“Якщо хочеш вижити – дивись правді в очі”: історія “Івашка”, який служить у пілотом БпЛА у франківській 10 ОГШБр

17 вересня 2026 р. 16:11

17 вересня 2026 р. 16:11

40-річний “Івашка” пройшов відбиття штурмів під Спірним, повернувся з СЗЧ власним рішенням і врешті знайшов своє покликання у БпЛА.

Про це пише “ Галка ” з посиланням на Мотопіхотний батальйон 10 ОГШБр “Едельвейс”.

“Івашка” з Хмельницького. У 2022 він сам прийшов до військкомату, але йому тоді сказали: “Чекайте своєї черги”. А через рік, прямо на його день народження вручили повістку.

“Ну і я просто сумлінно пішов у ТЦК. А що робити? Я ж до того був готовий, сам добровольцем записувався. Інших варіантів у мене не було”.

Починав “Івашка” з того, що місяць пробув у ТЦК у роті охорони. За шість днів потрапив до Коломиї, три дні там переночував і поїхав у Дружківку. Через декілька днів потрапив у 108-й батальйон, у другу роту. Так він став піхотинцем — відбивав атаки та тримав оборону.

“Була така позиція «Синичка». Лежали метрів за 50-70 від нас два під*ри. Це був мій перший вихід. Дивлюся – вони лежать. Питаю старшого позиції: «Можна я прострілю?». Каже: «Стріляй». Прострілив. Немає нічого такого, чого ти не можеш зробити. Тим паче знаючи: якщо ти будеш ворога жаліти – вб’ють тебе. Ми не прийшли до них додому. Вони прийшли до нас”.

Каже, що у 2023 році було трошки простіше: тоді артилерія стріляла, міномети. Не було дронів.

“Це зараз тяжко. Ти не тільки слухаєш виходи, а й під ноги дивишся, і в небо – звідки прилетить”.

«Я сам повернувся, мене ніхто не шукав і за руки не тягнув»

– Є одне складне питання. З документів відомо, що ви один раз ішли в СЗЧ (самовільне залишення частини). Чому повернулися?

– Сам повернувся. Мене ніхто не шукав, ніхто за руки не тягнув. Я дочекався моменту, коли мій молодший брат пішов на дембель, коли його демобілізували. Мені просто морально стало простіше.

За себе я не сильно переживав, бо в собі впевнений. А от за молодшого брата… Дуже тяжко було й батькам удома: і я на виходах, і він на виходах. Дякувати Богу, у мене командир був нормальний мужик. Коли брат був на виході, а мені за день-два треба було йти на позицію, я просив зачекати. Командир йшов назустріч – чекав, поки брат віддзвониться, щоб я спокійно міг виходити.

– У чому був головний мотив піти в СЗЧ?

– Більше морально-психологічний. Утома. На війні немає такого критичного фізичного навантаження. Фізично – 6-7 годин поспати, і ти далі пішов. А от морально це набагато тяжче.

– Яким було покарання після повернення?

– Не можу сказати, що мене сильно покарали. Ні, навіть не так. Я сам повернувся, потрошки копав бліндажі піхоті, танкістам. А потім, дякувати долі, потрапив у БПЛА.

– Як сталося, що з піхотинця ви перетворилися на пілота?

– Якраз копав бліндаж у роті БПЛА. Хлопці запитали, чи не хочу спробувати себе пілотом.

– Уже вмієте? Кажуть, ви там ас.

– Не можу оцінювати свої навички вголос. Але літаю. Пів року спочатку був на розвідці, на «Мавіках». Тепер вже рік на великих бортах.

– Скільки вам років?

– Цього року виповнилося 40. Мене що врятувало в пілотах – це те, що я в школі комп’ютерні клуби з хлопцями не прогулював, у футбол на комп’ютері ганяв (посміхається).

– Тобто з джойстиками вже мали справу?

– Це була пристрасть! У мене колись був «Сюбор», приставка. Після «Сюбора» згодом прийшли комп’ютери. Це мені, звісно, трошки допомогло. Але головне: є стимул: ти літаєш на дроні й вибиваєш ворога з неба. Тут немає контактного бою, я це сприймаю як таку собі комп’ютерну гру, тільки з утилізацією під*рів.

Хоча зараз усе одно дуже тяжко. Дрони не дають можливості навіть для прямого контактного бою, ти іноді не можеш вільно виїхати на позицію. Інколи треба людей поміняти, щоб після 15-20 днів вони видихнули, помилися. Ти все одно заїжджаєш у «Хаммері», броньованому, і розумієш: може прилетіти кумулятив, і вже ніяка капсула не врятує. Стрьомно, але що робити? Страх – це нормально. Якби не було страху, то вже, мабуть, був би «200-м».

