооцінку. Особливо цим дітям. Бо вони просто таке пережили, що ми собі не уявляємо».

Зміни іноді починаються з найпростішого. Дитина вчиться казати «добрий день» і «дякую». Вчиться спати спокійно, просити про допомогу і довіряти дорослому.

«Вони інакші стають. Вони стають спокійнішими».

Для когось це дрібниці, а для дитини, яка довго не почувалася в безпеці, — величезні кроки.

«Не тільки своїм — ти потрібен і цим дітям»

У будинку Наталії є свої правила, спільні вечері, молитва перед їжею, режим дня, школа, робота, домашні справи.

Є великі каструлі, дитячі іграшки, поїздки до лікарів, реабілітація, сміх і сльози.

Є старші діти, які допомагають мамі та чоловік, який працює, але залишається частиною цієї сімейної команди.

І є діти, які приходять на певний час, а потім ідуть далі. Для Наталії це найважча частина патронату. Але саме вона, можливо, і є його найбільшим сенсом.

«Взагалі щастя бути батьками. Багато людей не можуть мати такого щастя. Але ти потрібен. Не тільки своїм. Бо свої діти — вони тебе сприймають як належне. А ці діти тебе сприймають по-іншому. Ти для них щось особливе».

Наталія не знає, скільки ще дітей пройде через її дім, але знає, навіщо це робить.

Для того, щоб дитина, яка пережила кризу, не залишилася сам на сам із нею. Щоб замість холодного коридору закладу були домашній стіл і вечеря всією родиною. Щоб замість страху з’явилося відчуття безпеки і щоб дитина навчилася знову довіряти.

І щоб одного дня, коли настане час іти далі, вона могла озирнутися і сказати:

«Дякую, якби не ви…»

А патронатна мама знала: ці місяці були недаремними.

Робота над цим матеріалом стала можливою завдяки проєкту Fight for Facts, що реалізується за фінансової підтримки Федерального міністерства економічного співробітництва та розвитку Німеччини.

Івано-Франківські