«Він знав, що не повернеться»: дружина полеглого воїна Володимира Петрука про останню розмову та життя після його загибелі

18 вересня 2026 р. 14:51

18 вересня 2026 р. 14:51

Володимир Петрук добровільно вступив до лав ЗСУ після початку повномасштабного вторгнення Росії та прийняв військову присягу 6 березня 2022 року, не маючи до цього військового досвіду.

22 липня 2023 року воїн поліг на Луганщині — у районі Серебрянського лісництва поблизу Шипилівки.

Посмертно воїна нагородили «Золотим хрестом» та орденом «За мужність» III ступеня.

Дружина Вікторія Петрук розповіла журналістці Фіртки про останню розмову з чоловіком, звістку про його загибель та життя після втрати.

Напередодні загибелі Володимир телефонував дружині, розповідав про смерть побратима, просив наліпити пельменів, коли повернеться, а під час останньої розмови сказав слова, які згодом стали для Вікторії передчуттям біди.

Після смерті чоловіка жінка пережила ще кілька важких втрат: залишилася без дому та разом із дитиною знайшла прихисток у чужих людей.

Остання розмова

Вікторія пригадує, як перед виїздом Володимир зателефонував їй. Вони довго говорили. Чоловік казав, що скоро приїде, і просив наліпити пельменів, бо дуже їх любив.

Пізніше він зателефонував ще раз і повідомив про загибель побратима. За словами Вікторії, чоловік був дуже пригнічений.

Того вечора Володимир знову набрав дружину й нагадав про їхні попередні розмови.

«Пам’ятаєш, що маєш робити, якщо мене не стане?» — запитав він.

Вікторія не хотіла цього слухати й просила чоловіка не говорити таких речей. Однак Володимир відповів, що знає — не повернеться.

Під час розмови жінка жартувала та нервувалася, а Володимир просто дивився в камеру. Вона зробила скриншот із відеодзвінка, думаючи, що згодом надішле його чоловікові на день народження.

«Він плакав і казав: “Вікусь, я ж не вернуся”», — пригадує Вікторія.

Вони говорили три-чотири години, поки Володимир пакував речі та спорядження. Потім попрощалися. Але цього разу чоловік не сказав звичного «до неділі». Це дуже тривожило Вікторію.

«У ту мить я закричала так, що люди чули аж на другому березі»

Наступні дні були для Вікторії надзвичайно важкими. Вона не знаходила собі місця.

У суботу близько п’ятої вечора Володимир загинув. Наступного дня Вікторія встала, готувала сніданок і розмовляла з кумою Муцею, ще не знаючи, що чоловіка вже немає.

Кума намагалася її заспокоїти й казала, що Володимир обов’язково вийде на зв’язок. Однак Вікторія відчувала, що щось не так, адже чоловік мав подзвонити ще вранці.

«Я дивилася у двір: проїхала машина, потім джип, потім швидка. Вони зупинилися трохи далі, і серце стиснулося від передчуття біди», — розповідає жінка.

Невдовзі на подвір’я зайшов представник ТЦК. Він нічого не сказав, лише розвів руками.

«У ту мить я закричала так, що люди чули аж на другому березі. Кричала, поки не знепритомніла. Пам’ятаю лише уривки», — каже Вікторія.

Представник повідомив, що тіло вже в Києві, що побратими його витягнули і вона зможе його побачити. Однак десь усередині Вікторія вже розуміла, що чоловіка немає.

Жінка зателефонувала батькові Володимира, з яким вони не жили разом, і повідомила про загибель сина. Він відповів, що чекав цього дзвінка.

«Прийшов, залишився з дитиною, а я зайшла в хату й почала все трощити. Крісло, підвіконня — ламала все, що траплялося під руки. У мені було стільки болю й безсилля, що я просто намагалася відчути будь-який фізичний біль, аби заглушити душевний», — пригадує Вікторія.

