Вірмени Покуття: історія, люди, спадщина

07 вересня 2026 р. 21:19

07 вересня 2026 р. 21:19

Коли пересічний франківець чи гість міста звертає від ратуші в напрямку вокзалу, то може одразу побачити голубу церкву. Так за звичкою кажуть на Кафедральний собор Пресвятої Богородиці Івано-Франківської єпархії ПЦУ. Небагатьом відомо, що це колишня вірменська церква. Всередині вона одна із найтемніших в місті. В області вона є однією з небагатьох залишків культури, яка була знищена війнами, міграціями та депортаціями. Про вірмен, які були конкурентами євреїв у торгівлі на Покутті зараз нагадують хіба що церкви, будинки та історії успіху окремих баронських родин. Хоча якщо у Франківську ще досі є палац вірменського барона Ромашкана, то красива резиденція барона Мойси-Росохацького в Рудниках на Снятинщині зникла у вирії світових воєн. Коли розумієш ці факти, одразу свідомість запитує — чому ж так склалось, що в межах Франківщини зникла меншина, яка жила тут щонайменше три століття і чому так мало зараз є їхнього спадщини?

Запрошені гості

Для Галичини вірмени стали постійними мешканцями починаючи з першої половини XIII ст. Їх охоче запрошували галицько-волинські володарі для розвитку як старих, так і нових міст. Вірмени, які серйозно постраждали від монголо-татарської навали в 1239 р. невипадково обирали Галичину як місце для свого осідку. До Заходу сучасної України вони мігрували через Крим та інші території Північного Причорномор’я. Сюди приходили вірменські воїни, купці та ремісники. Ті, що брали до рук зброю часто були одними з кращих ратників-іноземців у дружині короля Данила. Щоправда, найдавніша фіксована згадка про вірмен у королівстві Руським датується 1277 роком. Після падіння Кілікійського вірменського царства у 1375-му році розпочалась друга хвиля міграції вірмен в Галичину. Третя хвиля припала на час захоплення турками-османами великого порту Кафа (сучасна м. Феодосія) в Криму в 1475-му році. Четверта в 1672-му р.

З часом вірмени активно почали заселяти Волинь (Луцьк), Буковину (Чернівці, Сучава) та Поділля (Жванець, Кам’янець-Подільський). З отриманням багатьох міст Заходу України магдебурзького права як важливого привілею в місцевому самоуправлінні, для вірмен це також був новий етап у розвитку їх громад. Окрім того, що вірмени сформували свої суди, мали свої війтів та цехи, вони почали будувати і окремі свої собори. Серед них і Вірменський кафедральний Успенський собор у Львові (1363 – 1370), який є водночас єдиним діючим вірменським храмом на Заході України.

Прийшовши в Галичину та сусідні регіони, вірмени одразу брались за транзитну торгівлю та за найбільш прибуткові для них ремісничі спеціальності. Серед них були ті, що займались сап’янництвом (вироби з овечої та козячої шкур), ювелірними виробами, золотарництвом та лучництвом. Як хороші логісти та знавці ключових маршрутів, вірмени активно займались транзитною торгівлею між Сходом та Заходом Європи. Саме вірмени часто переганяли волів з Молдови та Валахії на Захід, привозили шовк, прянощі, зброю та вина.

Інтеграція в Покуття

Через зростання потребу вірмен як спеціалістів у розбудові економіки західноукраїнських міст, їх присутність стає все більш помітною на південь від Львова. По-особливому це стало відчутно на Покутті, де були розташовані основні транспортні та військово-політичні артерії півдня Галичини. Через схожість рельєфу та клімату до історичної Батьківщини, вірмени все активніше приходять жити на Покуття з кінця XV – на поч. XVI ст. Найбільше їх було в таких містах і містечках як Снятин, Городенка, Тисмениця, Кути, Обертин, Лисець. Їм надавали змогу на власне самоврядування, власні храми, окремі квартали. На окремі періоди надавались податкові пільги, які давали змогу майстрам безперешкодно відкривати свої майстерні на території краю.

Вірмени Покуття не були ізольовані від своїх співвітчизників на Поділлі, Волині чи на півночі Галичини. Між ними укладалась дружба, торгівля, ділові контакти, обмін досвідом і шлюби. На Покуття все активніше переселялись окремі роди з Буковини, Молдови та Трансильванії.

