«Любіть Батьківщину не ту, де народилися, а ту, яка в серці»: розповідь Владислава Осіпова — про батька Олексія, який віддав життя за Україну (ФОТО)

19 вересня 2026 р. 18:06

19 вересня 2026 р. 18:06

Владислав Осіпов разом із батьком Олексієм служив на Гуляйпільському напрямку. Старший Осіпов був військовим ще з 2014 року, а після початку повномасштабного вторгнення одним із перших повернувся до війська.

У січні 2023 року до нього приєднався син. Вони опинилися в одній бригаді, разом переживали бойові виїзди, підтримували одне одного і навіть за кілька годин до загибелі Олексія встигли поговорити телефоном. Тепер Владислав згадує батька як військового, наставника і людину, чиї принципи продовжує нести далі.

Батько, який майже все життя був військовим

Для Владислава спогади про батька значною мірою пов’язані саме з його військовою службою. Олексій Осіпов народився у Владивостоці, але ще в юності переїхав до України. Згодом служив у Франківську, де познайомився з майбутньою дружиною.

У 1996 році він перейшов на контрактну службу, навчався у Бердичівському вищому професійному училищі, а після завершення навчання повернувся до Івано-Франківська. У 1997 році познайомився з майбутньою дружиною, а у 1999-му вони одружилися.

У 2014 році Олексій знову пішов воювати. Він служив на Донеччині, побував у Маріуполі, на Луганщині та інших напрямках. До 2020 року продовжував службу в зоні АТО, за тиждень до повномасштабного вторгнення у нього закінчився контракт з 109 гірсько-штурмовою бригадою.

«Тато воював з 2014-го року. Він також військовий», — згадує Владислав.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, довго чекати він не став. Через три дні після 24 лютого 2022 року Олексій разом із сином прийшов до військкомату, але їх в той день не прийняли та сказали, що наразі формується ТрО, до якого може доєднатись лише батько. Владиславу довелося зачекати через його навчання на офіцера. У січні 2023 року він уже приєднався до батька.

«Я йшов до батька»

Владислав навчався на військовій кафедрі й отримав військову освіту за спеціальністю, пов’язаною з паливно-мастильними матеріалами. Спочатку він планував після завершення навчання приїхати до батька в зону АТО, щоб отримати бойовий досвід.

Повномасштабна війна змінила ці плани — він вирушив на фронт одразу після отримання офіцерського звання.

Для родини це було непросте рішення. Найбільше переживала мама.

«Переживала, було страшно, але змирилась, бо знала, що я йду до батька», — розповідає Владислав.

Згодом до них приєднався і ще один син — брат Владислава. У 2024 році він також пішов служити. Для матері найважливішим залишалося одне — щоб усі троє повернулися живими та здоровими.

Перша зустріч на фронті

Коли Владислав приїхав у Запоріжжя, батько зустрів його на вокзалі. Це був один із перших моментів їхньої спільної служби.

«Я тоді вже прибув у місто Запоріжжя. Вони мене забрали на вокзалі, і ми їхали туди, до нас, у населений пункт, де вони проживали», — згадує він.

Спочатку Владислав хвилювався. Він не знав, чого очікувати від фронту, бачив руйнування, чув обстріли. А батько поводився спокійно — розмовляв, пив каву, показував, куди можна зайти.

«Це заспокоїло. Там нічого такого немає страшного. Війна є війна, і все», — говорить Владислав.

Присутність батька допомогла йому пройти адаптацію.

«Він завжди був поряд, завжди підтримував».

Батько і син — військові

Їхні стосунки на війні були особливими. З одного боку — батько і син, з іншого — військовослужбовці, які мали виконувати свої обов’язки. Владислав згадує, що батько часто приїжджав до нього вранці, питав, як справи, вони говорили про звичайні речі.

«Чисто розмова батька і сина», — каже він.

На службі вони добре розуміли одне одного. Хоча іноді траплялися ситуації, коли Владислав, маючи вище військове звання, мусив уже не просити, а наказувати.