«Людям байдуже ця війна. Вона для них знову десь там, на Донбасі»

– Скільки у вас загалом бойових виходів?

– На око, більше 20. Це з лютого 23-го року.

– Коли ви під час відпустки вдома, які відчуття від тилу?

– Позиція багатьох людей на даний час незрозуміла. У листопаді я був у відпустці, приїхав у Хмельницький і дивився… Людям байдуже ця війна. Вона для них знову, як з 15-го року, десь там, на Донбасі.

Єдине місце в Хмельницькому, де я побачив людей, які мене розуміють, – це військове кладовище. Приїхав до побратима “Лисого”, який загинув під час виконання бойового завдання… Отам я побачив людей, які розуміють цей біль. Це батьки, сестри, дружини.

– У вас велика родина? Власну сім’ю вже маєте?

– Родина достатньо велика: купа двоюрідних і троюрідних братів та сестер, один рідний брат, чотири племінники. А власної сім’ї поки нема. Немає можливості під час війни щось заводити, це не має сенсу. Стосунки на відстані під час війни — трошки не та історія.

– Як реагуєте, коли знайомі вдома починають розпитувати про війну?

– У мене тепер простіша форма відповідей. Рідні то розуміють, що немає чого розпитувати. А от сусіди чи знайомі люблять… Я кажу: «Їдеш зі мною – я тобі покажу. Проведу екскурсію. Навіть заганяти нікуди не буду, просто заїдь зі мною в Слов’янськ, і ти зрозумієш, як живуть люди тут».

Бо коли приїжджаєш додому, а там у Хмельницькому раз на тиждень залетять шахеди, увімкнуть тривогу – і всі такі перелякані… Приїхав би ти в Слов’янськ: спочатку приліт, а потім тривога. От тоді б зрозумів різницю.

– А що кажуть друзі? Ті, які не пішли служити?

– Та половина, якщо не більшість тих «друзів», яких я знав до 2022 року і які били себе в груди: «Та як тільки війна – я перший піду!», першими й втекли за кордон.

– Підтримуєте з ними контакт?

– Ні. Для мене це не люди. Це люди рівня москалів, це зрадники. Ти кидаєш свій дім і думаєш, що за нього хтось інший має воювати? Та ніхто за тебе воювати не буде.

Такі ж і деякі місцеві, що живуть у Донецькій області. Приїхав я в листопаді у відпустку, треба було на одну фірму заїхати скупитися. І в Хмельницькому попався хлопчина, 41 рік, продавець-консультант. ВПО зі Слов’янська. Каже: «Ну, там війна, тому я сюди переїхав». Для мене це взагалі дикість, я ледве стримався.

«Якщо ми їх тут не вб’ємо – вони прийдуть у Хмельницький і вб’ють мою сім’ю»

– Коли на службу приходять новобранці, що ви їм розповідаєте?

– Я кажу правду. Мене за це іноді не люблять – за мій довгий язик.

Коли я повернувся з СЗЧ, мене відправили на БЗВП (базову загальновійськову підготовку). І там я послухав, як готують новобранців: мовляв, ідеш у піхоту, але тільки що – авіація тебе прикриє, артилерія прикриє… Я кажу: «Люди добрі, що ви втюхуєте? Це такий брєд!».

– Як на такі слова реагували інструктори?

– Мене на тому БЗВП не сильно любили. Дякувати Богу, там було пару бойових сержантів після поранень, то вони розуміли, про що я говорю. Деякі хлопці, які звідти верталися сюди, на Донеччину… половини вже немає в живих, царство їм небесне. А ті, що залишилися, кажуть: «Да, Вован, ти був правий». Я кажу: «А ви думали, мені немає чого робити, тільки ходити вас лякати? Я казав як є». Якщо хочеш вижити, тоді не треба думати, що на Донеччині все добре і тебе з усіх боків прикриють. Немає такого.

– А чим тоді мотивуєте побратимів?

– Я кажу: «Ти все одно маєш піти, вбити москаля, вижити й повернутися додому». Бо якщо ми їх тут не вб’ємо, вони прийдуть в Івано-Франківськ, Львів, до мене в Хмельницький. І перше, що вони зроблять у Хмельницькому – прийдуть вбивати таких, як я, як мій брат, і всю мою сім’ю. За те, що ми взяли зброю і почали чинити їм опір.

• 28 днів потому або найрезультативніший виїзд FPV-пілота “Едельвейсу”
• «Іду, аби дітям не довелося брати зброю»: історія життя та боротьби воїна Євгена Самуляка з Тисмениці (ФОТО)
• 68 днів на «нулі»: історія 24-річного командира взводу з бригади «Едельвейс» (ФОТО)

Івано-Франківські