З появою у 1662-му році Станиславова, багато чого змінюється і в житті вірмен Покуття. Відчувши, що новозбудоване місто буде ставати новим центром для ремісників та торговців, з середини 1660-х років вони поступово почали займати своє місце в житті міста. Їм була надано для проживання ділянку на території сучасних вулиць Мельничука та Вірменської. Інтеграція вірмен в життя Станиславова стала настільки швидкою, що 23 травня 1663-го року засновник міста, граф Андрій Потоцький надав міським вірменам окремий привілей на побудову окремого для них дерев’яного храму. 22 серпня 1742-го року у цій церкві заплакав образ, який був копією Ченстоховської ікони Божої Матері. З тих пір ікона вважалась Чудотворною. 30 травня 1937-го року образ було короновано за спеціальним благословенням з Ватикану. На жаль, через депортації поляків та вірмен з Прикарпаття, з 1946-го року образ зберігається в Гданську.

Місто Станіслав (тепер Івано-Франківськ), вул. Вірменська, 1910 р. Джерело: Ретро Станиславів (Facebook)

Після зайняття турками Кам’янця-Подільського і всього Поділля, в 1672-му році велика кількість вірмен переселяється на територію Прикарпаття. Окрім Станиславова, багато вірмен осіло в Тисмениці, Снятині, Лисці та в Кутах. Багато кому довелось оселятись і в селах поблизу цих міст. Через те, що вірмен у Станиславові стало доволі багато і магістрат не завжди міг вирішити їх різні проблеми та питання, всередині 1670-х років Андрій Потоцький надав вірменам привілей на власне самоврядування. Вони отримали свій магістрат на чолі з війтом і 12 радниками, їх було зрівняно в правах з поляками. На землях графів Потоцьких вірмени були звільнені від будь-яких мит. Усі судові справи вірмен, окрім кримінальних, переглядались окремо.

Через те, що у XVIII-му столітті громада налічувала понад 500 осіб і не вміщала всіх віруючих, протягом 1743 – 1763-му роках було споруджено Успенську катедру. Згідно з черговим привілеєм, який в 1743-му році надав для вірмен власник Станиславова Йосип Потоцький, кошти на побудову нового храму у розмірі в тисячу злотих повинні були надавати раз на рік їх конкуренти — євреї. Оскільки іудеї не мали стимулу фінансувати конкурентів, будівництво розпочали лише в 1745-му році і через різні обставини воно завершилось лише в 1763-му. Станом на зараз тут міститься катедра Івано-Франківської єпархії ПЦУ.

Колишня вірменська церква у Івано-Франківську. Джерело: Wikimedia Commons

Вірмени Снятина

До появи Станиславова, громади вірмен спершу обрали два міста — Снятин та Кути. Перше з міст було обрано тому, що це був прикордонний форпост поблизу польсько-молдавського кордону, який з 1513-го року контролювали османи як фактичні володарі Молдови. В Снятин вони поступово переїздили з Буковини та Поділля, а подекуди із Львова всередині XVI ст. Міграція в місто пожвавилась в 1610-му. Щоправда ці міграції не надавали змоги вірменам перебувати в місті законно. За цих обставин був потрібен був окремий привілей, який в 1628-му році надав їм польський король Сигізмунд III-й Ваза. Королівський привілей надав право для вірмен у Снятині на легальне поселення, зайняття торгівлею та ремеслами, мати власне самоврядування на чолі з війтом, збудувати собі власний храм.

Вірменська церква Успіння Пресвятої Богородиці у Снятині. Джерело: Wikimedia Commons

Вид на Вірменську церкву та вулицю Вірменську в Снятині з ратуші, сер. XX ст. Джерело: Історичні фото та відео Снятинщини (Facebook).

Користуючись королівським привілеєм, вірмени в 1631-му році спорудили дерев’яну церкву. Через пожежі вона неодноразово горіла і відбудовувалась. Часто храм отримував пошкодження через те, що він був розташований у передмісті, яке часто грабувалось або ставало театром для бойових дій. З врахування цього досвіду, протягом 1801 – 1805-го року була споруджена нова мурована церква на місці колишнього домініканського монастиря. Подібно до вірменської церкви у Станиславові, Снятинська вірменська церква була освячена також на честь Успіння Пресвятої Богородиці. На час будівництва церкви, громада налічувала 484 парафіянина. В Снятині вірменські ремісники, купці та виноградарі мали власну вулицю, яка до радянської окупації носила назву Вірменської. За радянської доби вона була Червоноармійською. В часи незалежності її було перейменовано на честь воєводи Коснятина – засновника середньовічного Снятина. Через ополячення, а подекуди і через українізацію, кількість вірмен поступово скорочувалась. До прикладу, в 1880-му їх було 82. З іншого боку, в 1890-му році прихожанами вірменської церкви в Снятині було 138 осіб, в той час як ще 39 вірмен за релігією були орієнталістами. В 1938-му році в Снятині офіційно залишалось лише два вірменина. Всі інші записували себе поляками задля того, щоб побудувати кар’єру в добу міжвоєнної Польщі.