«Були випадки, де я йому вже наказував дещо не робити… Так як я званням вищий за нього, але його досвіду більше за мене, то він все одно мене не слухав», — з усмішкою згадує Владислав.

Людина, яка навчала інших

Олексій був для своїх побратимів не просто військовим. Владислав говорить про нього як про наставника.

«Він завжди давав поради, навчав, інструктором був хорошим», — розповідає син.

Батько допомагав іншим військовим опановувати військову справу, ділився досвідом і вчив правильно діяти в бойових умовах.

«Він багатьох хлопців навчив з бригади».

Саме цей приклад багато в чому вплинув і на Владислава. Він хотів бути для інших таким же військовим, до якого можна звернутися по допомогу і чиї знання можуть одного дня врятувати чиєсь життя.

«Він показував мені ази грамотної стрільби»

У дитинстві Владислав пам’ятає обіцянки батька взяти його на полювання і навчити стріляти з рушниці.

«Я пам’ятаю його обіцянки, як він мене везе на полювання і навчить стріляти з рушниці. Що так і не сталося», — каже він.

Зрештою батько таки передав синові свої знання — вже на війні.

У 2023 році під час виїздів він показував Владиславу нюанси стрільби, пояснював, як правильно працювати зі зброєю, налаштовувати приціл і коригувати мушку.

«Він мені показував ази, так можна сказати, грамотної стрільби».

Між фронтом і короткими зустрічами

У 2023 році вони ще могли бачитися частіше. Згодом ситуація змінилася. Олексій дедалі більше перебував на передовій.

У 2025 році їх фактично розділили між різними позиціями. Батько перебував на «нулі», а побачитися вдавалося приблизно раз на місяць.

За весь час служби була лише одна відпустка, яку вони провели разом — у 2024 році на мамин день народження. Тоді подарували їй фотосесію.

Та навіть короткі зустрічі залишалися важливими.

Владислав говорить, що після служби його погляд на світ змінився. Він уже міг зрозуміти батька без слів.

«Ми двом було видно, що нам не до тих прогулянок, як мама хотіла пройтися, походити».

А на запитання, чи могли вони розуміти одне одного з пів слова, відповідає:

«Та, воно так і було».

Остання розмова

Остання розмова батька і сина відбулася за кілька годин до загибелі Олексія.

Вони говорили про службу, про ситуацію на Гуляйпільському напрямку, про Малинівку, де тривали важкі бої. Владислав розповів батькові про свої переживання, а потім надіслав фотографію мотоцикла, який забрав у нього та відремонтував.

Батько сказав, що має здати зміну, а наступного дня вони зустрінуться.

«Він сказав, що він сьогодні має здати зміну і завтра ми вже з ним зустрінемося. Якраз в мене мав бути вихідний, а він мав вертатися з позиції».

Але зустрічі не сталося.

«О в 23:54 його не стало».

Шеврон панди та худі, яке досі залишилося з ним

У Олексія був шеврон із пандою, який був своєрідним талісманом для нього.

«В той день, коли він якраз був на позиції, то він його і не мав», — згадує Владислав.

Але в самого Владислава залишилася інша річ — подароване батьком на день народження худі.

У мене від батька в основному подарунків таких у вигляді жетонів або щось такого немає, але є батнік, який він мені подарував на день народження у 2024-му році. То я його ще досі ношу, бережу.

«Я зараз бачу світ його очима»

Владислав каже, що батько майже не змінився за роки війни. Він завжди намагався приймати рішення холоднокровно.

«Він завжди приймав рішення на холодну голову».

Водночас війна змінила самого Владислава. Після служби він почав дивитися на світ очима людини, яка пройшла фронт.

«Після того вже, як я послужив, я вже побачив світ його, можна сказати, очима».

І зрозумів, наскільки складно військовим повертатися до цивільного життя.