Пізніше кума забрала дитину до себе. Побратими прибрали в будинку, а Вікторія сиділа на дивані й мовчки чекала.

«У мене згасло бажання жити. Я трималася за надію, що, можливо, це не він, що помилилися, бо ж тіла ще не бачили», — ділиться жінка.

Вранці їй сказали запалити свічку, але вона відмовилася — не могла повірити, поки не побачить чоловіка. Згодом зателефонували з моргу в Івано-Франківську й підтвердили: це був Володимир.

«Тоді світ остаточно зупинився», — каже Вікторія Петрук.

Кава «на двох» біля могили

Після похорону Вікторія разом із друзями поїхала на місце, де Володимир просив заспівати для нього.

«Я виконала це, бо він сам колись казав, що хоче, аби я це зробила», — розповідає вона.

Чоловік також просив, щоб, коли дружина їздитиме повз кладовище, вона повертала до нього випити кави. Тому Вікторія часто так і робила: купувала каву, брала його улюблені цигарки, сідала біля могили й пила каву «на двох».

«Це стало моїм ритуалом. Але з часом я зрозуміла, що заглибилася в депресію, і друзі почали відмовляти мене від цього, просили хоч трохи відволікатися, бо я просто знищувала себе морально», — каже жінка.

Вікторія додає, що з часом навчилася не плакати перед дитиною — стримувалася, щоб не показувати свій стан.

«Так я втратила все, що залишалося від нашого життя»

Через певний час після похорону батьки сказали Вікторії з'їхати, оскільки в будинок хотіли поселити переселенців.

«Тато попередив, що якщо не заберу речі, то замінять замок і впустять інших людей. Я швидко зібрала, що змогла, але вже того ж вечора замок справді змінили.

Мені сказали, що я не маю права заходити на подвір’я. Так я втратила все, що залишалося від нашого життя», — розповідає жінка.

Через рік ситуація повторилася. Мама з братом попросили її залишити їхній будинок і сказали, що їм буде зручніше, якщо вона житиме окремо.

«Я зібрала дитину, речі, сіла в машину й поїхала — без напрямку, без дому», — пригадує Вікторія.

Вона зателефонувала побратимові чоловіка та розповіла, що сталося. Той відповів, що знав, що так буде, і що, крім Володимира, вона нікому не потрібна.

Побратим попросив свою маму прийняти Вікторію з дитиною. Сказав, що вона живе сама, тож їй буде легше, якщо хтось буде в будинку.

«Так нас прийняли чужі люди. І відтоді ми живемо там, поки маємо куди повертатися», — зазначає дружина Героя.

«Коли я бачу дату народження і дату смерті — 33 роки — мені стає нестерпно»

На день народження Володимира Петрука — 28 липня — Вікторії вручили його свідоцтво про смерть.

«28 липня мені видали свідоцтво про смерть, а 29-го кум привіз посилку з пошти — хлопці надіслали його речі. Це був ще один страшний удар. Я переглядала кожну річ, вдихала знайомий запах, бо не могла відпустити», — розповідає жінка.

Вікторія каже, що краще б їй дали іншу дату, адже, коли вона бачить дату народження і дату смерті — 33 роки, — їй стає нестерпно.

Вона пригадує, що чоловік часто казав: живе по правді, завжди чинить добро, нікого не обговорює та не заздрить, а також дякує Богу за все, що має.

«Він повторював: “Я помру, як Ісус Христос, бо живу правильно”. Таким він і був — чесним, справедливим, щирим», — ділиться Вікторія Петрук.

Більше читайте в інтерв'ю: «Мушу йти. Коли донька спитає, де був її тато, що я скажу?». Історія загиблого прикарпатського захисника Володимира Петрука .

Редакція Фіртки висловлює щирі співчуття сім’ї, родичам, близьким та друзям з приводу непоправної втрати. Світла пам'ять Героям України!

Війна: як пережити смерть рідних

Івано-Франківські