Осередок в Кутах

Найбільшим вірменським осередком Покуття було прикордонне з Гуцульщиною містечко Кути. Вигідне розташування містечка сприяло розвитку торгівлі та ремесел. У 1765 році тут налічувалося близько 70 вірменських господарів. Особливо відомими були місцеві майстри з виробництва саф’яну та інших шкіряних виробів. Кутські вірмени виготовляли ремені, пояси, сідла, кінську збрую, шкіряний одяг та інші вироби, які продавалися далеко за межами самого містечка. Вірмени тут мали свій храм на честь Святого Антонія (1791, нині церква св. Володимира, яка належить місцевій громаді ПЦУ), братство святого Григорія та унікальний цвинтар, який є маловідомою пам’яткою для поціновувачів старих і цікавих надгробків.

Вірменський костел Святого Антонія в Кутах. Джерело: Wikimedia Commons

Громади Тисмениці та Городенки

Ще одним давнім осередком вірмен була Тисмениця. Вірмени жили тут уже ще з кін. XV – сер. XVI ст., а після турецько-польських воєн XVII століття сюди переселялися нові групи. Серед них були і вихідці з Кам’янця-Подільського. У 1679 р. Домінік Потоцький дозволив вірменам оселитися в Тисмениці. Спочатку основою добробуту громади була торгівля, однак згодом частина заможних вірмен придбала землю та маєтки. Подібно до Снятина і Станиславова, Тисмениця поступово стала одним із осередків вірменського життя на Покутті. тут діяли парафія, школа й братство святого Григорія, а з 1713 року велися церковні метрики.

Спочатку вірмени мали дерев’яну церкву Пресвятої Богородиці, де вже в першій половині XVIII століття знаходився шанований як чудотворний образ святого Каєтана. Через часті пожежі дерев’яний храм вирішили замінити мурованим. Наріжний камінь нової церкви заклали 1759 року, а значну фінансову підтримку на будівництво — 19 000 польських злотих — 1764 року надав Миколай Потоцький. 20 серпня 1791 року храм урочисто освятив львівський вірменський архієпископ Якуб Валеріан Туманович під покровительством святого Каєтана Сповідника. Церква стала духовним центром громади, мала п’ять престолів, орган, вітраж, цінні образи та багату скарбницю.

Особливе місце в духовному житті громади посідав чудотворний образ святого Каєтана з Дитятком Ісусом, що походив зі старої дерев’яної церкви. Тисменицький образ, датований першою половиною XVIII століття, був прикрашений срібною шатою і протягом століть залишався предметом поклоніння місцевих вірмен-католиків. Храм на честь Святого Каєтана був жертвою пожеж (1822, 1866) та землетрусу (1802). В 1808-му в Тисмениці було 302 вірмен, які проживали у 62 будинках. Повноцінно відродити свою парафію вони змогли лише в 1886-му році. В 1914-му тут було лише 135 парафіян.

Великий осередок вірмен був і в Городенці. Щоправда сюди вони приходили більше не як торговці, а як землевласники та ремісники. Всередині XVII ст. їх тут було лише кілька родин. Через те, що Городенка після здобуття Магдебурзького права (1668) отримала додаткові торгові привілеї, це дало змогу для заселення міста вірменами, які за сприяння Потоцьких в 1706-му збудували свій костел. Станом на зараз це є найдавніша збережена історико-архітектурна пам’ятка Городенки, яка потребує реставрації.

Вірменський костел в Городенці. Джерело: Wikimedia Commons

Зміна соціального портрету

Зміна епох часто породжувала і зміну соціального портрету покутських вірмен. Якщо до XIX ст. це були переважно купці та ремісники, то з середини XIX – поч. XX ст. вірмени були більш відомими як землевласники, чиновники, адвокати, лікарі, священники або вчителі. В окремих випадках вони здобували і шляхетські титули ріттерів (лицарів) та баронів. Серед них були барони Мойси-Росохацькі, барони Ромашкани, поміщики Криштофовичі. Вони були власниками численних землеволодінь, красивих заміських резиденцій та були одними із найвпливовіших жителів Галичини в часи Австро-Угорської імперії.