«В мирному житті нам місця, як то кажуть, немає. Причина в тому, що часто люди нас не розуміють: не усвідомлюють, що ми пережили, що відбувається в нашій голові, які думки нас турбують і наскільки багатьом із нас важко. Особливо тим, хто має контузії чи відчуває психологічні проблеми. До цього додається нестача адреналіну. На фронті, на бойових позиціях, ти щодня ризикуєш життям, і рівень адреналіну в крові зашкалює. А коли повертаєшся сюди, виникає його гострий дефіцит — і ти більше не можеш відчувати життя так, як це було до війни».

Батько з Росії, але Україна була його Батьківщиною

Одна з найсильніших частин історії Олексія — його походження. Він народився у Владивостоці, але більшу частину життя прожив в Україні. Тут створив сім’ю, служив, воював і загинув.

Для Владислава це є важливим прикладом того, що патріотизм не визначається місцем народження.

«Немає різниці, звідки ти родом. Патріотичність до своєї країни не набувається з народженням, вона набувається поступово за своє життя».

І саме тут він говорить про батька як про людину, яка своїм життям довела цей принцип.

«Батько сам з Росії, переїхавши в Україну, прослуживши тут в армії майже все своє життя і віддавши життя за цю ж країну і за свою сім’ю та близьких».

«Любіть Батьківщину не ту, де народилися, а ту, яка в серці»

Якби Владиславу довелося написати про батька лише один абзац для книги пам’яті, він знає, що саме сказав би.

«Любіть Батьківщину не ту, де народилися, а яка в серці, так як мій батько».

Ця фраза, мабуть, найточніше пояснює історію Олексія Осіпова.

Людини, яка народилася далеко від України, але зробила її своїм домом. Людини, яка роками носила українську військову форму, воювала за цю землю і зрештою віддала за неї життя.

Пам’ять — це не лише портрет

Для Владислава питання пам’яті про загиблих — не формальність. Він вважає, що суспільство має не просто встановлювати портрети, а зберігати історії людей.

Він згадує про ідею створення книг, у яких буде зібрана біографія кожного полеглого захисника — від народження до загибелі.

«Колись будуть, наприклад, в мене діти, вони захочуть дізнатися про діда свого, я їм просто цю книжку відкриваю, вони собі перечитають».

На його думку, саме так пам’ять може залишитися не лише в родині, а й в історії.

Владислав також говорить про важливість підтримки військових і ставлення до них після повернення з фронту. Він переконаний: суспільство має пам’ятати, якою ціною зберігається можливість жити звичайним життям.

«Треба більше бути людьми, як то кажуть».

Як жити після втрати

Після смерті батька Владислав намагається не дозволити горю зупинити його життя. Він не приховує, що це важко. Але вважає, що люди, які втратили близьких на війні, мають продовжувати жити — не забуваючи тих, хто загинув.

«Не зациклюватися на втраті, а жити далі своє життя», — говорить він.

Але це не означає забути.

«Жити, але не забуваючи про того, хто там віддав своє життя за те, щоб ти міг жити».

Сам Владислав зізнається, що його війна навчила бути емоційно стриманішим. Можливо, саме тому смерть батька він досі не сприймає до кінця.

«В мене досі в голові крутиться це поняття, що він десь там. Що він не тут, в землі, а десь ще воює. Я чекаю від нього дзвінка…».

Те, що він не встиг сказати

Єдине, що Владислав хотів би сказати батькові зараз, якби мав таку можливість, — те, що, можливо, найважче говорити за життя.

«Як я його люблю».

Бо за роки війни вони встигли поговорити про службу, позиції, зброю, побратимів, мотоцикли. Встигли побути військовими поруч.

А сказати найпростіше — «я тебе люблю» — Владислав не встиг.

Тепер він продовжує говорити про батька іншим. Розповідає про його службу, характер, принципи, побратимів і про те, яким він був для своєї родини.

Щоб Олексій Осіпов залишався не лише фотографією на Алеї Слави, а людиною з власною історією, яку пам’ятатимуть наступні покоління.

Івано-Франківські