Серед найвідоміших вірмен, які здобули високі пости як на рівні повіту, так і в межах імперії був барон Стефан Мойса-Росохацький (1853-1920). Своє подвійне прізвище цей рід отримав за особистого розпорядження Франца-Йосифа в 1875-му році на честь села Росохач на Городенківщині. За життя він встиг бути маршалком Снятинського повітового сейму, послом до Галицького сейму та депутатом до Рейсхрату (Державної Ради).

Барон Стефан Мойса-Росохацький, 1910. Джерело: Wikimedia Commons

Маєток Мойс-Росохацьких в Рудниках, 1920. Джерело: Wikimedia Commons

За сучасними мірками ця людина встигала за сумісництвом бути головою районної ради, депутатом обласної та Верховної Ради. Також, Стефан Мойса-Росохацький був власником великого палацу в селі Рудники в Заболотівській громаді Коломийського району, був у складі наглядової ради в Галицькому крайовому банку та президентом Галицького земельного кредитного товариства. Ціною таких громадсько-політичних висот була відмова від вірменського обряду, перехід в римо-католицизм, ідентифікація себе поляком і активна боротьба з українським рухом як на рівні повіту, так і в крайовому та Віденському парламенті. Саме за відверті антиукраїнські погляди, в 1908-му році невідомі месники здійснили невдалий замах на Стефана Мойсу-Росохацького. Попри серйозне залучення влади у справу, винних і організаторів знайдено не було.

Якщо про барона Мойсу-Росохацького знають переважно окремі регіональні історики та дослідники з Польщі, то про художника-графіка Василя Касіяна та його племінника, літератора Ярему Гояна відомо набагато краще. Вони обоє були вихідцями зі Снятинщини, чиї роди до середини XIX ст. повністю українізувались. Унікальність їм додає і те, що вони обоє були лауреатами Шевченківської премії. Схожого випадку в українській історії і годі шукати. Не менш знаковим є і те, що львівські вірменські єпископи Якуб Туманович, Діонісій Каєтанович, Йосиф Теодорович, Ісаак Ісакович та Григорій Ромашкан були вихідцями саме з різних містечок і сіл Покуття.

Автопортрети Касіяна. Джерело: ЕСУ.

Портрет Ісаака Манугевича, представника вірменської громади Станиславова. Фотосалон Йозефа Едера, кінець ХІХ-поч. ХХ ст. Джерело: Ретро Станиславів (Facebook).

Спадщиина

Через депортації поляків з території Західної України в 1944 – 1946-му роках останні покутські вірмени були змушені покинути рідні краї. З собою вони забирали духовні скарби, традиції та ідентичність. Правда якщо у Львові вони зберегли свій собор та вулицю, то у Франківську Вірменська вулиця з’явилась в 1991-му шляхом перейменування Єреванської. Стан вірменських святинь в області є доволі різним. Якщо в Тисмениці вірменська церква є втраченою, то у Снятині вона перебуває на стадії повного руйнування. У Франківську та Кутах колишні вірменські храми є православними святинями. У приміському Лисці на базі колишньої вірменської церкви діє римо-католицький костел. Так, тих вірмен, які торгували на галицьких ринках, вміли робити унікальні вироби зі шкіри, займались годинникарством, переганяли худобу та були визначними постатями минулого уже немає. Правда їх нащадків ще можна знайти за прізвищами Амирович, Мойса, Ромашкан, Криштофович, Гоян, Касіян, Голубаш, Хевула, Теодорович, Каєтанович, Туманович, Агапсович чи Богусевич і за багатьма іншими. Турист, який захоче подивитись на вірменську спадщину Покуття, може подивитись на закриті вірменські храми Городенки і Снятина, відвідати колишній костел і вірменський цвинтар в Кутах, відвідати костел у Лисці або ж знайти старі листівки Станиславова, де замість назви вулиці Вірменської зустрінете іншу

Чудотворний образ Матері Божої Лисецької у вірменсько-католицькому костелі в Лисці; крайні дати — 1920-1945. Архів Фонду культури та спадщини польських вірмен.

Вірменський костел в смт Лисець, зовні і всередині. Джерело: Ретро Станиславів (Facebook).

Автор: історик Андрій Бойда

Івано-Франківські